Читать книгу Твердиня - Максим Кидрук - Страница 24

Українець повертався із центрального кампусу КТН додому.

Вийшовши на станції Спонья, Левко рушив не звичною щоденною дорогою. Спершу заскочив до супермаркету, де купив буханець хліба, пакет молока і яблук, а вже звідти потюпав до хатини Бенґта. Тобто хлопець простував додому не вздовж колій pendeltåg’а, а трохи нижче, дворами дво- та п’ятиповерхівок, що скупчилися біля станції.

Зазвичай Левко прямував по Бромстенсвеґен, минав перехрестя, проходив під естакадою, після якої праворуч від головної дороги відгалужувалася невелика, проте охайно заасфальтована під’їзна вулиця – Спонья-чірквеґ (Spånga kyrkväg). Приблизно посередині в неї впиралася Стінсбакен, радше стежка, ніж вулиця, на якій і стояв котедж старого архітектора. Повертаючись із супермаркету, хлопець опинився на Спонья-чірквеґ південніше від Бенґтової вілли. Тож йому довелося підійматися – пройти невеликий відтинок Споньячірквеґ, куди він раніше ніколи не заглядав.

Ця частина Спонья-чірквеґ не відрізнялася від тієї, що впиналась у Бромстенсвеґен на сотню метрів північніше. Такий само ідеально рівний асфальт і щільні зарості, що напирають із боків, цілковито ховаючи довколишні вілли. Через корчасті кущі іноді здавалося, що пересуваєшся лісом, а не густонаселеним передмістям Стокгольма.

Підіймаючись, Левко наскочив на автомобіль. «Volvo S60» сріблястого кольору з кузовом типу універсал. Стара модель. Машина приткнулася на дорозі ліворуч, ледь не в самому чагарникові. Фари не світять, двигун мовчить.

Лео придивився. Дивно бачити авто на Спонья-чірквеґ, де немає ні хвірток, ні входів до помешкань. Низький «Volvo» скидався на розпластаного леопарда, що причаївся в кущах, вистежуючи здобич. Минаючи його, Лео нахилив голову й зауважив невиразний обрис на лівому передньому сидінні – за кермом автомобіля хтось сидів. Тієї самої секунди незрозуміла каламуть протяла наскрізь його тіло. Серцю стало тісно під ребрами, а з-під лопаток на руки потягнулися струмини холоду. Щось було негаразд. Щось у тому силуеті не просто насторожило, а налякало хлопця. Він зосередився, проте не зміг уловити, що саме.

Діставшись Стінсбакен, укритої гравієм ґрунтівки, що тяглася до вілли архітектора, Левко погамував бажання озирнутися. Швидко пройшов до котеджу, відчинив ключем вхідні двері, ввімкнув світло у вітальні. Бенґта вдома не було: замість туфель на тумбі для взуття красувалися домашні капці. Похапцем скинувши кеди, хлопець забіг на другий поверх, але світло вмикати не став. Ускочив до своєї кімнати й обережно підступив до вікна.

Раніше Левко не звертав уваги на те, що з вікна його кімнати проглядається Спонья-чірквеґ. У садку довкола вілли була прогалина, крізь яку відкривалась огляду незначна частина вулиці. Причаївшись за занавіскою, хлопець прикипів поглядом до просвітку між здичавілими яблунями й цілком очікувано побачив сріблястий «Volvo».

Жодних сумнівів: машина навмисно зупинилась у тому місці, звідки видно хатину Бенґта. Якщо бути точним – в єдиному місці, звідки видно вікно Левкової кімнати.

Хвилювання посилилося. Що це – збіг? Навіть якщо так, то що той чоловік робить на малолюдній алеї? Чекає на Бенґта? Дурниці.

Левко спробував пригадати обрис за кермом. Що його так занепокоїло? Він же не міг розрізнити обличчя в півмороці. Там було щось інше. Якась риса, що відразу впадала в очі. Проте звізуалізувати, відтворити її в пам’яті йому не вдавалося, хай як намагався.

Забравшись із кімнати, Лео протупотів сходами на перший поверх. Зазирнув до кухні. Пакет зі сміттям стояв повним. Чудово. Вряди-годи чи Левко, чи Семен допомагали Бенґтові по господарству. Старий архітектор не вимагав цього, проте, оскільки орендна плата за кімнати й так була низькою, а вони втрьох спільно користувалися однією кухнею, хлопці вважали за потрібне хоча б іноді виносити сміття або ж надраювати кухню. Якщо не забували, звісно.

Перед тим як іти на вулицю, Левко метнувся нагору й увімкнув світло у своїй кімнаті. Нехай горить. Потім збіг донизу, схопив пакет, ускочив у кеди та вийшов надвір. Контейнери для сміття знаходились на Спонья-чірквеґ, якраз на перетині зі Стінсбакен. Тричі на тиждень спеціальна вантажівка приїжджала та вичищала їх. Підкрадаючись до алеї, хлопець тримався в тіні дерев і дістався сміттєвих баків непоміченим. Принаймні він на це сподівався. Мовчазна «Volvo» підпирала кущі за десять метрів від нього. Левко присів навпочіпки та, якогось дідька не випускаючи з рук пакета, визирнув з-за контейнерів. Він щосили напружував зір, але так і не зміг пробитись поглядом у салон автомобіля. Небо ще не до кінця витемніло, і на Спонья-чірквеґ зберігалася непогана видимість, однак у лобовому склі машини відбивалися кущі й гілляччя, зводячи нанівець усі спроби заглянути досередини.

Коли Левко підвівся, намірившись викинути пакет у контейнер, до нього несподівано долетів дивний звук. Наче щось шкрябнуло по асфальту. Хлопець вистромив голову з-за кущів і… скам’янів. За кілька кроків від нього, сховавши руки в кишенях легкої вітрівки, переминався з ноги на ногу водій «Volvo». Чоловік підступив до правого узбіччя й роздивлявся освітлене вікно вілли. На ньому були важкі, зовсім не літні армійські черевики. Саме їхнє приглушене човгання по асфальті насторожило хлопця.

Спершу Левко не відчув нічого. Цікавість і збудження розбавили страх, що кислотою пропалював живіт. Він став спостерігати. За мить, вгледівшись уважніше, українець збагнув, що злякало його, коли він уперше ковзнув поглядом по обрису водія. Руде волосся. Жовтогаряча кучма й борода, помітні навіть у сутінках. Левко впустив пакет зі сміттям на землю й дременув назад до вілли.

Він упізнав чоловіка.

На дорозі біля старенького «Volvo S60» стояв той рудий із криваво-чорними очима, що стежив за Ґуннаром Іверсом і Сьомою у «Wirströms Irish Pub».