Читать книгу Твердиня - Максим Кидрук - Страница 34

Куско
XXVI

Оглавление

27 липня 2012, 19:48 (UTC —5)

Хостел «Samay Wasi Youth»

– Айк Мітчелл, – простягнув руку високий двадцятирічний хлопчина з гострим підборіддям і відстовбурченими вухами.

– Ґрем Келлі, – мулат відповів на привітання. – Ти звідки?

– Броктон, Массачусетс61.

– Чикаго, – випереджаючи запитання, сказав Ґрем.

– Круто, – кивнув Айк.

У загальній залі було гамірно. Ніч видалася холодною, кусюче нічне повітря прогнало бекпекерів із відкритої тераси, згуртувавши всіх у просторій вітальні на першому поверсі.

Левко, підібгавши ноги, сидів у зручному глибокому кріслі навпроти вузького вікна, проте почувався некомфортно. По-перше, він вимотався. Блукання високогірними руїнами, холодна розріджена атмосфера та передозування інформацією буквально розчавили його. Заледве вистачало сил підносити чашку з чаєм до рота. А подруге… між Левковим кріслом і стіною з рядом вузьких вікон тягнувся стіл, займаючи майже половину вітальні. Стіл обступали переважно вихідці з Північної Америки – канадці й американці. Як і решта, вони пили чай з листя коки, ділилися враженнями, голосно сміялися. Серед них тупцяли Ґрем і Сатомі. Ґрем – зрозуміло: він американець, тобто свій, а Сатомі була милою, чарівно всміхненою японкою, яку радо зустрічали в будь-якій компанії.

– Це моя дівчина, Меґан, – Айк відрекомендував Ґрему худюще пласкогруде дівчисько з чорними очима, а потім по черзі показав на хлопців, що сиділи далі вздовж стола: – А це мої друзяки Ленс та Едді, – на вигляд ніхто з них не мав більше як двадцять.

– Здоров, чуваки! – підняв руку мулат.

Хлопці відповіли на вітання та повитягали голови, всім своїм виглядом показуючи, що чекають, коли їх новий знайомий відрекомендує супутницю.

– Це моя подруга Сатомі. Зі мною ще Лео, – Ґрем недбало тицьнув рукою за спину; потім розвернувся, намацав поглядом Яна в суміжній залі та нерозбірливо доказав: – Ян і… і Сем, який уже хропе нагорі.

– Привіт, Сатомі! – гуртом привіталися Ленс та Едді.

– Привіт, хлопці! – з потішним акцентом відповіла японка.

Левко сидів одразу за ними, водив пальцем по прохололій чашці та скреготав зубами. Йому хотілося підсісти, вклинитись у компанію (і це виглядало б нормально у молодіжному хостелі), проте він звично вагався, комплексував: через зовнішній вигляд, через слов’янський акцент і через, як йому здавалося, відсутність почуття гумору.

У сусідній кімнаті, що правила за продовження вітальні, було трохи вільніше. Кілька бекпекерів дивилися другосортний бойовик початку 90-х, вибравши фільм із колекції старих VHS-відеокасет; якась дівчина, спершись на диван, напівлежала на підлозі та з навушниками у вухах читала «Мізері» Стівена Кінга (потерте видання у м’якій палітурці); неподалік двоє дівчат, також на підлозі, грали в настільну гру, що її дістали з шафи на рецепції; а з іншого боку кімнати, попід сходами на другий поверх, троє хлопців приклеїлися до комп’ютерів з архаїчними коробкоподібними моніторами. Один із цих трьох – Ян Фідлер – писав листи додому. Сьоми не було. Ще півгодини тому він піднявся до спільної спальні та вже, мабуть, спав. – Чим займаєшся? – поцікавився Ґрем у Айка.

Левко несамохіть слухав їхню розмову.

Айк знизав плечима.

– Та нічим. Звалив із дому, подорожую. Мій старий після школи надумав запроторити мене до МІТ62, навіть за перший курс заплатив, але воно мені… – хлопець витиснув криву усмішку та розвів руками. – Знаєш, мені той диплом треба, як друга дірка в задниці. То я й подався світами. Вже півроку вдома не був.

– Ти не схотів до МІТ? – Ґрем здивувався. Для багатьох ровесників Айка МІТ був недосяжною мрією.

– Предки мають власну фармацевтичну компанію. Зараз справи не дуже, особливо через тиск із боку «Пфайзера»63, але старий однаково впирається, не хоче продавати. Для нього то справа всього життя, шариш? – Айк сьорбнув чаю. – Але я думаю, що то лише питання часу. Йому вже довелося продати їм кілька патентів.

– Патентів на що?

– На ліки. «Bextra». Чув таке?

– Ні.

– Це знеболювальне. Словом, «Pfizer» так чи так дотисне старого, і він продасть компанію. Грошей має вистачити до кінця життя. На біса вчитися?

– Розумію, – протягнув Ґрем. – А зараз із бабками як?

– Надсилають, – Айк самовдоволено хмикнув. – Куди вони дінуться? Це ж предки.

Левко скреготнув зубами дужче.

– Щастить тобі, – наморщив лоба мулат.

– А в тебе що?

– Схожа історія. Батько працював у консалтинговій фірмі, коли звільнявся, отримав пакет акцій як бонус. Це, звісно, не власна компанія, та на життя вистачає.

– Геморою менше, – вставив ремарку Айк.

– Стопудово. Коротше, мене запроторили до Королівського технологічного інституту у Швеції.

– А, чув про такий. То ти живеш у Стокгольмі?

– Живу. Щоправда, на другому курсі я покинув університет.

– І? – вигнув брову Айк.

Тепер уже Ґрем розвів руками.

– І грошей мені більше не дають.

– За що живеш? – запитала Меґан.

– Викладаю англійську.

Дівчина реготнула.

– Добре бути американцем.

– А шведки як? Класні? – нібито ховаючись від Меґан, підморгнув Айк.

– Я все чую! – вона вліпила хлопцю потиличника. Айк втиснув голову поміж пліч і засміявся.

– Божественні! – прицмокнув Ґрем. Едді та Ленс загигикали. – Та японки кращі, – мулат зиркнув на Сатомі.

Сатомі зашарілась.

– Де Нейт? – нараз стрепенуся Ленс, обвівши поглядом залу.

– Мабуть, пішов у місто, – кинув Едді. – Як завжди, по пійло.

– О-о-ох, – простогнала Сатомі, – як він може пити на такій висоті?

Меґан з Айком переглянулися.

– Ну, ми третій день у Куско, – зауважив хлопець. – Адаптувались.

– І ти не знаєш Нейта, – прискаливши око, доказала чорноока американка. – Він, якщо не ввіллє в себе чогось, що горить, стає скаженим.

– Він завжди скажений, – пробасив з-за її спини Ленс.

Решта відповіла одностайним реготом.

Левку невимовно хотілося спати, проте він не йшов, похнюплено спостерігаючи, як Ґрем і Сатомі розважаються в новій компанії.

Упадало у вічі, що, незважаючи на тісноту, люди за столом розділилися на два гурти. До першого входили Айк і його приятелі – вісімнадцяти-двадцятирічні янґстери64, ще вчора шмаркаті тинейджери, для багатьох із яких подорож до Перу – перший виліт за межі Сполучених Штатів. Другий складався із більш зрілих хлопців і дівчат віком від двадцяти восьми до тридцяти двох років. Ззовні значні відмінності не проступали, бо і перші, й другі були підтягнутими, засмаглими, хлопці – з відпущеними бородами. Розбіжності проглядались у деталях: старша група мала дорожчі, хоч і не найновіші смартфони («iPhone 4S», «Samsung Galaxy S II»), дорогі фотоапарати, планшетні комп’ютери; молодші користувалися дешевими та більш популярними серед молоді телефонами, з їхніх кишень стирчали звичайні «мильниці», а планшетів не було взагалі. Різнився також одяг. Молодші шукали компроміс між зручністю та стилем. Їхній одяг хай трохи, та все ж підкреслював належність до тієї чи тієї субкультури. Старшим було начхати, як вони виглядають. Вони в Андах, у Перу, а тому вдяганка мусить відповідати двом основним вимогам: зручна – раз, тепла – два. Все інше несуттєве.

Пірсингу й татуювань на відкритих частинах тіла вистачало і в тих, і в тих.

– А це хто? – Ґрем стрельнув поглядом в інший кут стола.

– Що? – не розчув Айк.

– Вони з вами?

Айк заперечно похитав головою та зневажливо цвіркнув, прикрившись долонею.

– Кануки65.

– А-а, – Ґрем багатозначно всміхнувся.

– Туристична група. Завтра вирушають Дорогою інків66 до Мачу-Пікчу.

Раптом канадці засміялися, ляскаючи долонями по столі.

Кануків було більше; вони зчинили такий галас, що американці надалі не могли перемовлятись, не підвищуючи голосу.

Левко витягнув шию, силкуючись розгледіти причину пожвавлення. Канадці згуртувалися довкола сумирного щокатого здорованя двометрового зросту, що товстими пальцями відривав прозорий пластик від картонки, видобуваючи з пакунка спрей-балончик розміром трохи менший за лак для волосся. Балончик був білого кольору з чорним ковпачком дивної форми.

– Калебе, я думав, ти глузував! – гигочучи, говорив невисокий кучерявий хлопчина.

– Ха-ха! Він крейзі! – сміялася смаглява тілиста чорнявка, нащадок мігрантів з Індії.

– Ви ще мені подякуєте, – незворушно гув здоровань. Попри значні габарити, хлоп не виглядав загрозливо. Обличчя – кругле, плечі – вузькі, руки – без жодного рельєфного м’яза. Він перебував за кількасот гамбургерів від того, щоби стати брезклим вайлом.

– Що там? Що то таке? – не всі з гурту розуміли, над чим потішаються їхні приятелі.

– Ось, – Калеб нарешті вийняв балончик із пластику, виставив його на всезагальний огляд і серйозно продекламував: – Газовий балончик проти ведмедів.

– Га-га-га-га-га! – зайшлася реготом уся зала.

– Ти приволік його з Канади? – знову кучерявий.

– В Андах немає ведмедів, Калебе, – гримнув через стіл Айк Мітчелл.

– Зате є пуми, – ображено прогундосив здоровань.

Противедмежий спрей пішов по руках. Дорослі чоловіки поводились, мов діти: лякали один одного, імітуючи пирскання, принюхувалися до ковпачка, – проте сміх поволі затихав, збудження влягалось. Інцидент так би й вичерпав себе, якби тієї миті до кімнати не ввалився «скажений» Нейт.

– Ола, аміґос! Комо естас? – у правій руці він стискав коричневий паперовий пакет. Судячи з форми, всередині ховалася літрова пляшка. Напевно, віскі. Чи щось інше, що горить.

– Друзяко! – в унісон вигукнули Едді з Ленсом. – Ми вже зачекалися!

Нейт був блондином із закаляним веснянками гостроносим писком. Очі мав кольору зацукрованого меду, колючі й зверхні. Левку він не сподобався з першого погляду.

– Щось роздобув? – спитав Айк.

– Тс-с… – Нейт приклав пальця до губ, а потім тихо додав: – А то! – і під столом передав пляшку Айкові. У «Samay Wasi» було заборонено приносити й розпивати щось «важче» за пиво.

– Айку, любий, тільки не треба, як учора, – невдоволено муркнула Меґан.

– А що було вчора? – прикинувся дурником американець. Узяв пакет, поставив його на стілець поміж ніг. З обгортки вистромилося горлечко, й Левко впізнав пляшку «Jameson».

На лихо, саме цієї миті противедмежий спрей опинився біля веснянкуватого Нейта.

– Що за штука? – хлопець потягнувся по балончика.

– Газовий балончик проти ведмедів, – повідомив Едді.

– You’ve got to be kiddin’ me!67

– Я тобі серйозно кажу, – закивав головою Едді.

Побачивши зображення ведмедя, Нейт смикнув бровами. Наступної секунди його очі збуджено зблиснули.

– Чий це? – веснянкуватий підняв балончик, стискаючи його, наче гранату, що от-от розірветься.

– Мій, – похнюпившись, зізнався Калеб.

– Будь обережний, не сплутай уранці із дезодорантом.

Дружній вибух реготу.

– А давайте залишимо його в туалеті замість освіжувача, – підхопила нову хвилю Меґан.

– Ха-ха-ха!

– Ото комусь буде сюрприз! – хтось із канадців.

– А тебе ведмежа морда не насторожує? – Нейт струснув балончик.

– Тоді треба замалювати етикетку, – Меґан.

– Я тобі завтра підсуну замість лаку для волосся.

Меґан показала Нейту язик.

– Я не користуюся лаком для волосся у подорожах, телепню.

Несподівано у розмову встряв один із товаришів Калеба. Покрутивши в руках рештки пакування, він надибав цінник.

– Калебе, ти заплатив за цей лайномет 35 баксів? Бодай тебе розірвало, друже!

– А що? – буркнув Калеб. Йому не сподобалось, як усе повернулося. Зрештою він не зробив нічого ганебного – надмірна обережність ще ніколи й нікому не зашкодила. Проте вдіяти нічого не міг. Не його вина, що галаслива компанія завжди знаходить об’єкт для групового висміювання.

– Міг би тиждень не прати шкарпетки, а потім кидатись ними у ведмедя – ефект був би такий самий! – набирав обертів Нейт. – Ще й на пральному порошкові зекономив би.

– Через тиждень вони вертатимуться назад бумерангом, Нейте, – пробасив Ленс.

Новий, іще більший вибух реготу. Едді з Айком не могли втихомиритися з хвилину. Ґрем реготав із усіма.

– Маєш рацію, – веснянкуватий зімітував голос Калеба: – Тоді без цієї бризкалки точно не обійтися.

Пропорційно із жалем до Калеба зростала Левкова неприязнь до Нейта. Нейт був із тих, про кого ірландці кажуть: «Дехто живий лише тому, що пристрелити його протизаконно». І щойно українець про це подумав, як почув Сатомі. Схилившись до Ґрема, дівчина промовила:

– Він такий милий.

О, так! Звісно! Десь у Габоні посеред орангутангів Нейт був би першим хлопцем на селі.

– Давайте його випробуємо! – несподівано подав ідею веснянкуватий, по-бойовому змахнувши балончиком над головою.

– Не треба! – наполохано підхопився Калеб. – Віддай мені.

– Не дрейф, канадцю, я не випускатиму все – лишу й тобі на разок пальнути!

– Ги-ги! – інші кануки, замість підтримати співвітчизника, приєдналися до глуму.

– Це може бути н-небезпечно, – Калеб почав заїкатися, – д-дай сюди.

Нейт відсмикнув руку.

– Це задля твоєї ж безпеки, Кайле. Ти маєш бути впевнений, що антиведмежий спрей спрацює, коли потрібно.

– Я К-калеб, а не К-кайл, – здоровань почервонів від злості… й від сорому. Він виявився геть неготовим до такої надмірної уваги.

– От уяви, – веснянкуватий пропустив зауваження повз вуха, – швендяєш ти по Мачу-Пікчу, а тут просто з прірви випурхує розтуди-його-маму цілий грізлі та репетує на тебе, а ти такий – хопа! – чувак, іди гуляй, у мене є bear spray, і дістаєш свою прискавку, – Нейт міг би стати чудовим стендап-коміком: народ, пирхаючи, потихеньку сповзав під стіл. – Скеровуєш на ведмедя, й тут – клац! клац! – а воно не стріляє. І що тоді? – американець скорчив скорботну міну. – Гівнобаласт у штанцях буде найменшою твоєю проблемою.

Сміх, сміх, сміх. Лише Калеб, як гора, мовчки стримів з іншого боку стола. Нейт глумливо правив далі:

– А так я все перевірю, так би мовити, переконаюся, що балончик справний. Натисну один разок і все – зразу поверну твою смертоносну зброю. Не парся!

Левко напружився – Нейт зняв запобіжну смужку зі спускового механізму. Невже не жартує? Схоже, не він один занепокоївся: кілька дівчат налякано запищали, інстинктивно позатулявши роти.

Широко всміхаючись, Нейт заштовхав балончик за пояс джинсів і відступив від столу. Вся зала нервово спостерігала за ним.

– Едді, ану зроби нам грізлі, – змахнув рукою американець.

– Едді, не треба, – промовив хтось.

«Зупиніть його! – загорлав Левко (щоправда, лише подумки). – Він же напідпитку».

Едді, сміючись, прийняв виклик. Виліз з-за столу та перейшов у протилежний куток, тримаючись від Нейта на безпечній віддалі. Між хлопцями було не менше як сім метрів: Нейт стояв у проході, що вів до рецепції хостелу, а Едді спинився коло сходів, затуливши хлопців за комп’ютерами.

Калеб спробував іще раз.

– Юначе, я наполягаю: віддай мій балончик.

Оте «юначе» тільки насмішило. Веснянкуватий повернувся, простягнувши ліву руку вперед, а праву, неначе ковбой із Дикого Заходу, поклавши на застромлений за пояс балончик.

– Стій на місці, а то зараз будеш замість грізлі!

І знову регіт. Прикусивши губу, канадець відступив; дехто із тих, що сиділи поряд нього, похапцем перемістилися на інший бік стола – подалі від зони обстрілу.

Наступної миті Едді перебрав увагу на себе, взявшись показувати ведмедя. Махаючи руками та розхитуючись на напівзігнутих ногах, хлопець смішно, по-дитячому загарчав:

– В-У-А-А! В-У-У-А-А-А-Р! А-Г-Р-Р-Р!

– Oh my gosh, – награно зойкнув Нейт, – подивіться, який страшний грізлі.

Глядачі вкотре розсміялися. Навіть Левко не стримав усмішки. Американець вихопив з-за пояса балончик і витягнув руку в бік «грізлі» (після цього між Едді й балончиком усе ще було шість із лишком метрів), а тоді…

Насправді веснянкуватий не мав на думці нічого лихого. Він просто хотів жартома продемонструвати, що ведмежий спрей є абсурдним і абсолютно непотрібним засобом, яким у реальних умовах нізащо не зупинити ведмедя (хіба що ви вже зійшлися з ним врукопашну).

Справді, що можна вдіяти зі спреєм-балончиком завбільшки з долоню проти великого й могутнього грізлі? Нейт сподівався, що пшикне газом не далі як на півметра від себе, після чого вони всі покашляють і посміються з дурнуватого винаходу, чиє основне призначення – витягувати гроші з кишень полохливих відвідувачів національних парків. Так він собі думав. Власне, так думали всі.

– А зараз він мене атакує, – фальцетом проспівав американець. Едді випростався, замахав «лапами» та погрозливо загув «У-У-У-У!», втім, на жоден сантиметр не підсунувшись до веснянкуватого. – І я…

І Нейт злегка натиснув на розпилювач.

ПШС-С-С-С-С-С-С!

Те, що сталося потім, ошелешило навіть Калеба. Балончик виявився збіса справним. Замість миршавої хмарки газу, на яку всі сподівалися, з отвору випорснула довга, мов спис, брудно-біла струмина. Вона витягнулася метрів на вісім, простреливши кімнату наскрізь, і гепнула просто в обличчя Едді. Едді, навіть не писнувши, розпластався на підлозі.

На секунду в залі запала тиша.

«Твою маму», – подумав Левко.

– Упс… – першим порушив мовчанку Нейт і… зайшовся реготом. Регіт миттю підхопили інші. Стіни зали затремтіли від розкотистого гоготання. Народ гув, плескав один одного, корчився, тримаючись за животи. Сльози сміху змішувалися зі слізьми від капсаіцину – активної речовини противедмежого спрею, чиї краплини повільно ширилися кімнатою, осідаючи на язиках, у ніздрях, виїдаючи очі.

– Ти це бачив?! – горлав Айк на вухо Ґремові. Так наче хтось із присутніх у залі міг не побачити струменя.

– Fuckin’ hell! Як із брандспойта! – душачись від сміху, гаркотів Ґрем. Шкіра навколо губ починала неприємно чухатися.

– Повідчиняйте вікна, придурки, – бухикаючи, просила Сатомі. Левко обвів їх поглядом. Невже вони не помічають?

– Агов! – українець підвівся. – Ви осліпли? Він лежить без свідомості.

У залі стало тихо, якщо не зважати на приглушене покашлювання, що зринало то тут, то там. Погляди нарешті прикипіли до Едді. Хлопець не рухався та, здавалося, не дихав.

– Едді? – покликала Меґан.

Без відповіді.

– Ти його завалив! – спробував пожартувати Ленс, одначе цього разу ніхто не засміявся.

– Він нас розігрує, – несміливо припустив хтось із канадців. – Правда? – питання було адресовано Нейту, проте веснянкуватий німував, спідлоба зиркаючи на приятеля.

Левко розштовхав американців, підійшов до непритомного й… відсахнувся. Довелося потрусити головою, щоби переконатись, що йому не ввижається. Перед ним лежав не Едді. То був хтось інший. Риси обличчя змінилися до невпізнання: вилиці покруглішали, очі заплили, губи повивертало, а шия потовщала чи не вдвічі. Шкіра набула землистого відтінку. Едді скидався на потопельника, який тиждень пролежав у воді.

– Що з ним? – промовив Левко та похлинувся. У горлі запекло, а повіки почали смикатися, марно намагаючись захистити очі від пекучого болю.

Ліворуч від українця, прикриваючи носа футболкою, стояв Ян.

– Він спухає, – сказав чех.

– О Боже, ні! – десь позаду скрикнула Меґан.

– Це все він! – заверещав Нейт, тицяючи в Калеба. – Я не знаю, що він підсунув мені! Я не винен!

Левко безпорадно кліпав: волога мла застилала погляд. Він дивився на Едді наче крізь шматок льоду, та навіть так усвідомлював, що з американцем коїться щось дуже недобре. Ян Фідлер зорієнтувався швидше за українця й різко наказав:

– Лео, бігом по Сьому.

Левко перескочив через Едді та рвонув сходами нагору.

61

Броктон – місто у штаті Массачусетс на північному сході США, 94 тис. жителів (2010). Є батьківщиною відомого боксера важковаговика Рокі Марчіано.

62

«МІТ» («ем-ай-ті», англ. Massachusetts Institute of Technology) – Массачусетський технологічний інститут, приватний університет і дослідницький центр, розташований у Кембриджі (штат Массачусетс, США), один із найвідоміших і найбільш престижних навчальних закладів світу. 77 випускників МІТ є лауреатами Нобелівської премії, це рекордний показник. Рік навчання у МІТ коштує, враховуючи проживання, 57 тисяч доларів.

63

«Pfizer» – одна з найбільших фармацевтичних компаній світу зі штаб-квартирою в Нью-Йорку. Має ліцензію на випуск багатьох популярних препаратів, зокрема «Ліпітора» (для зниження холестерину в крові) та «Віагри».

64

Янґстери (англ. youngsters) – молодь.

65

Кануки (англ. Canucks) – сленгова назва канадців, що закріпилася за нацією із середини XIX ст., на кшталт «янкі» для американців чи «ківі» для новозеландців. Походження слова невідоме.

66

Дорога інків до Мачу-Пікчу (англ. Inca Trail, ісп. Camino Inca) – викладена інками мережа кам’яних доріг в Андах, що веде до Мачу-Пікчу. Вздовж неї знаходяться поселення, тунелі, сільськогосподарські тераси й інші інкські руїни. Ниніпопулярний маршрут для піших походів (загалом триває 4—5 днів).

67

Ви мене розводите! (амер.)

Твердиня

Подняться наверх