Читать книгу Нездоланний - Лі Чайлд - Страница 20

Як і минулого разу, Ричер сидів у номері в темряві, спиною до вікна, невидимий знадвору, він лише спостерігав, цього разу із другого поверху. П’ятнадцять хвилин, тоді двадцять, тоді тридцять. Стільки, скільки було потрібно, щоб знати напевно. Одноокий виглядав тією самою тьмяною розмитою плямою за сотню футів від нього. Світло за гардинами у двісті третьому номері продовжувало горіти. Жодного руху. Ні машин, ні людей. Жодних вогників сигарет у сутінках. Ніяких подій.

Сорок хвилин. Світло у двісті третьому номері вимкнулося. Одноокий залишався на своєму місці. Ричер зачекав іще десять хвилин, а тоді пішов спати.

Настав ранок, і виглядав він настільки ж прекрасно, як попередній. Промені світла були світло-золотистого кольору, а тіні були довгими. Найкращий ранок з-поміж усіх, мабуть. Ричер сів на ліжко, обмотаний рушником, без звичної кави, просто розглядався довкола. Пластиковий стілець стояв за сотню футів від рецепції, і його знову залишили без діла. Гардини у двісті третьому номері були досі запнутими. Жодного руху. На широкій вулиці утворився затор, його не було видно звідси, проте було чутно: спочатку одна вантажівка, а тоді ще кілька інших. Тоді тиша.

Він чекав. А тим часом відбувалися ті самі речі. Тіні відступали, ярд за ярдом, тоді як сонце підіймалось дедалі вище. Прибув потяг на сьому годину, трохи постояв і поїхав далі. А тоді хтось розсунув гардини у двісті третьому номері.

Жінка. Сонце відбивалося в склі й робило її більш розмитою, ніж вона була насправді, але Ричер усе одно її бачив: бліда, одягнена в біле, і стояла вона так само, як перед тим стояв чоловік: із широко розведеними руками, якими вона трималася за гардини. Вона спостерігала за цим ранком так само, як раніше це робив він.

Тоді у двір заїхав білий кадилак-седан, повернув направо та припаркувався заднім ходом на своє колишнє місце. На ньому досі не було номерного знака спереду. Цього разу водій вийшов із машини одразу. Над його головою відчинилися двері, і зі своєї кімнати вийшла дівчина в білому. Сукня її була білою, завдовжки до колін, звичайна сукня-футляр. Білі черевики. Вона не була молодою, проте мала хороший вигляд. Наче над собою працювала. Волосся в неї було кольору попелу й підстрижене під каре.

У неї було більше багажу, ніж у чолов’яги, що мешкав там до неї. Вона мала охайну на вигляд валізу на коліщатках та з ручкою. Більшу, ніж шкіряний саквояж. Але не велетенську. Акуратнішу на вигляд, вишуканішу. Вона попростувала в напрямку сходів, але тієї миті водій кадилака подумав про те, як важко їй буде спускатися, тож він помахав «Зачекай» і пішов назустріч. Він запхав назад ручку валізи і поніс її вниз на руках, попереду жінки, наче вказуючи шлях. Поклав валізу до багажника, жінка сіла на заднє сидіння, а він за кермо, після чого машина рушила з місця і поїхала геть. Ззаду досі не було номерного знака.

Ричер підвівся і пішов приймати душ. Він чув, що Ченґ також зараз у ванній у сусідньому номері. Їхні санвузли розташовувалися через стінку. А це означало, що вона не ходила зустрічати ранковий потяг. І це було досить розумним рішенням. Це вберегло її від прогулянки туди й назад. Можливо, вона робила те, що й він – спостерігала. Можливо, вони сиділи зовсім поруч, загорнуті в рушники та розділені лише однією стіною. Хоча вона, мабуть, таки була одягнена в піжаму. Чи нічну сорочку. Мабуть, у щось легке, зважаючи на погоду та неможливість спакувати багато речей із собою.

Він вийшов із номера швидше за неї і попрямував до їдальні, сподіваючись зайняти ті самі два сусідніх столики в дальньому кутку, і йому це таки вдалося. Він повісив свою куртку на її стілець, одна кишеня її була відтягнута револьвером «Сміта», а тоді замовив каву. Ченґ увійшла через п’ять хвилин після нього, на ній були ті самі джинси, проте чиста футболка, а волосся досі відливало синявою після прийнятого душу. Її куртка також була відтягнутою вниз від револьвера. Як справжній екс-коп, вона оглянула приміщення, роздивившись навколо себе на всі триста шістдесят градусів, зробивши подумки сім чи вісім кадрів, а тоді енергійно попрямувала через приміщення, сповнена якимось незвичним ентузіазмом або ж відчуттям спільної ейфорії від того, що вони змогли пережити цю ніч. Вона ковзнула на сидіння поруч із ним.

Він запитав:

– Ви спали?

Вона відповіла:

– Мабуть. Я не думала, що в мене це вийде.

– Ви не пішли зустрічати поїзд.

– Згідно з вашими висновками, він у заручниках. І це в найкращому випадку.

– Я лише зробив припущення.

– Але воно має сенс.

– Ви бачили жінку із двісті третього номера?

– Мені вона здалася доволі дивною. Якби вона була одягнена в чорне, вона могла би бути інвестором або керівником фонду, або ще кимось, хто міг би виконувати роботу помічника керуючого. Вона мала правильний макіяж та зачіску для цього. І ще в неї був би ключ до корпоративного спортзалу, скоріше за все. Але одягнена в біле?.. Вона виглядала так, наче збиралася на прийом гостей у маєтку в Монте-Карло. О сьомій ранку. Хто ж таке робить?

– Може, це якась нова мода? Чиясь варіація на тему літнього вбрання?

– Я щиро сподіваюся, що це не так.

– То хто вона така?

– Вона виглядала так, наче прямувала до міської ратуші для того, щоб уп’яте одружитися.

Підійшла офіціантка, і Ченґ запитала в неї:

– Ви знаєте когось із місцевих на прізвище Малоні?

– Ні, – відповіла вона, – проте я знаю двох хлопців на прізвище Мойнахан.

Тоді вона підморгнула їм та пішла геть.

Ченґ сказала:

– Тепер вона точно ваш найкращий друг довіку. Не думаю, що вона в захваті від Мойнаханів.

Ричер відповів:

– Я й не бачу причин для того, щоб ними захоплюватися.

– Але хтось це таки робить. Ми повинні враховувати, що й у них є найкращий друг на все життя. Ми повинні бути готовими до відповіді.

– Але не зараз. Вони отримали прямий удар. Це наче хворіти на грип протягом кількох днів. Не так, як у телешоу, коли герої встигають одужати за декілька рекламних роликів.

– Але вони рано чи пізно очуняють від цього. Це ж могли б бути просто розбірки між їхніми друзями та їхніми співучасниками.

– Ви ж були копом. Я певен, що вам доводилось стріляти в людей.

– Я ніколи навіть не носила із собою зброї. Це ж був Коннектикут. Маленьке містечко.

– А як щодо ФБР?

– Там я була фінансовим аналітиком. Офісним планктоном.

– Але ж вас навчали цього? Стріляти?

– Мусили навчати.

– У вас добре виходило?

– Я не стрілятиму, поки вони не розпочнуть вогонь.

– Я це переживу.

– Це безглузда розмова. Це залізнична станція. Не О. К. Корраль[8].

– У всіх цих місцях також була залізнична станція. У цьому і вся суть. Поганець виходить із потяга. Або новий шериф.

– Як ви думаєте, наскільки це все серйозно?

– У межах норми, як і інші справи. З одного боку, Ківер міг би бути у Вегасі із дев’ятнадцятирічною. З іншого боку, він може бути мертвим. Я схиляюся наполовину до безвихідної ситуації. Або навіть більше ніж наполовину. Мені шкода. Це міг бути нещасний випадок. Або наполовину нещасний випадок. Або напад паніки. Тож зараз вони можуть не знати, що робити далі.

– А ми знаємо?

– Зараз у нас попереду просте завдання з трьох етапів. З’їсти сніданок, випити кави та знайти Малоні.

– Це може бути нелегко.

– Що саме?

– Малоні.

– Нам слід піти спочатку до станції прийому. Неподалік елеваторів. Закладаюся, їм там відомі всі імена на відстані двохсот миль. Тож ми зможемо впіймати двох зайців водночас. Якщо ми з’ясуємо щось підозріле стосовно пшениці, ми можемо натрапити на правильний слід.

Ченґ кивнула і запитала:

– А як спалось вам?

– Спочатку було не по собі через речі Ківера в кімнаті. Його валізу біля стіни. Я почувався по-іншому. Я почувався нормальною людиною. Але я переборов це відчуття.

Станція прийому виявилася простою дерев’яною спорудою в наступній лінії після мостових ваг. Це було суто утилітарне приміщення. Воно лише виконувало своє призначення і не претендувало на те, щоб виглядати привабливо та стильно. Ця споруда була єдиною розвагою в місті, і фермери або користувалися нею, або могли померти з голоду.

Усередині були стільниці для заповнення документів і потерта підлога, на якій фермери стояли в чергах, і стійка, де реєстрували отримані посилки. За стійкою стояв світловолосий парубок в уніформі та із затупленим олівцем за вухом. Він метушливо перебирав стос паперу. Мабуть, готувався до збору врожаю. Він мав вигляд найщасливішого хлопця в цілому королівстві.

Тоді він запитав:

– Я можу чимось вам допомогти?

Ричер сказав:

– Ми шукаємо хлопця на прізвище Малоні.

– Це не я.

– Ви не знаєте, чи є серед місцевих Малоні?

– А хто запитує?

– Ми приватні детективи із Нью-Йорка. Помер один чоловік і залишив усі свої гроші іншому чоловікові. Але виявилось, що той, інший, також помер, тож гроші тепер потрібно розділити між усіма родичами, яких нам удасться відшукати. Один із них стверджує, що в нього в цьому районі є кузен на прізвище Малоні. Це все, що нам відомо.

– Це не я, – повторив хлопець. – А яка сума?

– Ми не можемо це розголошувати.

– Багато?

– Краще, ніж нічого.

– То як я можу вам допомогти?

– Ми подумали, що ви повинні знати імена місцевих. Думаю, більшість із них приходять до цього офісу то в одній справі, то в іншій.

Хлопець кивнув, наче між ними щойно налагодився надзвичайно важливий, проте зовсім непередбачуваний зв’язок. Він натиснув на клавіатурі пробіл, і екран комп’ютера підсвітився. Він порухав мишкою, на щось натиснув, і на моніторі з’явився довгий та об’ємний список. Ціла купа імен.

Він сказав:

– Ось список людей, які зареєструвалися на користування мостовими вагами. Так значно швидше. Саме те, що нам потрібно в гарячий сезон. Думаю, тут усі місцеві фермери. Від власників до робітників і навпаки. Чоловіки, жінки і діти. Цей бізнес потребує масового залучення, особливо певної пори року.

Ченґ запитала:

– У цьому списку є Малоні? Ми були б дуже вдячні вам за ім’я та адресу.

Хлопець знову взявся за мишку, і цього разу він перегорнув список угору. В алфавітному порядку. Він зупинився на півшляху донизу і сказав:

– Є Махоні. Але він уже помер, здається. Два чи три роки тому, якщо я нічого не плутаю. Рак його доконав. Ніхто не знав точно, який саме рак.

Ченґ запитала:

– І нікого під прізвищем Малоні?

– У списку таких немає.

– А якщо припустити, що він не фермер? Ви б усе одно могли бути з ним знайомі?

– Можливо, заочно. Але ми не знайомі. Я не знаю нікого на прізвище Малоні.

– Може, нам попитати деінде?

– Можете спробувати «Вестерн Юніон». Із франшизою FedEx. Це таке собі місцеве поштове відділення.

– Гаразд, – відповів Ричер. – Спасибі.

Хлопець кивнув, відвернувся, але нічого не сказав, наче був водночас і приємно здивований, і розчарований тим, що його відірвали від обов’язків.

Ричер пам’ятав, де було відділення «Вестерн Юніон». Воно вже траплялося йому на очі, двічі, під час його прогулянок кварталами. Невеличке приміщення з вікном, яке було повністю вкрите неоновими рекламами. Там були і «МаніҐрам», і факс, і фотокопіювання, і FedEx, і UPS, і DHL. Вони увійшли досередини, і чоловік за прилавком одразу підвів на них погляд. Йому було близько сорока, він був високим та мав гарну фігуру, не гладку, проте його точно не можна було назвати худеньким. У нього було густе волосся та простодушне обличчя. Це був водій кадилака.