Читать книгу Нездоланний - Лі Чайлд - Страница 9

Ричер провів Ченґ у порожній зал очікування, і вони сіли на лаву, пліч-о-пліч у цілковитій темряві. Ричер запитав:

– Як би ви охарактеризували це рукостискання?

Ченґ перепитала:

– Як саме?

– Розповідь. Історія. Мова жестів.

– Мені це скидалось на те, що помічника керівника відрядили зустрічати якогось важливого покупця.

– Вони зустрічалися раніше?

– Не думаю.

– Згоден. І непогано це все було організовано цим місцевим чолов’ягою. Хіба не так? Майстерна гра на публіку. Ввічливо, проте без лестощів. Зовсім не так, як він потиснув би руку давньому другові, я певен. Чи своєму свекрові. Чи кредитному інспекторові з банку. Чи колишньому однокласнику, якого він не бачив двадцять років.

– То й що?

– Наш місцевий персонаж має у своєму арсеналі цілу добірку різних рукостискань, і ми можемо припустити, що він однаково вправно та спокійно володіє ними всіма. Це його фішка, так би мовити.

– Як це нам допоможе?

– Я бачив цього чоловіка вранці. Він завідує магазином, який продає запчастини до зрошувальних систем. Я пройшов повз його вікно, він підстрибнув і схопився за телефон.

– Чому він це зробив?

– Це ви мені скажіть.

– Мені слід поводити себе, як параноїк? До якої міри?

– Десь між «злегка» і «помірно».

Вона відповіла:

– Я б над цим навіть не замислювалась, якби йшлося про Ківера.

– Але…

– Але ви схожі на Ківера. Певною мірою. Можливо, Ківер нишпорив навколо, і декому наказали слідкувати за ним або за будь-ким, хто схожий на нього.

Ричер сказав:

– Я теж про це думав. На перший погляд це малоймовірно, проте і неймовірні речі часом трапляються. Тож я повернувся туди ще раз, щоб усе перевірити. Я запитав того чолов’ягу, чому він так на мене відреагував. Він сказав, що впізнав мене як гравця університетської футбольної команди 86-го року випуску. У Пенсильванському університеті. Очевидно, мої фото були в газетах. Він сказав, що нікому не телефонував. Він сказав, що його рука потягнулася до телефону, бо, можливо, той саме тієї миті задзвонив. Він сказав, що його телефон увесь час дзвонить.

– А він і справді дзвонив?

– Я не чув.

– Ви дійсно грали у футбол за Пенсильванський університет?

– Ні, я ходив до коледжу у Вест-Пойнті та у футбол грав лише раз. І, гадаю, не дуже вдало. Я майже певний, що моїх фото в газетах не друкували.

– Можливо, це якась випадкова помилка. Вісімдесят шостий рік минув хтозна-коли. Ваша зовнішність могла сильно змінитися. І ви схожі на людину, яка могла б грати за футбольну команду Пенсильванського університету.

– І я так подумав. Тієї миті.

– А зараз?

– Тепер я думаю, що він намагався прикрити свій зад. Він ховався за якоюсь нісенітницею. Можливо, його навчили цього прийому. Не марнувати час на незграбні заперечення, а одразу перестрибнути до правдоподібної відмовки. Деяким чоловікам могли б сподобатися такі лестощі. Може, вони хотіли б бути футбольними зірками. А хто б не хотів? Можливо, їм задурюють голову і проблема зникає сама собою. Плюс своєю історією він іще й зробив мене молодшим, ніж я є насправді. Що, гадаю, також дуже приємно. Тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого я вже служив в армії. А коледж закінчив вісімдесят третього. Той чоловік зіграв цілу виставу.

– Це ще нічого не доводить.

– Перш за все я запитав його, чи ми зустрічалися раніше. Він відповів, що ні.

– І це ж правда, так?

– Але такий чоловік, який є настільки сильно зацикленим на футболі, що пам’ятає гравців тридцятирічної давнини, якби я запитав його, чи ми зустрічалися, повинен був відповісти: «Ні, сер, але я залюбки потиснув би вам руку». Або він мав би це зробити, коли я йшов геть. Десь повинно було б відбутись це рукостискання. Він належить до рукостискального типу. Для деяких людей це дуже важливо. Я вже з таким стикався. Для них це краще, ніж автограф чи спільне фото. Тому що це особисте. Це фізична близькість. Закладаюся, є багато людей, які бачать цю особу потім по телевізору чи в газеті і думають: «А я йому колись тиснув руку».

– Але вашу руку він не потиснув.

– У цьому й полягає його головна помилка. Він знав, що я ніякий не відомий футболіст. Тож тепер я схиляюся до вашої версії. Їх застерегли, що за допитливими незнайомцями потрібно стежити. Можливо, включно навіть із тим дивакуватим хлопчаком, якого я зустрів зранку. Плюс Ківера знову не було на потягу. Де його в біса носить? Тому я й залишився. Щонайменше на одну ніч. Задля розваги.

– Хто цей чоловік у костюмі, який зійшов з потяга?

– Не знаю. Мабуть, він нетутешній і приїхав сюди в якихось справах. Не планує залишатися надовго, бо речей у нього небагато. Мабуть, багатий. Худорляві люди зазвичай багаті. Ми живемо в дивні часи. Бідні люди товсті, а багаті – худі. Раніше все було інакше.

– Хороші справи чи погані? Це просто збіг, що його зустрів наш «фан Пенсильванського університету», чи він також якось пов’язаний із тим, що намагався з’ясувати тут Ківер?

– Може бути що завгодно.

– Можливо, він лише виробник зрошувальних систем. Генеральний директор великої корпорації.

– У такому випадку, гадаю, ця подорож мала б трохи інший вигляд. Наш хлопець поїхав би на виставку товарів деінде. Можливо, там за коктейлем він зустрів би великого начальника. Тридцятисекундна зустріч, а може, навіть менше. Під час якої він намагався б потиснути руку начальникові. Я просто абсолютно певен у цьому!

– Я непокоюся через Ківера.

– Вам і слід непокоїтися, мабуть. Але тільки трохи. Наскільки все це може бути погано? З усією повагою, ми говоримо про приватного детектива, який приймає готівку або нечисті чеки від певної особи. Яка може бути або адекватною, або не дуже. Цитую ваші ж слова. І цей хлопець у першу чергу звернувся би до копів. Починаючи з Білого дому, і вниз ієрархічною драбиною. Але очевидно, ані в Білому домі, ані в поліції цим не зацікавилися. Тож наскільки все може бути погано?

– Ви вважаєте, що копи завжди сприймають усе правильно?

– Думаю, у них є певна межа, які справи не можна ігнорувати. Якби хтось їх повідомив, що знайшов склад, повний вибухонебезпечного добрива, думаю, вони хоча б прийшли оглянути це місце. А якби він сказав, що елеватори пов’язані з його кореневими каналами, мабуть, вони б на це не зважали.

– Але річ у тому, що спочатку справа виглядала для нього інакше, а потім усе змінилося. Ось чому він і покликав мене на підмогу. Можливо, тепер справа перетнула межу.

– У такому випадку Ківер міг би просто зателефонувати до «911», як і всі інші. Або напряму подзвонити у ФБР. Упевнений, номер йому досі відомий.

– То що ж нам тепер робити?

– Зараз ми повернемося до мотелю. Мені потрібен номер на ніч, щоб я міг від усього відпочити.

Одноокий портьє знову чергував на рецепції. Ченґ узяла ключ до двісті чотирнадцятого номера, як і раніше, і зупинилася. Ричер знову розпочав неприємні перемовини. Шістдесят баксів, сорок, тридцять, двадцять п’ять, але в жодному разі не сто шостий номер. Ричер не міг собі дозволити вкотре поступитися цьому чоловікові. Він отримав сто тринадцятий номер, що розташовувався посередині протилежного крила будівлі, на першому поверсі, подалі від металевих сходів, і лише через один номер від кімнати, що знаходилася під номером Ченґ.

Він запитав:

– У якому номері зупинився містер Ківер?

Портьє перепитав:

– Хто?

– Ківер. Здоровань із Оклахома-Ситі. Заїхав сюди два або три дні тому. Приїхав потягом. Без авто. Можливо, заплатив за тиждень наперед.

– Мені не дозволено розповсюджувати таку інформацію. Це захист персональних даних. Для наших гостей. Упевнений, що ви мене зрозумієте. Гадаю, ви б хотіли такого ж ставлення до себе.

– Звісно, – відповів Ричер. – Це досить логічно.

Він узяв свій ключ і вийшов разом із Ченґ. Тоді він сказав до неї:

– Зрозумійте мене правильно, я хотів би увійти до вашого номера.