Читать книгу Нездоланний - Лі Чайлд - Страница 4

У їдальні було чисто, приємно та затишно, але, незважаючи на все це, вона все одно була лише закладом, де головною метою було якнайшвидше обміняти калорії на гроші. Ричер обрав високий столик у дальньому правому кутку і сів боком, щоб мати змогу бачити зал повністю. Приблизно половина столиків була зайнята, здебільшого людьми, які намагалися підзарядитися енергією перед початком важкого робочого дня. Підійшла офіціантка із заклопотаним виглядом, проте з професійною стриманістю, і Ричер замовив сніданок, який заклад пропонував сьогодні, а це були млинці, яйця та бекон, але перш за все каву – найважливіше.

Офіціантка повідомила, що заклад пропонує безкоштовну каву в необмеженій кількості. Ричеру це одразу сподобалось.

Він саме допивав своє друге горнятко кави, коли увійшла жінка, яку він учора зустрів на станції. Вона знову була сама. На якусь мить вона завмерла на місці, наче вагаючись, а тоді роззирнулась навколо, помітила його та попрямувала до його столика. Вона сіла на порожній стілець навпроти. Зблизька та за денного освітлення вона мала значно кращий вигляд, аніж учора. Жваві темні очі та цілеспрямований і виважений погляд. Проте вираз її обличчя виказував хвилювання.

Вона сказала:

– Спасибі, що постукали у двері.

Ричер відповів:

– Без проблем.

Вона продовжила:

– Мого друга не було й на ранковому потягу.

Він запитав:

– Навіщо ви мені це кажете?

– Вам щось відомо.

– Мені?

– Чому б іще ви сходили на цій станції?

– А що, як я тут живу?

– Але ж не живете.

– Можливо, я фермер.

– Ніякий ви не фермер.

– Я міг би ним бути.

– Не думаю.

– Чому це?

– У вас не було із собою сумки, коли ви зійшли з потяга. А це прямо протилежне тому, якби ви справді були прив’язані до однієї ділянки землі впродовж багатьох поколінь.

Ричер на якусь мить замовк, а тоді запитав:

– Хто ви взагалі така?

– Байдуже, хто я така. Важливо лише те, хто ви такий.

– Я лише випадковий пасажир.

– Мені потрібно знати більше.

– А мені потрібно знати, хто мене розпитує.

Жінка нічого не відповіла. Підійшла офіціантка з його замовленням у руках. Млинці, яйця та бекон. На столі стояла пляшка із сиропом. Офіціантка налила йому ще одну чашку кави. Ричер узяв до рук ножа та виделку.

Жінка зі станції поклала на стіл візитку. Вона підсунула її ближче до нього через липкий дерев’яний стіл. На візитній картці стояла державна печатка. Золотисто-блакитного кольору. «Федеральне бюро розслідувань. Спеціальний агент Мішель Ченґ».

Ричер запитав:

– Це ви?

– Так, – відповіла вона.

– Приємно познайомитися.

– Навзаєм, – відповіла вона. – Сподіваюся.

– Чому це мною цікавиться агент ФБР?

– У відставці, – відповіла вона.

– Хто?

– Я. Я більше не агент ФБР. Ця візитка стара. Я взяла із собою декілька штук, коли йшла у відставку.

– Хіба це дозволено?

– Мабуть, ні.

– Але ви все одно мені її продемонстрували.

– Тільки для того, щоб привернути до себе вашу увагу. А ще для того, щоб ви мені довіряли. Тепер я працюю приватним детективом. Але не тим, який робить таємні фото в готелях. Я хочу, щоб ви це зрозуміли.

– Навіщо?

– Мені потрібно дізнатись, для чого ви сюди приїхали.

– Ви марнуєте свій час. Не знаю, які у вас проблеми, але я точно не маю до них жодного стосунку.

– Я хочу знати, чи ви також приїхали сюди по роботі. Ми можемо працювати в одному напрямку. А можемо й обоє марнувати тут час.

– Я тут не по роботі. І я не дотримуюсь ніякого напрямку. Я лише випадковий перехожий.

– Ви впевнені?

– Стовідсотково.

– Чому я маю вам вірити?

– Мені байдуже, вірите ви мені чи ні.

– Подивіться на це з моєї точки зору.

Раптом Ричер запитав:

– Ким ви були до того, як стали агентом ФБР?

Ченґ відповіла:

– Я працювала офіцером поліції в Коннектикуті. Патрульним поліціянтом.

– Чудово. А я був військовим поліціянтом. Власне, ми колеги. У певному сенсі. Повірте мені на слово. Я тут просто випадково.

– У яких військах ви служили?

Ричер відповів:

– У збройних силах.

– Що ви там робили?

– Усе, що мені наказували. Тобто всього потроху. Зазвичай я займався кримінальними розслідуваннями. Шахрайство, крадіжки, убивства, державні злочини. Усе, що вчиняють люди, якщо їм це дозволити.

– Як вас звуть?

– Джек Ричер. Майор у відставці, колишній працівник 110-го відділку військової поліції. Я також утратив свою роботу.

Ченґ повільно кивнула і, здається, трохи заспокоїлася. Але пильності не втратила. Вона знову запитала, проте цього разу вже спокійніше:

– Ви впевнені, що ви тут не на завданні?

Ричер відповів:

– Абсолютно.

– Чим ви займаєтесь тепер?

– Нічим.

– Що ви хочете цим сказати?

– Те, що й сказав. Я подорожую. Переїжджаю з одного місця на інше. Відвідую різні місцини. Їжджу, куди забажаю.

– Увесь час?

– Мене це влаштовує.

– Де ви живете?

– Ніде. І всюди. Сьогодні я живу тут.

– У вас немає дому?

– Він мені не потрібен. Мене б усе одно там ніколи не було.

– Ви раніше бували в Материному Спочинку?

– Ніколи.

– Тоді навіщо ви сюди приїхали, якщо у вас немає тут роботи?

– Я лише проїжджав повз. Це була радше моя примха, з цікавості – через назву цього місця.

Ченґ на мить замовкла, а тоді раптово всміхнулася, з трохи прихованим сумом.

– Розумію, – сказала вона. – Я навіть уявляю собі цей фільм. У фінальній сцені показали б великим планом перекошений дерев’яний хрест із двох дощок, збитих докупи цвяхами, а на ньому був би напис, зроблений гарячим оцупком із вогнища. На задньому плані рушає з місця караван фургонів та поволі зникає вдалині. А потім ідуть титри.

– Ви думаєте, що тут померла літня жінка?

– Саме на це наштовхнула мене назва містечка.

– Цікаво, – сказав Ричер.

– А ви про що подумали?

– Я не був певен. Я подумав, що тут могли б початися пологи в молодої жінки. Можливо, вона залишилася тут на місяць, щоб зміцніти, а тоді рушила далі. Може, її син став сенатором абощо.

– Цікаво, – сказала Ченґ.

Ричер проколов виделкою жовток та скуштував свій сніданок, що стікав на тарілку.

За тридцять футів від них продавець з-за прилавку набрав номер на телефоні, що висів на стіні, і сказав у слухавку:

– Вона повернулася зі станції сама, а тоді попрямувала просто до хлопця, що приїхав минулої ночі, і тепер вони мило бесідують, розробляючи якийсь план. Запам’ятай мої слова: вони точно щось замислили.