Читать книгу Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi - Марія Конопницька - Страница 10

Тим часом запаси харчів у кришталевій печері геть вичерпалися, тож кожному краснолюдкові на день не випадало навіть по три горошинки. Це призводило, звичайно, до різних суперечок і навіть до бійки, як це буває там, де голодно і холодно. То Сонечко зі Світлячком поб’ється, то Тямко із Козубком, то Соломинка з Порхавкою, то знов усі разом, аж поки Микула і Пакула, що були в печері стражниками, не запирали всю компанію в холодну.

Але найбільше галасував і був невдоволений з тих тяжких часів Підземок. Він їв за чотирьох і завжди нарікав, що голодний.

Цього Підземка спіткала колись особлива пригода.

Треба сказати, що краснолюдки не завжди сидять під землею. Охоче живуть на селі – то у запічку, то під порогом хати. А там, де господиня недбала, де горщики не накриті, лушпиння не зметене, пряжа лежить не на місці, сир своєчасно не витоплений, помиї не вилиті, птиця не полічена, – пустунам-краснолюдкам роздолля. Натоплять мух у борщі, виметуть сміття з кутків на середину хати, сиру над’їдять, нитки на мотовилі заплутають, повипускають курей з клітки, цебрик перевернуть – нашкодять як можуть, а потім – у запічок.

А коли господиня залишить у колисці дитинча, а сама побіжить до сусідок попліткувати, вмить краснолюдки обміняють дитину, підкинувши свою, а вкрадену тримають у себе, наказуючи собі служити.

Підкинений краснолюдок не росте, тільки голова у нього робиться щораз більша і важча. А ненажерливий такий, що не наситити нічим.

В одної жінки на селі був чудовий маленький хлопчик Ясько. Волосся – як льон, оченята – як волошки, вустоньки – як суничка. Здоровий був і веселий, як та рибка у воді. А як коли заплаче – то вже щось мусило дуже дошкулити йому. Хоч мав усього півроку, та вже посміхався до матусі, тягнув рученята і тріпотів ними, як пташка…

Але матінка рідко коли поралася біля нього. Вона раз по раз бігала до сусідок на теревені. Тут стане, там сяде, а як заговориться – то забуде і про немиті горшки, і про невипране шмаття, геть про все – навіть про Яська…

Якось краснолюдки вбігли до хати, дивляться – господині нема, поросята риються по кутах, а дитина плаче в колисці.

Вони зараз же вхопили дитину, занесли до себе в підземелля, а в колиску поклали свого Підземка, чисто виголивши йому бороду.

Приходить мати, дивиться, що воно за дитина така? Голова – як гарбуз, обличчя в зморшках, очі, як баньки, а ноги коротенькі, наче в каченяти…

Перелякалася жінка.

– Тьху! Щезни з моїх очей! – говорить і протирає очі, бо думає, що їй тільки так ввижається.

А той як заверещить: «їсти!»

– Яську… – лепече до нього мати, – Яську! – а той тільки дивиться з-під лоба і репетує: їсти та їсти!

Нагодувала його, заколихала, думала, що буде спати. Але де там! Тільки жінка на крок від колиски, а воно в крик: їсти!

Так було аж до вечора. Жінка думає собі, й чого воно таке ненажерливе? Що це сталося з дитиною? Але додуматись не може. В одну руку тицьнула шмат хліба, в другу – морквину, і той якось заснув…

Але на другий день рано-вранці те саме: їсти і їсти.

«Чи на тебе голодний вовк очима посвітив, що не можеш наїстися?» – думає жінка, годуючи дитину, та й дивується, що воно за переміна така. Таж той-таки Ясько досі їв не більше від горобця, а тепер завжди голодний.

Нічого не роби, тільки при колисці стій і в рот йому клади. Ковтає, як старий, витріщує очі, як жаба, став якийсь зовсім інший, наче не її дитина… Так минуло кілька днів, минув тиждень.

Бачить жінка, що як тільки залишить щось у горщику – чи галушки, чи горох, та вийде з хати, – то зараз усе хтось виїсть геть чисто.

«Що воно діється?» – міркує жінка і не може зрозуміти.

Думала, може кіт. Набила кота, зачинила в коморі, пішла. Вертається – а горщики знову порожні, каструля вилизана, від приправи нічогісінько не залишилося.

Іде до комори, дивиться: а кіт як сидів, так і сидить і страшенно нявкає, бо такий голодний, що аж боки у нього запались. Бачить жінка, що то не кіт з’їв. Вона подумала, що то, мабуть, Жук.

А був у неї на подвір’ї чорний собака, якого звали Жуком. Вона й давай його лупити палицею. Собака скавулить, бо ж йому кривда діється, нестерпний біль. Сіни зачинені, втекти нікуди, а жінка шмагає його та ще й кричить: «А не руш! А не смій!» Жук крутиться, вищить, радий би під землю сховатися. Нарешті жінка втомилась і кинула палицю. Тоді бідолаха Жук підібгав хвоста і зі страшним скавучанням поволікся до хлівця та до вечора зализував там побиті боки.

На другий день жінка зачиняє в коморі і кота, і Жука. Засуває горщики в піч і йде до сусідки.

Посиділа трохи у сусідки, побалакала, вертається, а у коморі судний день. Кіт із собакою так зчепилися, що аж шерсть під стелею літає, а в хаті піч відкрита, горщики порожні, каструля вилизана, наче хто їх вимив, а дітлах кричить у колисці, аж у вухах лящить.

З журби жінка вхопилась за голову, а потім її взяла злість. Сплеснула в долоні і каже:

– Підожди-но, лиха бідо! Вже ж я тебе вистежу!

Заклопотана думками, підійшла до колиски, бо підкидьок верещав на все горло.

Бідна мати годує його, а сльози так і котяться з очей. Глянула на дитину: чом її Ясько так змінився? Бувало, сідала з ним на порозі хати, і хто проходив – той хвалив, бо ж такої дитини ще треба було десь пошукати…

А тепер вона не сміє й виткнутися з ним на люди – таке потворне опудало зробилося. Не усміхнеться, не загомонить, рученят не витягне до материного намиста, тільки лежить, надуте, зморщене, лисе, як старе. Рости – теж не росте, лише голова велика та важка, як гарбуз.

Справжнє опудало…

Та ще й до цього всього – такі витрати! Наварить усього, наче на двох добрячих чоловіків, а вийде з хати, то й для неї нічого в горщику не лишиться.

– Що ж, дитина дитиною, – говорила з жалем жінка. – Мабуть, така воля Господня. Але цього виїдання – не прощу! Їй-бо – не прощу!