Читать книгу Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi - Марія Конопницька - Страница 12

Уже смеркало, коли Підземок, ставши на краю печери, перевів дух і почав розглядатися довкола.

Наліво околиця була незаселена, дика. Там стояв чорний бір, на соснах каркали ворони, у балках біліли ще не розталі сніги, брунатний шар мокрої глиці встеляв землю, а від темної стіни дерев, що глухо шуміли, долинав вологий пронизливий гострий подих.

– Бррр! Зимно! – пробурмотів Підземок і глянув направо.

Там простягалась до річки весела долина, по якій з дзюрчанням збігали з гір струмки, а кущики свіжої трави силою виривалися з-під землі до світла. Над долиною гасла вечірня заграва.

Підземок ляснув себе долонею в чоло і вигукнув:

– Та вже весна!

Раптом від лісу повіяло крижаним вітром.

Зіщулився Підземок і каже:

– І що тут таке – чи це зима, чи весна? Наліво – так, направо – сяк!.. Сам мудрагель Соломон не розбереться в цьому!

Над ним щось залопотіло.

«Ага! – думає Підземок. – От зараз і дізнаюся правди. Це або крук, або голуб. Якщо крук – то зима, якщо ж голуб – весна».

Щойно він подумав про це, аж дивиться, а просто перед ним кружляє кажан.

– От і будь же тут мудрий! – пробурмотів Підземок і почав крутити головою навсібіч.

Глянув у долину – а там світ весь білий, наче срібний.

– Оце воно! – гукнув Підземок. – Тепер я таки дізнаюся правди. Це або сніг, або роса. Якщо сніг – то зима, якщо роса – то весна.

І почав пильно приглядатися. Але ж, витріщившись щосили, бачить, що це ані сніг, ані роса – лише туман.

– Тьху! – Сплюнув Підземок, зажурився: що ж його робити?

Роззирнувся вправо, вліво, і нічого не може придумати.

Глянув у ліс, а там щось у заростях світиться.

– О! – зрадів Підземок. – Отепер точно дізнаюся правди! Це або світляк, або ж гнилиця. Як гнилиця – то зима, а як світляк – то весна.

І відразу ж кинувся бігти до того світла.

Прибіг, дивиться, а це вовчі очі.

Підземок страшенно розгнівався і каже:

– Світиш ти мені – засвічу і я тобі!

Сказавши це, викресав огню, закурив люльку і, пустивши великий клубок диму, сплюнув та й подався геть.

Тим часом Підземкові вже страшенно захотілося їсти. Дивиться, розглядається, чим би підкріпитись. Аж бачить – щось лежить у мохові. А це був той самий горбок, на якому Кошалек-Опалек визначав сторони світу і міряв дорогу весни.

Дивиться Підземок – щось кругле лежить. Думає: «Яйце!»

А то була та земна куля, яку вчений муж зробив з вапна.

«Якесь особливе яйце, – думає Підземок. – Кроти порили чи що?»

Розтовк – а це вапно! Цього вже було занадто. Розгніваний, розлігся на землі, підклав руку під голову і заснув.

Ще далеко було до ранку, і світанок ледве посріблив край неба, коли Підземок почув над собою якийсь шум.

Прокинувся, сів, протер очі, дивиться, а то летять лелеки. З-за моря летять, з-за синього. На срібних крилах – відблиск зірниці, й у тихому повітрі, широким летом летять до своїх старих гнізд.

«От же пощастило мені, – подумав Підземок. – Авжеж, на таких крилах куди швидше доберешся, аніж пішки».

Тільки він так подумав – аж тут лелеки появилися над пагорком, де він стояв. Сповільнили свій швидкий лет і опустилися низько. Підземок приловчився, скочив на першого скраю, обхопив руками його шию, п’ятами стиснув боки, схилився, як вершник, коли пускає коня галопом, і полетів попереду ключа.

Ледве перелетіли вони долину і ту річку, що пливла під заграву, граючи рожевими відблисками, як Підземок почав щось міркувати, неначе пригадувати.

Побачив вигін, ставок, межові копці, польові груші, село, що тяглося двома рядами хат, клунь, повіток, – усе це було йому наче знайоме.

І аж сторопів, неначе полуда спала йому з очей. Угледів хату на краю лісу посеред беріз, перед хатою – смітник, розгребений курми, побачив нову мітлу перед порогом. Протер очі, сплюнув – ти ба! Хата, берези, смітник і мітла – усе знайоме. Підземкові аж мороз пішов по спині.

Без сумніву, це була та сама хата, де він, як підкидьок, лежав у колисці і виїдав страву з горщиків, і той самий смітник, на який його побитого викинули.

– Тпрру! Тпрру! – гукнув Підземок на лелеку, як на коня. Та лелека, побачивши на стрісі своє старе гніздо, почав весело клекотіти і, полишаючи своїх товаришів далеко позаду, помчав просто на ту хату.

Бідолашний Підземок згорбився, як міг, став ще меншим, ніж був, і притиснувся до шиї лелеки.

«Що за лихо принесло мене сюди!» – подумав і аж затрусився при згадці про ту молодицю.

Вже розглядався, чи не краще було б зіскочити, ніж наражатися на нову зустріч із лихою жінкою. Але було ясно: коли стрибнеш, то можна скрутити шию.

А лелека зробив широке коло над почорнілою, порослою мохом стріхою, тоді друге, менше, опускаючись щораз нижче, нарешті, витяши довгу шию, і з голосним клекотом опустився на старе гніздо. Ще хвилинку радісно бив великими крильми у тихому синьому повітрі.

Підземок виткнув голову з-за шиї лелеки, глянув – усе так, як і було: у хліві теля озивається, зозуляста курка кудкудаче, глечик з-під молока стирчить догори дном на кілку біля тину, у будці хропе Жук.

Раптом рипнули хатні двері.

«Напевно, баба!» – думає Підземок, і в нього аж шкіра на спині затерпла.

А знизу почулося:

– Лелеко! Лелечко! Здоров! Вітаємо тебе, вітаємо! У добрий час!

Підземок, пізнавши жіночий голос, швиденько став ховатися за шию лелеки, але молодиця вже помітила його.

– Що за нечиста сила? – каже вона, пильно дивлячись угору.

Раптом сплеснула в долоні та як закричить:

– Лишенько! Адже це той самий злидень! Мана якась чи що?

А що була дуже гаряча, то як крикне:

– Зажди-но, потворо! Зараз я дістану тебе рогачем! Вона прожогом кинулась до хати, а Підземок тим часом – скік з лелеки на самісіньке дно гнізда, зарився в солому, сидить і визирає через дірочку в гнізді, що буде далі.

Незабаром прибігла жінка з рогачем. Глянула на стріху – нема нікого, тільки лелека на червоних ногах розчепірився над гніздом і весело, лунко клекоче.

– А той де подівся? – гукає жінка. – Чи туману хто напустив, чи що?

Раптом соломинка залоскотала Підземкові в носі, і він, не маючи сили стриматись, чхнув, як із гармати.

– Ага, ти тут! – заверещала жінка і давай діставати його рогачем. Але не могла дістати, бо рогач був закороткий.

– Зажди-но, підміно, я драбину притягну.

«От лихо», – думає Підземок і оглядається, шукаючи порятунку. Холодний піт виступив у нього на чолі.

Глянув униз – тягне жінка довжелезну драбину, з якої дістала б і до дзвіниці.

Коли Підземок побачив це, в нього стиснулося серце. А жінка вже приставила драбину до стріхи і лізе з рогачем.

Вискочив бідолаха з гнізда на самісінький край комина.

«Може, скочити?» – думає. Приглядається – де там! З такої висоти розбився б, як яйце.

А жінка вже стоїть на середині драбини і тицяє рогачем.

«Це вже кінець, – думає Підземок. – Та все ж краще, ніж бабські поштурховиська…»

І, заплющившись, розігнався й стрибнув. Відразу в голові запаморочилось, світ закрутився під ним, як дзига; жінка, хата і рогач – все це мигнуло в його очах, і вже він був певен, що не позбирає власних кісток. Аж тут він почув, що впав на щось м’яке, наче на перину, і воно хутко тікає з ним.

Щоб не впасти, він ухопився руками за щось, що тікало. І раптом його обдав приємний запах, наче хто шинку потягнув перед носом.

Це був кіт, який, ухопивши ковбасу, що сушилася в димарі, тікав крадькома по пристрішку. Коли Підземок упав на його спину і вхопився руками за шерсть, переляканий Мурко дременув щосили, бо думав, що це жінка схопила його за шкірку на місці злочину.

Вони вже далеко були від хати, і село майже зникло, і котюга, вскочивши між бур’яни і кропиву, почав качатися по землі, щоб скинути з себе тягар, який дошкуляв йому.

Однак Підземок не випускав котячої шиї. Правда, його пекла кропива і кололи будяки, але запах ковбаси був такий вабливий, що він вирішив будь-що триматися.

І тільки коли кіт, кидаючись то сюди, то туди, випустив ковбасу з зубів, Підземок скочив зі спини, вхопив ковбасу, лопухом обтер від піску і з’їв. Добре підкріпившись, він закурив люльку, ліг під кущем і, розмірковуючи про свої дивні пригоди, солодко заснув.