Читать книгу Твердиня - Максим Кидрук - Страница 28

Сьома зателефонував Янові з таксі.

– Їдеш?

Із динаміка долинало надсадне дихання чеха, яке зрідка затирав шум машин.

– Їду.

– Де ти зараз?

– Минув «Стадіон»60. Кажи бігом, що хочеш, мені незручно говорити.

– Я вигадав, що слід зробити, коли доберешся до Ґрема, – водій автомобіля, неначе знущаючись, їхав повільно, насолоджуючись кожним поворотом, повільно стартуючи після світлофорів.

– Ну?

– Якщо часу на пояснення не стане, тобто якщо Лео буквально дихатиме тобі в потилицю, ось що треба буде зробити… – і Семен стисло виклав суть задумки.

Тонко вискнули велосипедні гальма.

– Ти здурів! – заволав Ян Фідлер. – Я не згоден! Ти грьобаний збоченець!

– Яне, треба, – лаконічно аргументував росіянин.

– Йди геть, Сьомо, я на таке не підписувався! – без потоку повітря, що огинав тіло під час їзди, на лобі, шиї, спині й руках чеха висипали краплі поту.

– Чувак, ніхто не дізнається, все лишиться між нами, і колись ми сміятимемося, згадуючи цю витівку. Для нас основне, щоб Лео до вильоту в Перу не здогадався про шури-мури між Ґремом і Сатомі.

– До вильоту ще чотири місяці! – не вгавав Ян. – І весь цей час усі вважатимуть, що я…

– Ну хто всі? Хто всі, Яне? – Сьома заметляв руками так, що водій став підозріло на нього поглипувати. – Вважатиме один Лео, решта будуть в курсі справи.

– А раптом він комусь розкаже?

– Не розкаже, я про це подбаю! Я прямую до Берґшамри на таксі, перестріну Лео, коли він повертатиметься та поговорю з ним. Не дрейф.

– Я не знаю, чувак, це якось… дивно. І стрьомно.

– Ти хочеш поїхати до Перу чи ні?

– Хочу, але…

– То не гай часу. Що довше ти стоїш і мнешся, то більша ймовірність, що доведеться застосовувати мій план.

– Добре, – неохоче згодився чех і натиснув на педалі.

Сьома нахилився до водія машини.

– Послухай, друже, якби я хотів помилуватися краєвидами вечірнього Стокгольма, я сів би на громадський транспорт…