Читать книгу Твердиня - Максим Кидрук - Страница 37

Знайти «Cusco Medical Assistance» виявилося непросто.

Сьома першим зауважив вивіску «CUSCO MEDICAL ASSISTANCE», що промайнула у світлі фар ліворуч від авеню Ла-Пас і трохи вище по пагорбу.

– Он вона, – росіянин смикнув Девіда за руку, – розвертайтесь, – а тоді повернув голову назад, зазирнувши в салон. – Як Едді?

Ґрем, що сидів найближче, замість відповіді тільки насупився. Еддізнову не дихав: на лице поверталася мертвотна сірість. Хай яким жахливим було хрипіння, та його відсутність виявилася ще жахливішою. Адреналін більше не діяв: хлопець помирав.

Щоби під’їхати до входу в клініку, Девід мусив піднятися по Ла-Пас і розвернутись. Утямивши це, Семен удруге смикнув перуанця за руку.

– Не треба, Девіде, спиняйтеся тут. Буде швидше, якщо ми понесемо його на руках.

Власник хостелу «Samay Wasi Youth» загальмував і від’їхав назад, спинивши мінівен на перехресті. Вище на пагорбі, навпроти входу до клініки, в жовтуватих плямах світла від ліхтарів вимальовувалося три постаті: одна висока в блідо-зеленому халаті – лікар – і дві нижчі в білих – медсестри.

Левко сидів найближче до виходу. Щойно мінівен став, хлопець розчахнув відсувні двері й визирнув, переконуючись, що дорога вільна від машин. Потому заходився тягнути Едді: спершу обережно, а тоді, відчувши, як холодно у хлопця під пахвами, і розуміючи, що шанси повернути бідолаху до життя зменшуються щосекунди, засмикав тіло ривками, абияк – аби тільки швидше.

Українець випростався посеред проїжджої частини, втримуючи Едді під пахви (ноги американця лежали на бруківці), й чекав, поки з «тойоти» виберуться інші хлопці.

– Чуваки, швидше! – не стримався Левко. – Він уже холодний. Мовчазні й насуплені, із затиснутими до білого губами хлопці висипали на авеню. Ґрем і Ленс ухопили Едді за ноги. Айк метнувся на зустрічну смугу спиняти кілька автомобілів, що рухалися з півночі від avenida Peru у напрямку «El Ovalo», даючи змогу товаришам безперешкодно перенести Едді на протилежний бік. Левко, Ґрем і Ленс потягли непритомного американця через авеню Ла-Пас і далі вгору по схилу до клініки. Девід із Семеном трюхикали поруч.

Левко тримав Едді попід руки, а отже, йому доводилося задкувати. Він не бачив, куди йде, що сповільнювало просування, зате перед його очима лишалась яскраво освітлена ділянка авеню Ла-Пас, де Девід покинув свій мінівен. Пирхаючи від натуги, Левко зауважив, що відразу за їхньою «тойотою» стоїть іще одне авто. Він не міг не звернути на нього уваги. Здаючи назад, Девід Ренцо підпер під самісінький бампер раритетне чорне купе з тих часів, коли літр бензину коштував удвічі дешевше за літр кока-коли. То був «Dodge Challenger» 1971 року випуску. Про рік випуску Левко, певна річ, не знав, однак модель угадав миттєво: той «додж» – одна з найкращих машин за всю історію американського автопрому.

Ламати голову над тим, звідкіля на покручених вулицях перуанського Куско взявся рідкісний «Dodge Challenger» практично в ідеальному стані, не було часу. Левко вирішив, що обмізкує це, щойно Едді передадуть лікарям. Проте хлопець продовжував задкувати, а тому хоч-не-хоч витріщався на раритетний автомобіль. Він бачив, як на перехресті завулка, де знаходилася клініка, й авеню Ла-Пас з’явився чоловік у короткій шкірянці, чорних джинсах і рудих ковбойських напівчоботах із бичачої шкіри. Чоловік покрутив головою та швидко перетнув вулицю, прямуючи до «доджа».

«Власник?» – устиг подумати Левко, а потому замлів.

До входу в клініку лишалося метрів десять, високий лікар уже поспішав їм назустріч, а українець укляк, як паралізований. Зовсім на це не очікуючи, Ґрем і Ленс зробили ще по двійко кроків, унаслідок чого Едді провис так, що торкнувся куприком тротуару.

– Ворушись! – шикнув до українця Ленс.

Усі троє важко сапали, а Левко не рухався. Якщо автомобіль він міг проігнорувати, то від чоловіка, що простував до «доджа», відірвати погляд був нездатен. Незнайомець якраз дістався спортивного купе, витяг ключі й відімкнув ліві дверцята. На секунду він затримався, невдоволено глянувши на мінівен, чий задній бампер підпирав гострий капот «доджа», потому ковзнув нібито неуважним поглядом по юнаках, котрі тягли непритомного товариша до клініки. У цей момент, попри те що перед очима спалахували сріблясті іскорки, Левко перестав дихати – йому просто перетяло подих. Чоловік сів за кермо, завів купе й узявся вирулювати на авеню, огинаючи «тойоту».

Цього було досить. Навіть у кволому світлі вуличних ліхтарів Лео роздивився волосся й акуратно розчесану бороду, що товстим шаром наповзала на підгорля незнайомця. Такої бороди не міг мати жоден перуанець.

І ще він був рудим.

Таким рудим, що здавалося, начебто світло ліхтарів наливається червоним навколо його голови.

– Чого став?! – верескнув Айк, бризкаючи слиною в Левкове обличчя.

Помітивши осклянілі очі, американці й собі повернули голови, намагаючись відшукати точку, до якої примерз погляд Левка, та не побачили нічого незвичайного. Нічого підозрілого для них.

– Лео, що там таке? – торсонув приятеля Семен.

– Хе-е… – Левко нарешті видихнув і схаменувся, згадавши про Едді: – Бляха, – через нього змарнували кілька дорогоцінних секунд. – Я в нормі. Тягнімо далі, – й узявся із подвійною силою волокти непритомного американця.

До групи підійшов лікар. Високий, як на перуанця, в міру огрядний чоловік середніх років. Зліва на грудях до халата було пришпилено табличку. Левко прочитав: «Dr. Renan Vargas».

– Коротко: що з ним трапилося? – запитав лікар. Його англійська була хорошою, і це обнадіювало.

– Алергія, – сказав Сьома.

– Причина відома?

– Капсаіцин.

Доктор Варґас не стримався та здивовано смикнув бровами.

– З харчів? Переїв перцю?

– Ні. Йому пирснули в обличчя газовим балончиком, – Семен не став уточнювати, яким саме балончиком.

Едді поклали на спеціальні ноші на коліщатках. Перуанець віддав кілька коротких наказів іспанською, і медсестри швидко покотили каталку.

– Я вколов йому одну ампулу адреналіну, – кинув Сьома навздогін.

– Чудово, – не обертаючись, кивнув доктор Варґас.

Ще на півдорозі до ліфта медпрацівники застромили в гортань Едді дихальну трубку. Хлопець нарешті почав дихати.

– Це нормально? – Айк тицьнув пальцем у приятеля, котрий зникав за громіздкими стулками безшумного ліфта. – З ним усе буде о’кей? Вони впхали якусь хрінь йому до рота.

– Усе добре, – Семен видихнув, обтерши спітнілі долоні об джинси. – Все буде гаразд. Ми встигли.

І тільки тоді росіянин зауважив дві речі. По-перше, він стояв босий. Вискакуючи зі спальні, він не взув кросівок і весь цей час гасав у самих лише шкарпетках. А по-друге, Сьома усвідомив, що він поміж американців сам. Левка біля рецепції не було.

– Девіде, ви не бачили Лео? – росіянин торкнувся плеча власника хостелу.

– Кого?

– Мого товариша. Нижчий за мене, русявий. Щойно був тут.

– Ні, – відмахнувся Девід Ренцо. У перуанця були важливіші проблеми. Він просто не хотів думати про щось інше.

Сьома ще раз роззирнувся й переконався: українець зник.