Читать книгу Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi - Марія Конопницька - Страница 20

Вдалині в місячному сяйві було видно Голодну Вульку. До неї саме поспішав Скробек, звернувши вбік з битої дороги. Раптом він сказав до краснолюдків:

– Як на мою дурну голову, то не всіх паничів треба було б скинути з воза в одному місці, бо якби стільки ротів прибуло в одне село, то настала б така страшенна дорожнеча, що міг би й голод бути.

– Правда! – обізвався на це якийсь голос із глибини воза. Це був голос Підземка, що по вуха зарився в сіно.

– Якби так вас по два, по три, по п’ятеро розсипати то тут, то там – тоді і вам буде краще, і людям в селі теж! – продовжував чоловік.

А король:

– Розсудлива ти людина! Вчини, як сказано.

Тоді Скробек зупинився, почухав потилицю і, вказуючи на край дороги, сказав:

– А хоч би, наприклад, до того он села дати двох-трьох. Ой, добре б жилося тому, хто б туди потрапив, бо це Сита Вулька – найбагатше село на всю околицю, там самі багатії живуть, а кожний такий вгодований, що важить, як цілий віл. А діти, а жінки – такі гладкі, аж котяться, наче кулі. І як їм гладкими не бути, коли в кожній хаті зранку й до ночі варять, мастять, засолюють, наче під яке свято. А як сяде там чоловік до миски зрання, то встає від неї аж пополудні, щоб потім знов пересісти до іншої.

– Стій, стій! – гукнув на це заритий в сіні Підземок.

Але селянин розповідав далі, нібито нічого не чуючи.

– Як же йому не пересідати від миски до миски, коли тут земля така, що сама дає стократний урожай. А скільки тут сала, солонини, а гусячого смальцю! Не переїсти ніколи!..

– Стій! Стій же! – ще голосніше крикнув Підземок, вилізаючи з сіна. – Стій же, коли кричу!

– А що там? – питає селянин, наче вперше його почув.

Підземок виліз і, проникливо дивлячись чоловікові в очі, питає:

– Не брешеш, чоловіче?

А Скробек:

– Чого мені брехати? Правда ж!

– Їжі досить, кажеш?

– Скільки влізе.

– І смачна?

– Жир по бороді тече!

– А миски великі?

– Як те місячне коло. А місяць саме заходив.

– Якщо так, – каже Підземок, звертаючись до короля, – я залишаюся тут, милостивий володарю!

Він упав королеві до ніг, потім став на драбину, вклонився товаришам і почав гукати на селянина, щоб завернув до цього села.

А коли Скробек несподівано звернув убік, віз зачепився колесом об камінь і заточився так, що аж підскочив. Підземок, який стояв на драбинці, раптом випав з воза.

Нічого, правда, йому не сталося, бо упав на товстий шар дрібного піску, як на перину, однак зчинив такий страшний крик, що в селі прокинулись усі собаки і почали голосно гавкати.

На цей гавкіт відізвався один гусак, другий, десь заґелґотала якась чуткіша гуска, за нею друга, десята, двадцята; потім по подвір’ях і хлівах зчинився такий страшенний вереск, наче все село горіло.

– Ой, кості мої, кості! – обмацуючи ребра, кричав Підземок, переляканий тим гавканням і гусячим криком, але голос його губився у цьому гаморі.

Скробек цьвохнув батогом, і шкапина швидко побігла. Підземок устав, оглянувся і побачив, що в піску біля нього ще хтось порпається. А коли з-за хмари виглянув місяць, Підземок, на превелике своє здивування, впізнав Кошалека-Опалека.

– Чи мені вбачається, – каже Підземок, – чи це справді ти, вчений мужу?

– Я, брате! – відповідає Кошалек-Опалек.

– Чи ти, боронь Боже, також випав з воза?

– Е, ні! – каже Кошалек. – Я вискочив тільки за дозволом короля. Знаєш, брате, коли тут такий гусячий крик, то, очевидно, тут мусять бути й гуси. Чи це тобі ясно?

– Ясно, як сонце.

– А як є гуси – то й пера мусять бути! – мовить далі Кошалек-Опалек. – Так же?

– Як два і два – чотири, – відповів той.

– А як є пера, – продовжував знов учений, – то й моя слава не пропаде, коли замість тієї загубленої книги напишу нову. Правда ж?

– Правда, свята правда! – підтвердив із запалом Підземок. Але хоч гаряче притакував своєму товаришеві, насправді не дуже був радий, що на ті жирні шматочки, яких він сподівався, знайшовся компаньйон. Згодом сказав:

– Знаєш що, вчений мужу? На мою думку, не личить ученому пхатись поміж мужиків і разом з простаками сідати коло миски. Таким шляхом можна легко завдати шкоди своїй ученій славі. Краще зробимо так: я піду в село, а ти – в ліс. Як настане ніч і всі позасинають, я приведу тебе, вчений мужу, і ти підкріпишся тим, що залишиться у мисці. Хоч воно часом буде й скупо, та нічого, бо ж не єдиним хлібом людина живе… Так принаймні честь твоя збережеться. А честь – це головне!

– Добре радиш, любий брате! – промовив на це зворушений Кошалек-Опалек і, кинувшись на шию Підземка, давай обнімати його та цілувати.

Підземок мав добре серце, і йому стало ніяково, що його підступна порада була так швидко прийнята. Але голос ненажерливості був у нього сильніший від голосу серця. Та вмить позбувшись своєї ніяковості, він обняв Кошалека-Опалека, відвів його в ліс, ще раз попрощався, побажавши йому якнаймудріших думок, і нишком попід плотами пішов до найпоказнішої хати.

Ніколи, мабуть, ніхто не зазнав більшого розчарування від того, що зустріло Підземка в цій хаті.

У коморі пустка, що й миша здохла б, діжка від хліба засипана висівками, сала ані шматочка, каші ані сліду, про смалець та гусятину – і не снилося.

Заглянув Підземок до горщиків – пусті, навіть не видно, щоб учора варилась у них страва; заглянув до мисок, до каструль – те саме.

Швидко вискочив з цієї хати й побіг до іншої, але й там було не краще. Заглянув до п’ятої, десятої – знову те саме. Люди, що спали там, – одна шкіра та кості.

Ніде нема порядної постелі, ніде нема сяких-таких речей, ніде навіть доброго коня в стайні чи корови в хліві. Багато хат хилиться до землі і тримається тільки на підпірках, наче ті каліки на милицях. Не краща була навіть хата старости.

Такий важкий був там весняний переднівок.

– Ах ти, мужик безсовісний! – люто вигукнув Підземок, стиснувши кулаки. – От обдурив мене! Ото попав у біду! Ото ж мене ошукали! Голодна Вулька, а казав негідник – що Сита, що жир по бороді тече, що їжі – скільки влізе. От тобі й їжа! От тобі й жир! Доведеться висохнути тут, як жердина в плоті. Якби хоч шматок хліба! Хоч кавалочок ковбаси! Або хоч мисочку борщу!

Уже дніло, і щораз виразніше було видно нужду цього села, коли Підземок, ставши на роздоріжжі, задер голову і помалу почав читати таблицю, прибиту на стовпі.

Читав-читав і своїм очам не вірив. Туман чи що?

«Го-лод-на Вуль-ка».

І він знову починав: «Го-лод-на Вуль-ка». Зовсім виразно: «Го-лод-на»!

Заламавши руки, Підземок стояв у журбі. З-за лісу поволі почало підніматися сонце.

Ще раз сумно глянув на стовп: «Го-лод-на Вулька». Прочитав і зітхнув.