Читать книгу Нездоланний - Лі Чайлд - Страница 15

У маленького зеленого форда дверцята кріпилися на передніх петлях, як і в більшості авто, і відчинялися вони лише на дві третини по ходу руху, тож коли ти виходив із машини, то одночасно і відступав трохи назад, і саме завдяки цьому в Ричера з’явився кращий кут огляду. Таким чином, блок циліндрів опинився між Ричером та чоловіками. Тож якби вони вирішили під’їхати зараз ближче до нього та почати в нього стріляти одразу ж, він зміг би заховатися за куленепробивним щитом. Якщо в них була таки зброя. А це ще абсолютно не доведено. Хоча, якщо в них дійсно була зброя, Ричер не міг зрозуміти, чому вони не стали стріляти від самого початку. Тепер цієї можливості вже не було. Вони могли б вистрелити через лобове скло. Ось де був самий початок. Хіба що вони хотіли зберегти машину цілою для симуляції правдоподібної аварії. Важко було б пояснити отвори від куль у склі, якби подорожня просто б заснула за кермом. Як би вони в цьому випадку пояснили наявність куль у мертвому пасажирові? А вони мусили б затягти тіло назад до машини, що було б не так легко. Ричер був би великою купою мертвого м’яса.

Він дійшов висновку, що стріляти вони не будуть. Якщо в них таки є зброя. Він звернувся до них:

– Хлопці, у вас усього тридцять секунд, тож не зволікайте і викладайте суть справи.

Чоловік, що стояв ліворуч, високо схрестив руки на грудях, наче викидайло біля входу в нічний клуб. Ричер подумав, що це був знак підтримки на користь іншого чоловіка, що виступав серед них промовцем. Інший парубок сказав:

– Це стосується мотелю.

Руки він досі тримав на поясі. Ричер запитав:

– Що ви маєте на увазі?

– Ним керує наш дядько. Він бідний старий каліка, а ви йому завдаєте самих неприємностей. Ви порушуєте всі можливі правила.

Руки досі були в нього на поясі. Ричер вийшов уперед з-за задніх дверей та підійшов до правої фари форда. Він відчував тепло від двигуна. Тоді запитав:

– Які саме закони я тут порушую?

– Ви зайняли кімнату іншого гостя.

– Він зараз нею й так не користується.

– Немає значення.

Він усе ще тримав руки на поясі. Ричер зробив один крок, тоді другий, аж поки не порівнявся з лівою фарою автівки, але зупинився значно далі від неї, трохи по діагоналі. Саме тоді він опинився за десять ярдів від обох чоловіків, у вузькому трикутнику на нейтральній території. Чоловік зі схрещеними на грудях руками стояв у одному кутку, промовець – у іншому, а Ричер самотньо стовбичив у вузькому кінці цієї фігури. Чоловік, що був ліворуч, сказав:

– Ми тут для того, щоб забрати ключ.

Ричер зробив іще один крок. Тепер він стояв усього за сім футів від них. Усі троє утворили маленьку тісну групку. Жодних інших машин у полі зору не було. Пшениця навколо гойдалася хвилями, наче безкрає золоте море. Ричер відповів:

– Я поверну ключ, коли виїду з готелю.

Чоловік, що стояв ліворуч, сказав:

– Ви вже з нього виїхали. На цю мить. І вас ніхто не поселить, якщо ви повернетесь. Адміністрація залишає за собою право відмовляти деяким гостям у поселенні.

Ричер промовчав. Хлопець зліва сказав:

– І більше вам ніде буде залишитись на ніч у Материному Спочинку. Мотель нашого дядька – єдина пташка на ринку. Вам зрозуміло?

Ричер запитав:

– Чому містечко називається «Материн Спочинок»?

– Я не знаю.

– Звідки взялися ці ваші претензії? Лише від вашого дядька чи з інших джерел?

– Яких інших джерел?

– Ті, про які я чув.

– Немає інших джерел.

– Приємно чути, – відповів Ричер. – І передайте своєму дядькові, що я не порушував ніяких законів. Перекажіть йому, що гроші за номер він отримав. Скажіть йому, що ми ще з ним побачимося.

Хлопець, що стояв праворуч, розімкнув свої руки. Хлопець зліва запитав:

– Ви будете й далі створювати нам проблеми?

– Я вже створюю проблему, – відповів Ричер, – питання в тому, як ви будете її вирішувати.

Запанувала тиша, гаряча та самотня посеред невідомості, а тоді двоє хлопців відповіли, одночасно відкинувши вбік поли своїх пальто, зробивши це звичним рухом правих рук, демонструючи при цьому напівавтоматичні револьвери в пласких кобурах, прикріплених до поясів.

І це було помилкою, про що Ричер міг би одразу їм розповісти. Він міг би розпочати довгу та палку навчальну лекцію про те, як вони визначили свою долю, завчасно розпочавши вирішальну битву, та про те, як вони скоротили свою початкову серйозну стратегію, так легковажно перейшовши до розв’язки одразу. На такі погрози потрібно відповідати, а це означало, що йому треба було прибрати їхні пістолети, тому що пішака, якого відправили на розвідку, слід відсилати назад переможеним, а ще тому, що мешканців Материного Спочинку варто було попередити, що наступного разу він приїде до містечка уже озброєним. Він хотів сказати їм, що у всій цій ситуації винними були саме вони. Він хотів пояснити їм, що вони самі накликали на себе біду.

Але він нічого їм не сказав. Натомість він також занурив руку під пальто, хапаючись там не за предмет, а за повітря, але ж ці двоє цього не знали, і як стрільці, яких навчили гарно прицілюватися, а саме такими вони й були, негайно дістали зброю та стали в бойову позицію, через що їхні ноги на мить утратили рівновагу. Ричер скористався цим, зробивши крок уперед та вдаривши хлопця ліворуч просто в промежину ще до того, як той устиг наполовину витягти свій револьвер із кобури. Це означало, що за той час чоловік, який стояв праворуч, устиг витягти свою зброю повністю, проте намарно, тому що на нього вже чекав удар Ричерового ліктя, який прийшовся йому на ліву вилицю, розбиваючи її при цьому та призводячи до втрати свідомості.

Ричер відійшов назад та перевірив першого хлопця, який мав дуже стурбований вигляд, як і більшість хлопців, яких він раніше бив у промежину.

Револьверами були «Сміт» та «Вессон Сиґма» сорокового калібру – частково полімерна та дорога зброя. Обидва були повністю зарядженими. В обох чоловіків він знайшов гаманці в задніх кишенях, у яких було близько ста доларів на двох, і Ричер забрав їх як воєнний трофей. У обох посвідченнях водія стояло прізвище Мойнахан, а це означало, що вони і справді могли бути братами або кузенами зі спільним дядьком. Одного з них звали Джоном, а іншого – Стивеном.

Ричер узяв револьвери та пішов у напрямку маленького зеленого форда. Вікно Ченґ було опущеним. Він поклав один пістолет собі в кишеню, а другий подав Ченґ. Вона взяла зброю з помітним ваганням. Він запитав:

– Ви чули щось із їхніх слів?

Ченґ відповіла:

– Усю розмову.

– Висновки?

– Вони могли казати правду. Мотель міг бути їхньою єдиною претензією до нас. З іншого боку, може, і не єдиною.

– Я припускаю, що не єдиною, – відповів Ричер. – За номер їм заплатили. Звідки таке незадоволення?

– Вас могли вбити.

Ричер кивнув.

– І не раз, – сказав він. – Ще хтозна-коли. Але не сьогодні. Не ці двоє.

– Ви божевільний.

– Або ж просто добре підготовлений.

– То що тепер?

Ричер озирнувся. Хлопець праворуч саме приходив до тями. Хлопець зліва сутужно звивався та обмацував себе між грудною кліткою та колінами. Ричер сказав:

– Стріляйте в них, якщо спробують поворухнутися.

Він пройшов десять ярдів до їхньої вантажівки та заліз усередину. У бардачку він знайшов документи на авто та страховку на ім’я Стивена Мойнахана. Більше в кабіні не знайшлося нічого цікавого. Тоді він умостився за кермом та завів двигун. Він повів машину в напрямку узбіччя та припаркував її посеред гравію, з’їхавши лівими колесами з дороги, а правими заїхавши в пшеницю. Передом вантажівка була повернена в напрямку міста. Після цього він заглушив двигун та витягнув ключ.

По одному він перетягнув чоловіків у тінь від переднього бампера та припер їх до хромованої решітки. Обоє до того часу вже отямилися. Ричер сказав: «А тепер слідкуйте за мною», – і коли вони подивились на нього, узяв ключ, пожонглював ним та кинув його поперед себе в напрямку поля. Десь на сорок-п’ятдесят ярдів. У кращому випадку вони витратять щонайменше годину на його пошуки, і тільки за умови, що обоє знову зможуть звестися на ноги. А це може зайняти ще одну годину.

Тоді він повернувся назад, сів у форд, і Ченґ завела машину. Час від часу він озирався та перевіряв, що відбувається позаду. Припаркована вантажівка ще деякий час була в полі зору, поступово зменшуючись та стаючи темною плямою вдалині, а тоді взагалі сховалась за північним горизонтом та зникла з очей.

Вони витратили ще три години на те, щоб дістатися до траси, а тоді побачили на знаках, що до Оклахома-Ситі залишилось іще дві. Поїздка була спокійною, принаймні до того моменту, коли через дев’яносто хвилин із телефону Ченґ, що був у кишені, не почали доноситися різні гудки та дзвінки. Голосова пошта, текстові повідомлення та листи на електронну скриньку – усі попередньо збережені, а тепер нарешті й надіслані. Зв’язок було відновлено.