Читать книгу Нездоланний - Лі Чайлд - Страница 5

Їдальня потроху спорожніла. Схоже було, що метушня зі сніданком відбувалася лише на світанку. Фермерство вимагало не меншої дисципліни, ніж армія. Підійшла офіціантка, і Ченґ замовила чашку кави та данську булочку[5], а Ричер тим часом доїдав свій сніданок. Він запитав:

– То як проводить свій вільний час приватний детектив, який не займається фотографуванням у готелях?

Ченґ відповіла:

– Ми пропонуємо різні спеціалізовані послуги. Корпоративні розслідування, ну і он-лайн спостереження, а ще особисту охорону. Близький особистий нагляд. Багаті стають іще багатшими, а бідні стають іще біднішими, а це хороша новина для охоронного бізнесу. А ще ми займаємося охороною приміщень. Плюс консультації, збір особистої інформації, оцінка потенційної загрози, а також розслідування загального характеру.

– Що вас сюди привело?

– У нас відбувається операція в цій місцевості.

– З якою метою?

– Я не маю права цього розголошувати.

– І масштабна ця ваша операція?

– На цій ділянці в нас працювала одна людина. Принаймні ми так думали. Мене відправили їй на підмогу.

– Коли?

– Я приїхала вчора. Зараз я маю бути в Сиєтлі. Я сіла на літак і полетіла якомога далі, а тоді взяла авто напрокат. Це була не поїздка, а щось за межею сприйняття. Ці дороги просто безкінечні.

– І вашого співробітника тут не було.

– Ні, – відповіла Ченґ. – Не було.

– Ви думаєте, що він на якийсь час відлучився і скоро повернеться сюди на потягу?

– Сподіваюся, саме так і буде.

– Що б іще це могло бути? Це ж вам не Дикий Захід абощо.

– Знаю. Мабуть, із ним і справді все гаразд. Його відіслали з Оклахома-Ситі. Можливо, йому знадобилося відлучитися в інших справах. Він би точно скористався потягом, бо ці дороги нестерпні. Ось чому і повернувся б він також потягом. Він мусить. Мені він казав, що в нього тут немає авто.

– Ви намагалися вийти з ним на зв’язок?

Вона кивнула.

– Я знайшла стаціонарний телефон в універсамі. Але його домашній номер не відповідає, а стільниковий вимкнений.

– Або просто поза мережею. У такому разі він точно не в Оклахома-Ситі.

– Він міг би заїхати кудись далеко? Куди-інде? Без авто?

– Це ви мені скажіть, – відповів Ричер. – Це ваша справа, а не моя.

Ченґ нічого не відповіла. Офіціантка підійшла ще раз, і Ричер вирішив перетворити свій сніданок на ланч, замовивши ще шматочок персикового пирога. І ще кави. Офіціантка виглядала переможеною. Стратегія її шефа подавати безкоштовну каву виявилася збитковою.

Ченґ сказала:

– Він обов’язково повідомив би мене про свої наміри.

Ричер відповів:

– Хто? Хлопець, якого тут уже немає?

– Саме так.

– «Повідомити» означає «увести в курс справи»?

– Навіть більше.

– То скільки ж інформації вам відомо про нього?

– Його звуть Ківер. Він із нашого офісу в Оклахома-Ситі. Але ми всі працюємо в одній мережі. Здається, я знаю, чим він може бути зайнятий. У нього було декілька досить серйозних справ. Але жодна з них не стосувалася цієї місцевості. Принаймні так свідчать дані з його комп’ютера.

– Чому саме вас відіслали йому на підмогу?

– Я була вільною на той момент. Він сам мені зателефонував.

– Звідси?

– Стовідсотково. Він пояснив мені, як сюди дістатися. Він назвав це своїм теперішнім місцем перебування.

– Таке прохання у вас вважається звичним?

– Абсолютно. Він діяв згідно з протоколом.

– Отож, він діяв згідно зі всіма правилами, але на його комп’ютері немає жодної інформації про цю справу?

– Саме так.

– А це означає…

– Що справа була незначною. Можливо, якась послуга другові або безкоштовна допомога клієнтові, яку він хотів приховати від шефа. Це точно не пов’язано з грошима. Ось чому він не хотів, щоб про це хто-небудь дізнався. Але потім, мабуть, справа набрала обертів. Саме тому він вирішив покликати мене на підмогу.

– То ви думаєте, що ця справа стала серйознішою, ніж він собі уявляв на початку? Що б це могло бути?

– Не маю жодного уявлення. Він мав усе мені пояснити на місці.

– У вас справді немає жодних здогадів?

– Що вас так дивує? Він працював над особистим завданням, яке не бажав розголошувати, а мені він збирався все розповісти, коли я сюди дістанусь.

– Яким був його голос по телефону?

– Спокійним. Більш-менш. Мені здалося, що йому тут не дуже сподобалося.

– Він вам про це сказав?

– Це лише моє припущення. Коли він пояснював мені, як сюди дістатися, то наче вибачався за те, що витягує мене в якесь похмуре та страшне місце.

Ричер промовчав.

Ченґ сказала:

– Мені здається, що ви, військові, занадто зациклені на отриманні точних даних, щоб зрозуміти хід наших думок.

Ричер відповів:

– Та ні, чому ж, я саме збирався з вами погодитися. Мені от, наприклад, не сподобався магазин із гумовими фартухами. А ще мене весь ранок переслідував якийсь дивний хлопчина. Десяти-дванадцяти років, не більше. Хлопець. Думаю, він лише дивакуватий малий, якого сильно зацікавив незнайомець, тобто я. Щоразу, коли я дивився в його бік, він ховався за стіну.

– Не знаю, дивно це чи сумно.

– У вас справді немає жодної важливої інформації?

– Я чекаю, що мені про все розповість Ківер.

– Тобто, ви чекаєте на потяги.

– Двічі на день.

– Скільки ще часу має минути, щоб ви облишили цю ідею?

– Це дуже грубо з вашого боку.

– Я пожартував. Це всього лише пригода на кшталт тих неприємностей, з якими мені доводилося стикатися, та й вам також точно було несолодко під час патрулювань. Усього лише негаразди зі зв’язком. Повідомлення не дісталося свого адресата. Принаймні мені так здається. А все через те, що тут немає стільникового покриття. Люди вже настільки звикли до нього, що просто не можуть жити інакше.

Ченґ відповіла:

– Я зачекаю ще добу.

– Мене до того часу вже не буде, – відповів Ричер. – Думаю, я поїду вечірнім потягом.

Ричер залишив Ченґ у їдальні та попрямував назад, до старого шляху, готовий до подальшого знайомства з містечком. Дивакуватий хлопчина вже не потрапляв йому на очі. Він повернув до приміщення, де продавали товари для ветеринарів, а тоді знову перевірив лівий бік вулиці, усі шість будиночків, проте не побачив нічого цікавого. Він продовжив свій шлях, ідучи відкритою місцевістю, проходячи сто, а потім і двісті ярдів, – на той випадок, якщо колія тягнулася через центр містечка в східному напрямку, залишаючи всі пам’ятки на їхніх колишніх місцях. Якщо Ченґ мала рацію і літня жінка справді тут померла, її надгробок могло і не бути видно з такої відстані. Це міг бути невеликий монумент: невисока плита з металевою огорожею, не більшою, ніж півтора фута заввишки, занурена в море пшениці, до якої вела б стежина зі скошеної стерні.

Але він не побачив ані стежини, ані пам’ятника, ні поминальної металевої огорожі. І жодної іншої важливої будівлі. Жодного музею. Жодного рекламного стенду, який би свідчив про наявність у цьому містечку іншої історичної пам’ятки. Він розвернувся і пішов у зворотний бік, проходячи південним сектором, квартал за кварталом, починаючи зі сходу на захід бічної вулички, яка проходила просто за будівлями і прямувала до колій. Вона нагадувала свою північну товаришку, ось тільки на ній розташовувалося більше однокімнатних приміщень, якими здебільшого були сараї та гаражі, а ще на ній було менше фруктових яток. Але знову ж таки, жодного пам’ятника, жодного музею. Принаймні їх не було там, де найбільш логічно було б їх розмістити. Материн Спочинок не завжди був значним місцем. Раніше це містечко було лише непомітною плямкою вздовж безкінечного шляху через пустир. Чи то меморіальна плита тому причина, чи то місцева легенда, але згодом на цьому місці з’явилося містечко. Місто виросло довкола цієї пам’ятки, наче перлина серед піщинок.

Проте йому не вдавалося нічого знайти. Ні каменя, ні музею. Нічого не було на тому місці на прийнятній від окраїни відстані. Достатньої відстані для того, щоб стати туристичним маршрутом. Приблизно за один новий квартал від в’їзду в містечко. Але там нічого не було.

Він продовжував іти, квартал за кварталом, як робив це й раніше. Він бачив ті самі речі, що й до цього, проте тільки тепер починав їх розуміти. Місто знайомило його із собою, крок за кроком, вулиця за вулицею. Воно виявилося торговим центром для широкої спільноти, що охоплювала значну територію. Сюди завозили неймовірну кількість різного приладдя, а вивозили готову продукцію. Звісно, більшою мірою вивозили зерно. Проте і тварин тут точно вирощували. Безсумнівно. Ось чому тут розмістилося багато компаній-постачальників та ветеринарів, що спеціалізувалися на великій худобі. Ось чому тут торгували гумовими фартухами. У деяких фермерів справи йшли добре, і вони купували новенькі сяючі трактори, а в інших усе складалося не так, як цього хотілося б, тому вони й ремонтували свої дизельні двигуни та приклеювали нові підошви на свої старі черевики.

Звичайне містечко, як і сотні інших.

Добігало кінця літо, і тому вечори грали золотистими барвами, а сонце гріло, але не пекло, тож він продовжував іти, радіючи з того, що перебуває на вулиці, аж поки не зрозумів, що він іще раз обійшов усі квартали і всі місця відвідав також заново. Жодного пам’ятника, жодного музею. Жодного дивакуватого хлопчика. Але таки був чоловік, який дивився на нього підозріло.