Читать книгу Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi - Марія Конопницька - Страница 22

Якби кому довелось бути на світанні під лісом, той побачив би дивне видовище.

Малий чоловічок у червоному ковпаку витворяв дивні штуки, стрибаючи по болоті, що прилягало до лісу, з купини на купину, чіплявся за гостру осоку, нуркуючи в траві, як плавець, то знов западав глибоко в грузьких мочарах, порослих мохом.

Це був не хто інший, як наш знайомий Підземок. Але як страшенно він змінився! З колишнього огрядного Підземка на ньому залишилось стільки жиру, як на комарі сала. Жупанець на ньому звисав вільно, наче позичений. Худі, як тички, ноги стирчали в капцях, які щохвилини спадали, величезна голова хиталася на тонкій шиї, а сухі, як соломинки, руки ледве могли втримувати велику люльку, в якій замість тютюну тліло вільхове листя.

Ось що зробили з нашого сердешного товстуна подорож і перебування в Голодній Вульці. Але це була не єдина зміна. Постійний голод навчив Підземка багато дечого. Він навчив його перескакувати з купини на купину, бродити по мокрих травах і шукати чаїних яєць. Стривожена болотяна чайка, б’ючи крилами над головою краснолюдка, пронизливим голосом кричала: «Ківі! Ківі! Ківі!»

Бідолашна чайка! Їй здавалося, що тим криком вона відстрашить напасника, який кожної хвилини міг знайти її гніздо, сховане в траві, а в гнізді єдине, перше того року знесене яєчко.

Коли вона закричала знов і ледве не оглушила Підземка своїм вереском і лопотанням крил, він зупинився роздратований і сказав:

– Тихше, ти, дурненька! Сорочина кумасю! Чи ти думаєш, що я з розкоші топлюсь тут у болотах? Я ще не такий дурний, щоб віддав перевагу твоєму яйцеві перед шматочком ковбаси. З голоду роблю це, з голоду, який мало не доводить мене до смерті. Замовкни і не дери горла, бо я тобі в’язи скручу!

Він опустив голову і, похитуючи нею, сумно додав:

– Ой, леле! В яку ж я біду влип і що мене чекає? О, проклята Вулько, ти мала бути Сита, а ти Голодна! О безчесний чоловіче, це ти занапастив мене…

Раптом здалося йому, що чує якийсь дуже жалібний плач. Стягнув трохи ковпак і приклав руку дашком до вуха. Таки виразно чути плач. Неначе голос дитини.

– Хай мене вхопить біда! – мовив Підземок, який мав добре серце і легко розчулювався від чужого нещастя. – Хай мене вхопить лихо, якщо цьому бідоласі не гірше, ніж мені. Піду подивлся, що там таке.

І, забувши про свій голод, повернув, на превелику радість чайки, з боліт до лісу та й пішов прямо на цей голос.

– Виразно чути – дитина плаче! – говорив, щораз ширше крокуючи з купини на купину, як це роблять лелеки.

Ледве вийшов з очерету, який ріс тут густою стіною, аж тут побачив під лісом невеличку луку, посеред якої на горбочку сиділа мала дівчинка і, затуливши руками обличчя, жалібно ридала.

Защеміло серце в щиросердечного малюка. Він прискорив крок, підійшов до дівчинки і запитав:

– Чого ти плачеш, дівчинко, хто тебе скривдив?

Марися здригнулась і, віднявши рученята від обличчя, дивилася на Підземка широко розплющеними очима, не в змозі промовити й слова з великого подиву.

А він знову:

– Не бійся, дитино, я тобі добра бажаю.

– Боже! – шепнула Марися. – Що воно таке? Мале, як лялька, а говорить, як людина. Матінко, я боюсь!

Вона вже хотіла тікати геть з цієї гірки, піднявши догори руки, як птах крила.

Але Підземок заступив їй дорогу й сказав:

– Не тікай, дівчинко, я краснолюдок Підземок і хочу тобі допомогти.

– Краснолюдок? – повторила тихо Марися. – Тож я знаю! Якось матуся розказувала мені, що краснолюдки добрі.

На це Підземок із великою радістю відгукнувся:

– Матуся говорила тобі щиру правду. Я хотів би подякувати їй за це.

Та Марися смутно схилила свою золоту голівку:

– Померла вже моя матуся…

– Померла? – повторив сумно Підземок. – Ой, тяжке це слово! Навіть камінь легший від нього.

Покивав головою, зітхнув, а потім запитав:

– Як же звали твою матусю?

– Кукулина… – відповіла Марися.

– Кукулина?… Он як, добродійко ти моя… А ми ж знайомі! А ти, дівчинко, не хто інша, як та мала Марися, що то оченята жмурила, то ронила срібні сльози тоді, коли злюща баба мало не вбила мене? Ой, королівно моя! Ото ж ми зустрілися! Ото щаслива доля звела нас! Кажи, наказуй, що мені робити, щоб допомогти тобі в цьому важкому горі?

Але Марися, згадавши про свою халепу, ще сильніше почала плакати.

– Ні-ні! – говорила, плачучи. – Ніщо не втішить мене…

Стояв перед нею Підземок і, поклавши люльку на плече, заспокоював її найщирішими словами:

– Шкода, – говорив, – твоїх голубих оченят, панночко, на такий гіркий плач.

А Марися:

– Я не панна, я сирітка Марися.

– Тим більше хочу допомогти тобі, що ти сирота. Заради Бога, досить сліз! Де ж хата твоя?

– Нема в мене хати! Господиня, в якої я пасла гуси, вигнала мене.

– Ото лиха, нечесна жінка! – сказав обурено Підземок. А Марися швидко:

– Ні-ні, це я погана, це я нечесна! Через моє недбальство лис подушив усі гуси. Ой, гусоньки мої, гуси! – заголосила з новою хвилею жалю і, знову затуливши рученятами очі, заридала.

Прибрав Підземок рученята від обличчя дівчинки і каже:

– Плач нічого не поможе. Треба вертатися додому.

– Ні-ні! – повторила Марися ще жалібніше. – Не можу, не хочу вертатись! Піду світ за очі… У ліс піду. Піду, куди очі дивляться.

– А що ж ти думаєш робити в лісі? Світ – це ж не грядка, щоб обійти його довкола. Навіщо така покута?

Тут він почав смикати свої сиві вуса, подивився в землю і згодом сказав:

– Може б, я знайшов раду на це? Якби-то заплатити господині за гусей… Багато їх було?

Але Марися зайшлася страшенним плачем, примовляючи:

– Що мені з того, як уже вони неживі? Як подушені, побиті? Ой, лишенько моє!

Бачачи такий великий і невтішний жаль, Підземок задумався і дивився в землю, знову посмикуючи сивого вуса. Нарешті сказав:

– Ну то коли так – то нема ради, треба йти до королеви Татри. Лише вона одна може зарадити.

Почувши це, Марися швидко підвела личко, засвітились оченята – дві блакитні зірки, в яких загорілась надія, і спитала:

– А вона добра?

– Бачу, що ти розсудлива не по роках, – відповів Підземок, – бо не питаєш, чи вона сильна, а тільки, чи добра. І справді, що варта сила без доброти? Нічого і ще менше. Отже, коли так підбадьорюєш мене своїм добрим розумом, то вирушаймо в далеку і трудну дорогу – я радий буду допровадити тебе до королеви Татри, бо сирітські сльози заслуговують на розраду і всіляку допомогу.

Тоді Марися встала, витерла очі і сказала просто:

– То ходімо!

І вони пішли.