Читать книгу Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi - Марія Конопницька - Страница 9

Сидить ото собі учений Кошалек-Опалек на шишці, аж гульк – іде селянин. В кожушині, шапці, постолах, на плечі – сокира, полотняна торба на мотузці, – звичайний собі лісоруб. Іде до лісу, розглядається по небу, видно, весело йому, бо насвистує.

Кошалек думає собі:

«А що коли запитати в цього селянина, чи прийшла вже весна?»

Але відразу ж, надувшись, запишався з великої мудрості і мовив сам до себе:

«Не личить ученому мужеві позичати розуму в мужика…»

А лісоруб саме проходив біля нього. Глянув знічев’я убік і бачить – на шишці щось стирчить, надуте таке, аж кругле. Думав, що це порхавка, і, зачепивши ногою, пішов собі. Та хоч ледве торкнувся постолом краснолюдка, учений Кошалек-Опалек перевернувся і разом з шишкою покотився в якусь яму. Щастя хоч, що чорнильниця була добре заткнута й міцна.

Затримавшись у ямці, вчений літописець помацав потовчені ребра і, переконавшись, що вони цілі, скривився і сплюнув.

– Тьху з такою халепою! Грубіян препоганий! А я ще хотів вступати з ним у розмову… Ото б ускочив… Інакше треба взятися за цю справу.

Він потер пальцем свій довгий ніс і задумався. Раптом стукнув себе по лобі:

– Як же мені знати, чи прийшла весна, чи ні, коли я не виміряв її дорогу по світу!

І зараз же почав уважно розглядатися, з чого б то влаштувати подобу земної кулі і виміряти по ній дорогу весни.

Раптом глянув убік – аж по стежці тупцяє їжак: шпильки наструнчив, мордочку висунув, на спині яблуко. Кошалек-Опа-лек дуже зрадів і, чемненько привітавши їжака, попросив у нього яблуко. Їжак злякався: що воно за такий малий чоловічок? А що совість мав нечисту, бо яблуко це вкрав уночі в одної господині й ніс до своєї ямки, то й кинувся чимдуж тікати. Згорнувшись у клубок, покотився з гори, як м’яч.

– Стій, стій! Зажди! – гукнув Кошалек-Опалек йому навздогін. – Я тільки виміряю на цьому яблуці дорогу весни і зразу ж віддам тобі!

Та їжак уже зник у густому тумані.

– Ото дурна тварина! – сказав сам до себе Кошалек-Опалек. – Втекла від мене з такою чудовою кулею. Що ж його тепер робити? Нічого не вдієш – треба десь діставати іншу.

І пішов собі далі, перескакуючи через рівчаки та каміння.

Незабаром знайшов грудку вапна; зробив з неї кульку, викотив на найближчий горбок і смерековою шпилькою почав креслити на ній материки, моря, гори, ріки, доки не накреслив увесь світ, затим, почепивши на ніс окуляри, став простежувати на цій земній кулі шляхи весни.

А тим часом туман спав з горбка на долину, ще хвилинку мерехтів над нею, наче біла хустка, затягуючи лісову стіну блакитною легкою парою. А потім розтанув по ярах. У золотому світлі сонця показались луки і поля, гаї і діброви…

І тоді з південного схилу гори вийшла красна дівчина. Підняла руки догори і простерла їх над землею. З-під її босих стіп розцвітали братки і стокротки. Йшла тихо, а довкола неї звучали пташині пісні і чувся пошум крил. Була смуглява на обличчі, як темна свіжозорана земля, але там, де пройшла, прокидались веселки і барви. Вона опустила очі, з-під її вій сяяли блакитні вогні.

Це була Весна.

Йшла так близенько коло Кошалека-Опалека, що зачепила його лляним подолом, овіяла тихим подихом вітру. Тонкими пахощами війнули на нього фіалки, що були у віночку на її ясному волоссі. Але вчений літописець так був зайнятий обчислюванням – як, коли і звідки має прибути на світ весна, – що не помітив її приходу. Втягнув лише довгим носом легкий солодкий запах і, схилившись над своєю здоровезною книгою, уважно записував усе те, що виходило з обчислень. А з них виходило, буцімто весна вже на світ не прийде, бо збилася з дороги, до цієї країни не потрапить і залишиться за морем…

Далі з обчислень вийшло, що жайворонки і солов’ї співати не будуть, бо зовсім охрипли, і каркання ворон відтепер буде єдиною піснею на світі. А все насіннячко з квітів вітер заніс у безмежні провалля, і вже не зацвіте ні троянда, ні лілія, ні польова яблунька… Виходило з обчислень і те, що світова зірниця згасла, а сонце геть почорніло, і дні стануть ночами, а поля замість трав і хлібів укриють вічні сніги…

Коли він писав ці слова, окутуючись клубами диму зі своєї великої люльки, пишаючись, що він такий мудрець і пророк, на горбок прилетіли три чорно-золотисті волохаті оводи і ну ганятись у синім повітрі над блискучою лисиною Кошалека-Опалека. Облетіли її раз, удруге і втретє, гучно й басовито гуділи, але вчений, поринувши у свою книгу, не чув їх.

Раптом, саме коли ставив крапку, щось бац йому на лисину раз, тоді вдруге, втретє, вчетверте, вдесяте! Кошалек-Опалек страшенно закричав, бо подумав, що руйнується світ! Він упустив люльку, кинув перо і відскочив убік, перевернувши чорнильницю на свою дорогоцінну книгу. Чорні патьоки потекли просто на щойно написані сторінки! Кошалек-Опалек аж остовпів.

Даремні його віщування! Даремні обчислення!

Уся книга залита рікою чорнила!

Що ж робити? З чим він повернеться до короля?

Так розумно, так гарно обчислив – і все пропало! Сплеснув руками бідолашний літописець, бо з раптового переляку його покинула вся мудрість. Тепер уже він справді не знав – чи прийшла весна, чи ще ні…

Стояв так до полудня і аж до вечора.

Уже згасла вечірня заграва, засвітилися зірки, з полів і лук долинув запах квітів. Красна дівчина доходила вже до краю лісу, і там, де вона ставала босою ногою, розцвітали перші конвалії.