Читать книгу Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi - Марія Конопницька - Страница 11

Наступного дня жінка зварила горщик капусти, горщик гороху, засмажила чималий шмат сала, все це поставила в піч, заслонила, нагодувала дитину, взяла з собою кота й Жука і пішла.

Але не пішла далеко – стала за рогом хати і дивиться крізь шибку.

Аж тут піднімається з постелі отой підкидень і, сівши в колисці, розглядається по хаті – чи нікого нема?

Дивиться жінка далі, а воно вилазить з колиски – і до печі. Прийшов, відчинив, потягнув задоволено носом, бо в каструлі запахли шкварки, і давай шукати ложки. А ложки були на миснику.

Діставати їх було незручно, тож він виліз на скриньку і, вибравши найбільшу, шмиг до горщиків. Витягнув з печі капусту, помастив салом, докинув гороху і їсть, аж за вухами лящить.

Сторопіла жінка, побачивши таке диво, сплеснула в долоні і швидше до сусідки – порадитись.

Прибігли обидві щодуху, дивляться – а в горщиках вже мало що й залишилось. А воно аж сопе, та їсти не перестає…

Виїв капусту, виїв дочиста горох, стукнув ложкою в пусте дно, перехилив каструлю, вилизав приправу, що залишилась, горщики засунув у піч, ходить по хаті, як старий, і заглядає по кутках.

Жінка тільки зуби зціпила, але мовчить.

А той ходить, роздивляється, знайшов яйце, яке курка знесла під решетом, і давай крутити своєю здоровезною головою і та дивуватися:

«Сімдесят сім літ живу, – каже, – а ще не бачив такої бочки без обручів…»

З цих слів сусідка й зрозуміла, що то був краснолюдок.

– Не залишилося, – каже, – нічого робити, тільки вирізати добрий березовий прут та дати йому доброго прочухана і викинути на смітник. Як буде верещати на смітнику, то краснолюдки справжню дитину принесуть, а цього виродка заберуть собі назад.

Сподобалось це жінці. Як скочить вона до берези, та як виломить прута, як влетить до хати, як схопить підкидька, як не почне його шмагати!

– Ось тобі!.. за мого Яська, за мою шкоду! А на!.. на!.. на!..

А той верещить – аж на небі чути, а жінка не перестає та все шмагає.

У третій хаті жила вдова Кукулина з малою донечкою Марисею.

І як на те, саме на той час Кукулина взяла на руки свою дівчинку і йшла полоти на панське поле. Почувши у сусідки нелюдський вереск, вона зупинилася: «Це ж, мабуть, когось б’ють. Треба йти боронити!»

Тут і дитина її, яка ще не вміла й говорити, почала тихо квилити з жалю, що комусь чинять кривду й біль.

Кукулина глянула на дорогу, на сонце, що вже підбилося вгору (шкода їй було часу, бо дуже працьовита була), однак співчуття перемогло. Йде до сусідки, а в неї двері зачинені.

– Сусідко! – гукає. – А хто це там волає так?

А жінка:

– Не ваше діло! Йдіть собі своєю дорогою!

Кукулина на це:

– Сусідко! – гукає знов. – Не інакше, як ви Яська свого б’єте? Пожалійте трохи, бо ж воно ще мале…

А жінка:

– Такий він мій, той підкидьок, як лихий вітер, що по полю гасає!

– Хоч би й не ваш був – та не бийте так, бо тяжко слухати цей крик.

А Марися починала вже плакати щораз жалісніше.

Жінка розізлилась:

– Ти ба, яка милосердна!.. Заступниця знайшлася! Іди, звідки прийшла, не пхай носа в чужі двері, бо причинять тобі!

Прикро було Кукулині почути таку відповідь, але як у хаті затихло, вона подумала собі: «Ну й нехай! Мало що скаже людина зозла, хіба це треба пам’ятати! Добре, що вже затихло».

І пішла.

Тимчасом краснолюдки почули крик свого Підземка і кажуть:

– Біда! Нема ради – треба йти рятувати!

Не минуло й кілька хвилин, і тут у хаті сталося диво. Вилазять з-під печі маленькі чоловічки в жовтих і зелених жупанцях, кожний тримає в руці червону шапочку і низенько кланяється жінці та просить, щоб відпустила їхнього товариша, а вони насиплють їй у запаску стільки грошей, скільки зможе втримати.

Як почула жінка про гроші – одразу ж серце її зм’якло, але тут сусідка шепоче їй на вухо:

– Не пускайте його, кумо, з доброї волі, заради Бога! Бо вони не повернуть вашого синочка, а оті гроші – то просто порохнява і все!

Тоді жінка:

– Ану геть звідси! Віддайте мого хлопчика, а ваших грошей мені не треба! Тікайте хутчій, бо всій компанії дістанеться!

Краснолюдки прищулили вуха і шасть під піч один за одним! А жінка вхопила Підземка за вухо та й на сміття.

Підземок заверещав, як кошеня, коли кинуть його на землю, – не стільки з болю, скільки зі страху, бо не знав, що з ним тут буде.

У цю мить Кукулина озирнулася.

Дивиться – лежить той бідолаха на смітнику і плаче.

Жінка підійшла, втерла йому сльози, ласкаво заговорила, відломила зі свого сніданку шматок хліба і тицьнула йому в руку. Тоді вирвала жмут зеленої травички і підстелила, щоби малому було сухо та чисто. А побачивши, що вже сонце підбилось високо, знайшла над ровом великий листок лопуха і прикрила Підземка від спеки, наче шатром.

Підземок удячно глянув на вдову, а побачивши, як Марися плеще в рученята з радості, що він так гарненько лежить собі на травичці і під листком, вдячно усміхнувся до неї, і йому стало якось так солодко, гарно, а серце сповнилось великою радістю.

– Дай Боже віддячити! – шепнув про себе, коли Кукулина відійшла з дитиною на руках.

Вона радо взяла би його з собою, але якось не посміла. Адже у нього є мати, а ненька – відома річ, хоч і насварить або й висіче лозиною, однак знову пригорне й обніме.

Так думала Кукулина, бо звідки їй знати, що краснолюдки підмінили жінці дитину і це не її власна, лише підкидьок.

Минув день. Увечері жінка вийшла подивитись, що сталося з Підземком, а там і сліду його нема! Зате під порогом уже лежить Ясько: волосся – як льон, оченята – як волошки, губенята – як лісова суничка!

То краснолюдки віддали його жінці, а свого забрали назад.

Ото була радість і втіха! Жінка насмажила яєчні щось із десятка яєць, сусідку запросила, ще й коржа спекла – так дякувала їй.

Згодом той Ясько виріс, став великий, але завжди був якийсь дивний: тікав від людей, бродив по лісах та горах і завжди говорив, які то скарби, які дива він бачив під землею у краснолюдків. Люди вважали його за дурника і словам його не йняли віри. І так – все життя.

Тим часом Підземок скоро одужав, бо краснолюдки знаються на всякім зіллі і цілющих мастилах. Почали робити йому припарки, підкурювати, змащували то красавкою, то комариним салом, то жовчю з павука і таки вилікували його.

Король Блистек любив Підземка, був ласкавий до нього і дивився зі співчуттям на завжди голодного краснолюдка.

І Підземок теж дуже любив короля. Часто сідав коло його закоцюблих ніг, розігріваючи їх своїм подихом, а то, бувало, вигравав на сопілці пісеньки, від яких у кришталевій печері ставало трохи тепліше.

Але коли йшлося про харчі, то Підземок забував про все і думав лише про хліб. До миски і ложки він нікого не підпускав ближче за себе. А як хто чинив йому в цьому опір, він сердився, ставав лютий і готовий був сам стати проти цілого війська.

Одного дня зчинився страшенний галас.

Підземок напав на комірника за те, що той дав йому, як і іншим, на весь день лише три горошинки, побив його та ще й пішов скаржитись до короля про заподіяну кривду.

Король відправив його, мовляв, для всіх одне правило, але Підземок ще більш обурився.

– Якщо так, – каже, – і тут немає для мене справедливості, то я іду на землю. У першої-ліпшої баби знайду кращі харчі, ніж тут, на королівському столі!

А краснолюдки в сміх:

– Іди, йди, ненажеро! На один рот буде менше у ці тяжкі часи.

Бо думали, що це жарти.

Тоді Підземок:

– От щоб ви знали – піду!

А ті знов сміються:

– А принеси нам вістку про весну, коли ти такий хоробрий.

– І що, принесу!

Підперезав ременем жупан, поклав за пазуху сопілку, вклонився королеві, набив люльку і пішов до виходу.