Читать книгу Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi - Марія Конопницька - Страница 14

Уже було пополудні, коли наші мандрівники майже на одному подиху прибігли на край лісу і кинулися на траву, щоб трохи відпочити.

Особливо втомлений був Кошалек-Опалек, бо той ланцюжок, яким циган прикував його, страшенно натер йому ногу і заважав іти. Учений літописець стогнав і сичав з болю, аж поки Підземок двома камінцями не розбив того ланцюжка і не перев’язав йому рану цілющим зіллям. Це було не так легко. Кошалек-Опалек пручався з усієї сили, гадаючи, що такі ліки добрі для простолюддя, а не для вчених мужів. Однак, відчувши полегшення, заспокоївся.

Тим часом Підземок уважно оглянувся довкола і радісно вигукнув:

– Тож це та сама галявинка, де мене циган зловив! Го-го! Якщо так, то і юшка мусить бути!

І побіг шукати пригашене вогнище. Знайшовши його, розгорнув попіл, наклав хмизу і щосили почав дмухати. Вугілля розжеврілося, по гілках почали скакати іскри, над вогнищем звився дим, аж нарешті спалахнуло ясне живе полум’я. За хвилину у казанку булькотіла смачна юшка. Підкріпившись юшкою, обидва товариші закурили люльки…

Уже був час збиратися в дорогу, але Підземок раптом зачепився ногою за щось тверде. Це була покинута циганом дримба. Підземок підняв її і відразу заграв.

З дримби попливла чудова мелодія, аж луна пішла. У заростях, наче невидимий хор, який тільки й чекав сигналу, обізвались дрозди, зяблики, синички та інші маленькі пташки. Особливо гарно заспівав щиглик, так гарно, що те деревце, на якому він сидів, відразу вкрилося рожевим цвітом, а польові братки, глід і лілові дзвіночки стали раптом шепотіти між собою: «Весна… весна… весна!..»

Підземок опустив дримбу, зіперся на палицю і з приємністю слухав. Аж раптом до цієї пісні, створеної співом птахів і шепотом квітів, почав вливатися якийсь тужний тон – спочатку далекий, потім щораз ближчий.

Незабаром на край лісу вийшла виснажена, бідно зодягнена жінка. Вона збирала лободу, худорлявою рукою витирала сльози з очей і, думаючи, що в лісі більше нікого нема, співала тужливим голосом:

Ген, далеко, широко по тихому лісі покотилася луна, а жінка знову заспівала:

І знов у лісовій тиші розляглася луна, а бідна збирачка лободи співала далі:

Слухав Підземок цей спів, і його добре серце повнилось співчуттям. Він пригадав ту весну, яку провів колись на селі, коли у бідних хатах не вистачало хліба й муки, коли матері мусили годувати дітей бур’яном, коли худоба тинялася без паші, а хто міг з висівок спекти паляницю – того вважали щасливим. Коли луна од пісні затихла, Підземок зітхнув і промовив:

– Тепер я знаю, що вже весна. Птахи співають, квіти розцвітають, а голодні люди плачуть.

Раптом згадав, що скалки, зібрані в кришталевій печері, на землі перетворюються на гроші. Підійшовши тихенько до того місця, де жінка збирала лободу, вивернув обидві кишені і старанно почав їх витрушувати.

Справді, залишилось трохи скалок, які, впавши на землю, заясніли живим сяйвом.

– Та це ж скарб! Справжнісінький скарб! – скрикнула жінка, побачивши срібні гроші. – Господи милосердний, скарб! Тепер уже не помремо з голоду, порятує від злиднів!

Вона зібрала жменю грошенят.

Ясні сльози, що котилися з очей, говорили про все. Підземок дивився на неї, і йому також захотілося плакати. Він почав витирати кулачком очі.

Коли жінка, поцілувавши землю, встала і пішла в ліс, Підземок сказав:

– Нема чого нам тут залишатись. Весна – справжнісінька. Треба негайно повертатися з вісткою до короля.

Аж тут раптом чує: гуркотить щось по дорозі. Глянув, а це той циган, що водив їх на ярмарок, повертається по казанок і дримбу.

Підземок миттю схопив сукувату палицю, щоб боронитися від цигана, коли б той випадково зайшов сюди.

Кошалек-Опалек зірвався і вже хотів тікати, але Підземок ухопив його за рукав і шепоче:

– Не бійся, вчений мужу! Водив він нас – поведемо і ми його. Адже у книжці твоїй записано, що в небезпеці малі краснолюдки можуть перевтілюватися у велетнів. Як же це зробити?

Але Кошалек-Опалек так цокотів зубами зі страху, що й слова не міг вимовити.

– Швидше, швидше! – підганяв Підземок.

Циган уже добігав до галявинки.

– Тре… тре… треба… – бурмотів Кошалек, трясучись, як у пропасниці. – Треба на… наз… назвати якусь велику річ… Якнайбільшу…

Та циган уже побачив їх і як закричить:

– Ага, пташенята, вже тут! Ну, заждіть, відплачу я вам тепер!

– Гора! – вигукнув Підземок тремтячим голосом. Але не піднявся навіть на дрібку.

– Ро-ро-зум, – пробелькотів Кошалек-Опалек, але й це не допомогло.

– Сила! – крикнув Підземок у величезній тривозі, бо вже циган тяг руку до нього.

Але Підземок як був малий, так і залишився.

Раптом у повітрі почувся тихий голос, немов вітер зашепотів між деревами:

«…Людяність!»

Це була луна, що відбилась від слів бідолашної жінки, яка йшла лісом.

Коли почулося це слово, циган і зблід і став, як укопаний.

Малі краснолюдці раптом почали рости в нього на очах, а циган – позадкував і шепотів поблідлими від страху губами:

– Згинь, щезни, маро! Згинь, пропади!..

Тим часом краснолюдки переросли його вже на голову, на дві, на три і, порівнявшись із лісовими соснами, стояли перед ним – грізні, могутні, велетенські, такі, що циган був проти них, як жучок дрібний.

Він упав на землю і, склавши руки, почав благати:

– Пробачте мені, ясновельможні панове! Пробачте! Я гадав, що ви – мавпочки, а ви чарівники! Пробачте дурному циганові, усесильні велетні!

Перевтілений у велетня Підземок насупив брови і сказав грубим голосом:

– Ну, гаразд, я сьогодні добрий! Але неси нас через бір і ріку до нашої печери. Та нехай лише котрого з нас хоч трохи струснеш, або чоботи замочимо, або когось гілка вдряпне – то ми перетворимо тебе на худу шкапу. Про харчі теж мусиш подбати. На весь час має бути багато їжі, і то смачної. А що там у тебе в торбі?

Виявилося, що у торбі була вкрадена паляниця, шматок сала і сир.

– Мало, це зовсім мало!.. На один зуб!.. – бурмотів Підземок, оглянувши запаси.

Але циган усе ще лежав на землі і зітхав:

– Та нехай уже я краще стану худою шкапою, аніж маю перти таких двох здорованів, як ви, пресвітлі панове, тягти та ще й годувати добре! Чи так, чи сяк – все одно пропадати!

І він почав стогнати й бідкатися.

А луна від голосу бідної жінки, з-поміж дерев, все стихала і поволі розпливалася, а велетні почали меншати й меншати. Тоді Підземок каже:

– Та не бійся, цигане! Вставай! Бачив ти нашу силу і могутність – цього досить. Ось тепер ми знову стаємо маленькими, а таких тобі легко буде нести. Лиш запасайся побільше. Стільки, як і для великих.

Циган підвів голову, дивиться – а перед ним знову дрібнота. Він ухопив їх на руки, сміючись і плачучи водночас, потім всадовив собі на плечі, а коли краснолюдки попоїли і закурили люльки, вирушив з ними в дорогу.

Ніс їх так до вечора, тоді всеньку ясну місячну ніч. І хоч ноги у нього мліли, пожалітись не смів, щоб ці сильні чарівники, за яких він мав краснолюдків, знову не стали велетнями.

Найприкріше, що з того хліба і сиру йому мало що дісталося, бо Підземок раз у раз сягав до торби і від того набубнявів, як гарбуз.

Він став такий важкий, що циган, у якого вже зовсім затерпла шия, мусив раз по раз пересаджувати його з плеча на плече.

На другий день, опівдні, вони, нарешті, зупинилися коло входу до кришталевої печери. Однак вона була так завалена камінням, що залишилась тільки невелика шпарка, саме така, якої треба було, щоб туди проліз один краснолюдок. Кошалек-Опалек, звичайно, проліз би туди, адже відомо, що вчені літописці переважно худі. Але Підземок так розтовстів за час своєї подорожі, що й думати не міг про вхід до печери через цю шпарку. Примірився одним боком, примірився другим – даремно. Тоді гукнув до цигана:

– Гей, цигане! Не бачиш, що камінь виріс і завалив цей вхід, куди я раніше вільно заходив. Відкинь його з дороги!

Відрадніше стало циганові на серці, бо, відчуваючи швидке своє визволення, він уже не так боявся. Отож він і сказав:

– Вельможний добродію! Буде так, як велиш. Але я хотів би мати свою дримбу. Адже циган без дримби – як жебрак без палиці. Служив я вірно пресвітлим панам, отже, прошу свого.

Тоді Підземок дістав дримбу і каже:

– Ото вже циганська звичка – завжди щось вициганити! Швидко прибери камінь, бо мені спішно до короля!

Циган напружився, підпер плечима камінь і так сильно його попхнув, що камінь разом із дримбою і циганом покотився вниз.

До печери великими снопами світла бухнув ясний день, а на слова Підземка: «Привіт вам, браття!» вигукнули сотні голосів:

– Сонце! Сонце! Сонце!