Читать книгу Твердиня - Максим Кидрук - Страница 30

Ліфт спускався з дев’ятого поверху, а Левко прокручував у голові, що казатиме Ґрему.

«Янкі, коротше, нам треба поговорити… Ні не так, – від напруження хлопець зіпрів. – Краще так: слухай, бадді, останнім часом ти підозріло близько трешся біля моєї дівчини… та вона мені не дівчина, і “бадді” казати не треба, а то він подумає, наче я його копіюю… Треба простіше, типу… Чувак, оскільки ми взяли тебе в свою компанію та вирушаємо разом у нелегку подорож… Чорт! Знову не те…»

Ліфт опустився, двері роз’їхались. Хлопець уступив до кабіни.

«Хрін із ним! На ходу щось придумаю».

Перед дверима Ґремової квартири Лео затримався, збираючись із думками, а тоді, двічі легенько постукавши, ввалився досередини: мулат, як і більшість його сусідів, дверей не зачиняв.

– Ґреме, це я, Лео!

Тиша.

– Як ти, янкі?

Американець знімав двокімнатну квартиру, яка складалась із невеликого передпокою, що плавно переходив у кухню, та однієї великої кімнати, котра слугувала водночас спальнею і залою.

Зі спальні долинули підозрілі шерехи та нервовий, поквапливий шепіт.

– Ґреме? – Левкове серце підскочило. Ось чому Семен не пускав його! Ґрем зараз із Сатомі, вони просто цієї миті кохаються, забувши замкнути двері, а він… Ноги самі несли хлопця до проходу в спальню.

Діставшись хідника, Левко по-папужому верескнув і відсахнувся.

– Розтуди мою маму, – прошепотів він, відчуваючи, як до горла підкочує нудота.

На ліжку, просто супроти українця, прикриваючи наготу однією ковдрою, пліч-о-пліч сиділи Ян і Ґрем. Ґрем був лихий, аж страшно дивитися, – з очей хіба що іскри не сипалися. Він виглядав так, ніби щойно дізнався, що хтось проколов усі чотири шини в його «Porsche».

Ян виглядав спітнілим, наче щойно зліз із велосипедного тренажера, а на щоці виднілися чотири паралельні червоні подряпини.

Біля ліжка валявся одяг. Яна та Ґрема.

– Ви… – витиснув Левко. – Як це? – і все. Відібрало мову. Ґрем ковтнув слину, облизав губи й забубонів:

– Лео… Лео… чувак… ти не… це не… не те, що ти… ти не дивись… ми…

– О, так, – млосно протягнув чех, обнявши спітнілою рукою Ґрема за плечі. І всміхнувся.

Українець відчув у роті гіркуватий присмак блювотиння. Від потрясіння в голові все перемішалося, і він не знав, як далі поводитись, що казати.

У цей час Сатомі, загорнена в рушник, душилась зі сміху у ванній.

– Вибачте, – зрештою пролепетав Левко й, задкуючи, вийшов із квартири.

На вулиці він притулився до стіни будинку, постояв трохи – усвідомлював побачене, – а потім помітив Семена. Росіянин стовбичив за кілька кроків від під’їзду та перелякано витріщався на Левка.

– Що ти тут робиш?

– Я поїхав за тобою. Хотів тобі сказати… розповісти все… про них…

– Ти знав? – українець обхопив голову руками. – Як давно?

– Та нещодавно. Практично вчора дізнався, – вглядаючись в обличчя приятеля, Сьома силкувався втямити, про кого, чорт забирай, вони зараз говорять: про Ґрема й Сатомі чи про Ґрема та Яна? – Я хотів тобі сказати, проте не знав, як…

Телефон, який росіянин тримав у руках, завібрував. На екрані висвітлилось «JAN». Сьома підніс трубку до вуха.

– Ага, слухаю… Так… Так, добре… Я потім наберу, – від серця відлягло. Встигли. Він підступив до Левка та поплескав його по плечі. – Ти як, брате?

– Повірити не можу, ми знайомі більше ніж рік, а я навіть подумати не міг, – хлопець тупився невидющим поглядом в якусь точку над вухом Семена. – Вони були такі… зіпрілі. А ще в Яна – уявляєш? – на щоці чотири подряпини від нігтів. Це ж як треба було… – він затих, відчуваючи, як стиснувся стравохід, перешкоджаючи підйому зі шлунка напівперетравленого тіста. – Боже, який кошмар, Сьомо.

– Поїхали додому, Лео, – і Семен повів шокованого товариша до станції.