Читать книгу Нездоланний - Лі Чайлд - Страница 12

Після сніданку вони дійсно натрапили на покоївку, яка розпочала свою роботу, але та була ще далеко від номера Ківера. Була зайнята на зовсім іншому боці «підкови», готуючи двісті третій номер до повторного заселення після виїзду з нього чоловіка в костюмі. На проході перед номером стояв її переповнений візочок, а двері номера були відчиненими. Ззовні було видно, як вона саме розстеляла ліжко. Ключі від номерів мали б висіти в неї на поясі, чи бути в кишені, чи на ручці її візка.

Ричер сказав:

– Думаю, мені слід підійти до неї та привітатися.

Він повернув ліворуч біля двісті одинадцятого, тоді ще раз ліворуч біля двісті шостого, а тоді зупинився, порівнявшись із візком, та зазирнув усередину до двісті третього номера.

Покоївка плакала. І при цьому вона все одно продовжувала працювати. Вона була білою, худорлявою, наче шпала, з майже невидимими слідами колишньої молодості, вона саме заносила рушники до ванної. Вона схлипувала і пхинькала, і сльози котилися вниз по її обличчю.

З-за дверей Ричер запитав:

– Мадам, із вами все гаразд?

Жінка зупинилася, випустила рушники з рук і випросталася. Вона форкнула, зробила вдих і вп’ялася поглядом у Ричера, а тоді обернулася і втупилася в дзеркало, а тоді знову обернулася без жодної реакції, наче її зовнішній вигляд не давав жодних причин для хвилювання.

Вона всміхнулася й тоді промовила:

– Я дуже щаслива.

– Гаразд.

– Ні, справді. Перепрошую. Просто чоловік, який щойно звідси виїхав, залишив мені чайові.

– І що, вони у вас перші за весь час?

Вона відповіла:

– Вони в мене найкращі за весь час.

Вона була одягнена в робочий халат із великою кишенею внизу, яка могла вмістити будь-що. Вона обережно двома руками витягла конверт. Він був меншим за звичні розміри конвертів для листування. Він швидше нагадував відповідь на вишукане запрошення. Зверху на ньому авторучкою було написано «Дякую».

Великим пальцем вона відігнула верхню частину конверта та витягла звідти купюру в п’ятдесят доларів. Улісс Ґрант, власною персоною спереду на купюрі.

– П’ятдесят баксів, – сказала вона. – До цього найбільшою сумою, яку я отримувала, було два долари.

– Вражаюче, – відповів Ричер.

– Це настільки змінить моє життя, ви навіть не уявляєте.

– Я за вас дуже радий, – відповів Ричер.

– Дякую. Виходить, дива таки іноді трапляються.

– Чи знаєте Ви, чому це містечко називається «Материн Спочинок»?

Жінка на хвилину замислилась.

– Ви мене запитуєте чи хочете мені розповісти?

– Я вас запитую.

– Я не знаю.

– Ви ніколи не чули жодних історій?

– Про що?

– Про матерів, – відповів Ричер. – Які спочили, у прямому чи переносному значенні.

– Ні, – сказала вона. – Я про це нічого не чула.

– Ви можете впустити мене у двісті п’ятнадцятий номер?

Якусь мить вона думала.

– Ви чоловік зі сто тринадцятого? І зі сто шостого, попередньої ночі?

– Так.

– Я не можу відчинити двері нікому, окрім людини, яка винайняла цей номер. Пробачте.

– Це було корпоративне бронювання. Ми всі працюємо разом. Нам потрібно пересуватися по місцевості. Це командне завдання.

– Я мушу порадитися з менеджером.

– Не турбуйтесь, – відповів Ричер. – Я сам із ним пораджусь.

Але одноокого не було на його робочому місці. Явно непередбачувана відсутність, адже стіл його виглядав, наче робочий процес перервали раптово та досить недавно. Папки та бухгалтерські книги були розгорнені, ручки лежали зверху на нотатниках, а ще там стояла чашка для кави «із собою», яка виглядала ще досить теплою. Але портьє там не було.

За столом у стіні були двері. Особистий кабінет, здогадався Ричер. Там мав бути розкладний диван, і маленька кухонька, і хоча б невеликий туалет. Саме там зараз і міг бути одноокий. Є такі речі, які не можуть зачекати.

Ричер прислухався, проте нічого не почув. Він обійшов стіл і став на колишнє місце портьє. Він глянув на книги з рахунками. І на папки. І на нотатники. Звичайні для мотелю речі. Рахунки, замовлення, перелік речей, що потрібно зробити, підрахунки прибутку. Він знову прислухався. І знову нічого. Тоді він висунув одну шухляду. Ту, де одноокий тримав ключі від номерів. Він поклав туди ключ від сто тринадцятого, а замість нього взяв ключ від двісті п’ятнадцятого. Він засунув шухляду. Тоді він став по інший бік столу та видихнув. Одноокий не повернувся. Можливо, у нього був розлад шлунку. Ричер обернувся та вийшов із приймальні.

Він перетнув «підкову» та пішов нагору, до номера Ченґ. Показав їй ключ, а вона запитала:

– Скільки у нас на це часу?

Він відповів:

– Стільки, на скільки Ківер проплатив номер. Цілий тиждень, мабуть. Я займу його кімнату. Одноокий не буде проти. Він свої гроші отримав. А Ківер не може висловити свою думку з цього приводу.

– Це спрацює?

– Можливо. Хіба що вони викличуть поліційний загін.

– У такому випадку ми подзвонимо до «911». Як це повинен був зробити Ківер.

– Чоловік у костюмі залишив п’ятдесятидоларові чайові для покоївки.

– Це багато. Стільки коштує цілий тиждень на круїзному лайнері.

– Вона дуже зраділа.

– Не дивно. Це наче зарплата за цілий тиждень.

– Мені стало соромно, що я ніколи не залишаю більше п’ятірки.

– Він був багатим. Ви самі це казали.

Ричер нічого не відповів і підійшов до дверей Ківера. Він уставив ключ у замок. Тоді відчинив двері, відступив убік і сказав:

– Після вас.

Ченґ увійшла досередини, а Ричер пішов слідом за нею. Сліди перебування тут Ківера були повсюди. Сорочка на ручці дверцят, акуратний набір для подорожей у ванній, розкрита обшарпана валіза біля стіни, а всередині в ній ціла купа одягу. Усе було обережно розкладено по своїх місцях покоївкою. Кімната виглядала чисто та охайно. Жодного портфеля. Жодної сумки для ноутбука, чи товстих зошитів, чи списаних від руки сторінок. Принаймні на видноті нічого цього не було.

Ричер обернувся та зачинив двері. За довгі роки своєї непростої кар’єри він обшукав сотні мотельних номерів і чудово на цьому знався. Він міг знайти будь-яку річ у будь-якому місці. Він запитав:

– Ким був Ківер до того, як став агентом ФБР?

Ченґ відповіла:

– Він був поліційним детективом, а ще мав диплом юриста з вечірньої школи.

А це означало, що він також не раз робив обшуки в мотельних номерах. Це означало, що він не лишав би певні речі на видноті. Він знав деякі хитрощі. Не те щоб у цьому номері було багато можливостей для схованки. Він не був складним витвором архітектури.

Ченґ сказала:

– Ми самі себе обманюємо, стовідсотково. Портьє міг тут бути вже з десяток разів. Або когось сюди впустити. Ми маємо розуміти, що цю кімнату могли вже давним-давно обшукати.

Ричер кивнув:

– Але чи ретельно це було зроблено? Ось у чому запитання. Тому що одна річ нам відома напевне. Ківер до якогось моменту знаходився у своєму номері, а тоді він покинув це місце. Він міг поїхати звідси з трьох різних причин. По-перше, він міг узятися за невинну справу, яка в реальності виявилася зовсім іншою. По-друге, його могли звідси витурити з криками та бійками якісь невідомі. А по-третє, він міг сидіти тут на ліжку, обмірковуючи певні речі, і дещо спало йому на думку, наче справжній момент істини: «Халепа!» – і тоді він встав і поспішив до телефону-автомата в універсамі, щоб подзвонити «911», без подальшої метушні. Проте йому так і не вдалося цього зробити.

– Не вдалося? Що ви маєте на увазі?

– Я маю на увазі, що цей хлопець зник. Скажіть мені, куди й чому, і я відмовлюся від усіх своїх інших версій.

– Жодна з цих версій його зникнення не означає, що ми щось знайдемо в цій кімнаті. Щось таке, на що всі інші не звернули уваги.

– Ні, думаю, третя версія саме це й означає. Можливо. Уявіть собі цю ситуацію. «Халепа!» Ви вражені. І саме тієї миті ви опиняєтеся в серйозній небезпеці. Ситуація настільки серйозна, що вам слід одразу бігти до телефону. Але тоді вас буде викрито. Це ж зовсім не те саме, що дзвінок по мобільному за зачиненими дверима. Це прогулянка на свіжому повітрі. Яка має свій певний ризик. Саме тому ви захочете залишити якісь сліди за собою. Ви швидко шкрябаєте записку й ховаєте її подалі. А вже тоді йдете на пошуки телефону.

– І так до нього і не дістаєтеся.

– Так говорять розрахунки. Іноді.

– Але цю записку так вдало заховано, що ніхто її досі не знайшов. Проте не настільки добре, щоб ми також не могли її знайти. Якщо записка взагалі була. Якщо третя з трьох версій справді правильна. Якщо ми глибоко не помиляємося.

– Це передбачуваний перебіг подій, – сказав Ричер. – Так просто мусило бути, правда ж? Було два моменти «Халепа!». Невеликий, мабуть, за день до цього, після якого він і покликав вас на підмогу, і великий, після якого він побіг дзвонити копам.

– Залишивши перед цим записку.

– Я думаю, нам слід розглянути таку можливість.

Коли Ричер робив обшук у кімнаті, він розпочинав із самої кімнати, а не з її вмісту. Ті, хто ховали, а потім і ті, хто шукали, мали звичку ігнорувати фізичну структуру приміщення, яка завжди давала багато можливостей для роботи. Особливо для того, щоб заховати аркуш паперу. Радіатор під вікном міг розкриватися, і у дев’яти випадках із десяти там можна було знайти пластикове відділення, спроектоване спеціально для того, щоб тримати в ньому папір, часто це була гарантія на товар чи інструкція до нього, проте серед них винахідлива людина могла б сховати ще цілий десяток сторінок.

Або ж, якщо тут була штучна система опалення та охолодження, то точно були б вентиляційні решітки, які легко можна було б відкрутити. За потаємними розсувними дверцятами можна чудово сховати документи. Стелю було викладено панелями, які легко знімаються за потреби. На розсувних дверцятах шафи також був невидимий для непрофесійного ока бік, і ще багато таких місць повсюди.

А вже тоді на черзі були меблі. У цьому випадку це було ліжко, два столики біля ліжка, оббите тканиною крісло, стілець за обіднім столом, сам стіл та невеликий комод.

Вони шукали скрізь, проте так нічого і не знайшли. Потім Ченґ сказала:

– Все одно варто було спробувати. Я навіть тішуся, що ми нічого не знайшли, у якомусь сенсі. Це надає справі певної незавершеності. Я хочу, щоб із ним усе було гаразд.

Ричер відповів:

– Я хочу, щоб він зараз був у Вегасі із дев’ятнадцятирічною кралею. Проте, оскільки ми не отримали від нього жодного повідомлення, можна дійти висновку, що все далеко не так. Тож ми повинні бути насторожі.

– Він колишній коп і спецагент. Яка відстань звідси до універсаму? Що з ним могло трапитися?

– Десь двісті футів. Магазин знаходиться позаду їдальні. Будь-що могло трапитися.

Ченґ нічого не відповіла. Ричер відчував бруд на руках. Від пересування меблів та торкання тих поверхонь, які вже давно ніхто не прибирав. Він увійшов до ванної та відкрив кран, щоб помити руки. Мило було новим, ще запакованим у паперову обгортку. Світло-блакитного кольору, гофрованої форми та із золотистою емблемою. Точно не найгірше місце, у якому Ричерові доводилось побувати, судячи з усього. Він розпечатав упаковку з милом та зірвав папір. Смітник стояв під раковиною. Сама раковина була досить глибокою. Потрібно було добряче викрутитися, щоб дістатися до смітника. Та ще й лівою рукою. Проте йому це вдалося. А тоді він почав мити руки, спочатку новим милом це було зробити непросто, а потім воно стало більш піддатливим. Він витер руки свіжим, чистим рушником, а тоді йому раптом дещо спало на думку, і він нахилився, щоб перевірити, чи його зіжмакана кулька з обгортки мила влучила в ціль.

Не влучила. Смітник був невисоким, наче куций циліндр, а ще він стояв дуже близько до лівого кутка, тому за ним ще точно залишалося трохи місця. Той самий простір, який, скоріше за все, ігнорували навіть покоївки під час прибирання. Не за два долари чайових же їм там прибирати. Це було те саме місце, яке ставало кладовищем для заблукалих викинутих речей.

Їх було три. Одна кулька належала йому. Він відрізнив її за вологістю. Одна була такою ж, як його власна, тільки абсолютно сухою. Від попередньої упаковки мила. А третя була шматком добряче зіжмаканого та понищеного паперу, наче звичайне сміття з кишені.