Читать книгу Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi - Марія Конопницька - Страница 15

I

Була тепла, тиха ніч, до ранку ще далеко, коли Петро Скробек, повертаючись з ярмарку, побачив раптом перед собою якесь світло. От так, наче щось під каменем горіло.

«Що воно таке? – подумав Скробек. – Вогонь не вогонь… А може, скарб очищається? Адже ж оповідають старі люди, що в цих скелях жили колись розбійники, грабували в людей золото, срібло та ховали під землю. Авжеж, не що інше, тільки той святий вогник очищає ці гроші від людської кривди. Сто років повинно так тривати. А як сирітський гріш – то й двісті… Щойно тоді, як кривда вигорить, людина зможе взяти такий скарб. Тільки частину з нього треба оддати бідним і сиротам – інакше він зникне. От би мені таке трапилось…»

Він цьвохнув батогом свою шкапину і поїхав просто на те сяйво.

«Зникне чи не зникне? – думав. – Як ще не прийшов час – то зникне».

Але сяйво не зникало. Навпаки, чудові райдужні промені почали бити з-під скелі щораз ясніше, так, як тоді, коли промені сонця заломлюються в краплях роси.

Сильно забилося серце у бідного Скробека. Він був такий бідний, як церковна миша.

Дома було двоє білявих хлоп’ят-сиріток, яких дружина залишила йому, попрощавшись з цим світом півроку тому. Діти, убога хатина, оця шкапа та візок – ото й усе його збіжжя.

Він заробляв візникуванням, ганяв по світу за копійчиною, але все одно в хаті не завжди був хліб. Ой, як пригодилась би якась копійчина!

Їде бідний Скробек і думає: оце би клапоть землі купити в сусіда та посадити картоплю, та дітей годувати. Коли ж дивиться, а в тому сяйві метушиться юрба маленьких чоловічків, таких, що їх ледве здалеку видно: довгі бороди, чудернацька одежа, а все інше – як у людей.

– Краснолюдки! – прошепотів Скробек, у якого раптом мурашки пробігли по спині; він шарпнув віжки, щоб завернути вбік, бо таким завжди краще поступитися з дороги.

Але ця дрібнота вже його обступила і давай гукати:

– Гей!.. Гей!.. Хазяїне! А підвезіть-но наші манатки!

Один лізе по розворі, другий по шпицях, інший чіпляється за полудрабок, а той дряпається по дишлю. Чиста напасть!

Чоловік став і дивиться, що з того вийде. І маркітно йому на душі, і боїться, і соромно наче боятися такої дрібноти… Що ж його робити?

Але не було коли роздумувати, бо ледве одні вилізли на віз, інші вже почали подавати якісь дивовижні шкатулки і скриньки, з яких саме й били ці райдужні зблиски. А ще декотрі кидали на віз щось схоже на злитки золота і срібла, так, немов це було звичайне залізо.

Усе це бряжчало, дзенькало і так сяяло в очі, що чоловікові в голові запаморочилося, і він тепер уже сам до ладу не знав: це сниться йому, чи він насправді бачить такі дива…

Зі скрині палали вогнем червоні камінці, наче рубіни – один в один, як перепелячі яйця; а в повітрі аж блакитно стало від голубих сапфірів, та таких добірних, що світилися, як небо; на обличчя чоловіка зненацька впало зелене світло від шкатулки, повної зелених смарагдів; там перли, тут персні – він і не знав, на що спершу дивитися, аж очі боліли…

Серед цього багатства жваво метушилась юрба краснолюдків – така барвиста і яскрава, як грядка тюльпанів навесні.

Уже віз був майже повний, вже винесли з печери решту скринь і шкатулок, коли враз заясніло таке велике і чудове сяйво, як вранішня зоря. Від несподіваного блиску Скробек затулив очі, а коли знов глянув, то побачив короля краснолюдків, що виходив з печери – в золотій короні, в пурпурі, із золотим скіпетром, на якому світив величезний діамант, аж стало видно, як удень.

Скробек сторопів, бо такого величного видовища не бачив, відколи живе, а щодо короля, то знав тільки Ірода з вертепу, що його хлоп’ята носили по селі на Різдво.

Скробек так налякався, що й сам не знав, як йому бути: чи вклонитися цьому дрібненькому королеві, чи тікати геть.

Аж тут король махнув скіпетром і мовив:

І одразу почав моститися на віз, а йому допомагали придворні, товплячись біля королівської величності, щоб прислужитися.

Але з цим добряча морока. Пурпуровий плащ зачепився за кіш, скіпетр застряв за люшнею, корона мало не впала з королівської голови, а золотом ткані червоні пантофлі загубилися в сіні.

Отож видирався бідолашний король як міг, але найбільшою завадою для нього був придворний паж Кружальце. Неповороткий, як колода, він ледве совався, то наступав королеві на пурпуровий плащ, то тягнув його назад, то, шукаючи пантофлі в сіні, спотикався і падав на короля і отак плутався в усіх під ногами, як п’яте колесо у возі…

Святе терпіння мав той король, що такого роззяву тримав коло себе.

Тим часом Скробек, бачачи, що йому нічого злого не роблять, заспокоївся і засміявся тихцем у кулак з цього смішного видовиська. Він чував, що з краснолюдками слід по-доброму, бо вони як кого вподобають, то не тільки найменшої шкоди йому не зроблять, а ще й обдарують.

Адже його небіжчик-дід говорив, що краснолюдки, яких звали колись небожатами (або скшатами), радо мешкають у добрих людей, сидять за піччю або в мишачій норі, а вночі виходять звідти і допомагають у всякій хатній роботі.

І то масло зіб’ють за господиню, то тісто замісять, то прядуть на прядці так гарно, що пряжа виблискує, як срібло.

Часом і з хати вийдуть, заглянуть до стайні, коням гриви дрібненько позаплітають, вичистять скреблом так, що шерсть на них світиться, як вода.

А в жнива такий малючок сяде собі на межі і колише дитинку в рядні, прив’язаному до вербової гілляки, щоб добре спала і не заважала матері, яка зігнувшись жне на полі.

А як дитина заплаче, то вони враз гарних пісень заспівають, а як таке хлоп’я виросте – то невідомо звідки співанки приходять йому в голову, так наче їх хтось нашіптує…

Деякі люди дивуються і говорять:

– Що воно за хлопчина такий? Ходить, співає і грає на сопілці, наче його хто вчив.

А того й не знають, що він тільки пригадує собі те, що в дитинстві чув від краснолюдків.

Дідусь розповідав, що його самого вони вчили співати. Він завжди залишав їм крихти хліба або сиру на лаві, бо з землі вони не хочуть їсти – мають свою гідність.

Дід завжди вділяв їм трохи кожної страви: калача чи ковбаси, і клав на краю лави для отих малих помічників. Отож і майно його множилось, і в господарстві добре велось.

Коні аж лиснілися, на вівцях руно, як стріха, корови такі молочні, що в усьому селі таких не було. Та й не дивно, бо небіжка-бабуся завжди після доїння залишала трошки молока в горіховій шкаралупці для отої дрібноти.

І так тривало, доки не померли старі, а за ними не помер і батько Скробека. Тоді став сиріт доглядати дядько. Він занедбав давні порядки, господарство доглядав абияк, про худобу не дбав, а все, що міг, загрібав собі.

То й обсіли їх тяжкі злидні, і сиротам діялась велика кривда.

І тоді всі побачили, як у білий день дрібнота вийшла з-за печі і через хату, через поріг помандрувала геть у світ, а з ними щезла і решта збіжжя. Сиротам не залишилося нічого, тож і дядько не збагатився їхньою кривдою.

Так Скробек роздумував собі, стоячи збоку, а краснолюдки тим часом поскладали решту скриньок і шкатулок на віз, зробили для свого короля гарне сидіння на возі, прикрили його дорогим оксамитом, потім найдостойніші з почту посідали обіч короля, а інші вчепились сяк-так і почали квапити, щоб селянин їхав, та вигукувати:

– А куди ж то мені їхати? – питає Скробек, який, вже позбувшись переляку, навіть повеселішав. – Направо чи вліво?

А вони:

Тоді Скробек знову:

– То куди все ж-таки мені їхати?

А вони на це:

Скробек почухав потилицю і питає:

– А що дасте мені за підводу?

А ті відповідають:

– Еге, так не піде! Я не згоден! Кінь мій, віз мій, а що на ньому – теж моє…

Але дрібнота загукала:

І давай брязкати шаблями.

– Так нехай буде хоч половина! – каже чоловік.

Тоді король Блистек промовив тихцем:

– Ех, чоловіче! Коли б у тебе була не половина цих скарбів, а тисячна частка – то й це було б згубою для тебе. Велике багатство губить людину так само, як велика недуга, забирає силу з тіла, випирає дух із грудей, збиває з доброго шляху.

І тут усі хором:

Коли замовкли, король Блистек знову промовив:

– Мати-земля не дала всіх своїх скарбів людям, тільки нам, своїм дрібним слугам, які стережуть їх, а не збагачуються ними, і не міняють дорогих перлів на сльози бідарів, не продають і не купують діамантів, із золота червінців не роблять, тільки втішають очі блиском тих багатств і прославляють землю-матір та пильно стоять на сторожі її скарбів.

На це селянин мовить:

– Якщо вже величність король такі ласкаві, то скажіть мені, звідки ці скарби беруться?

А король на те:

– Усі скарби постають в землі з того, що людина згайнує або занедбає. Дрібки змарнованого часу перетворюються на сапфіри, крихти нез’їденого хліба – на найясніші перли, частка сили, що не перетворилася на добро ні для себе, ні для кого іншого, – стає щирим золотом. Якби людина не марнувала і не занедбувала таких крихт, ці скарби були б її. А так вони йдуть у землю, і там ми їх пильнуємо.

Скробек аж роззявив рота й питає:

– То ви з-під землі? Як ті сліпі кроти? Господи Боже!

А король:

– Із-під землі все йде – і малі, і великі сили. Кожному земля дає стільки сили, скільки той може вмістити в собі.

– І що ж ви там робите?

А дрібнота хором:

– Тьху! – сплюнув Скробек, – тільки слухай – вони тобі сім міхів вовни наговорять. А що я второпаю з цього? Накажіть уже, королю, цій своїй челяді, щоб мовчала, бо людині від цього співу в голові паморочиться, а я, як маю їхати, то поїду, аби тільки знати, куди і що за це матиму.

Він узяв у руки віжки і цмокнув на коняку, збираючись іти, бо сісти на возі не було куди.

– Їдь спокійно, чоловіче добрий! – сказав король і махнув скіпетром. – Ми нагородимо тебе за твою працю, кривди не матимеш.

– Та вже ж, нехай, – обізвався Скробек. – Покладаюся на ваше королівське слово. Куди ж заїдемо?

При цьому питанні всі заметушились, наче бджоли у вулику; один радив се, другий – те, тихий голос старого короля ледве чутно було у цьому галасі.

Раптом слово взяв Кошалек-Опалек і мовив так:

– Оскільки ніяке королювання не може бути без мудрості, а мудрості не може бути без книг, я вношу пропозицію: нехай цей добрий чоловік повезе нас туди, де найбільше гусей, щоб я міг вибрати собі нове перо і здобути нову славу.

Але Підземок, який так заліз у сіно, що ледве було видно його ніс, схопився і каже:

– Така робота ні до чого! Що мені з мудрості і слави, коли я буду голодний? Головне – це наповнити черево. Все інше – жмені січки не варте.

Тут він звернувся до короля:

– Якщо, милостивий володарю, хочеш мати спокій у державі – то насамперед дбай про те, щоб у ній не було голодних. Якщо цей чоловік має нас везти, то нехай везе туди, де в печі кипить каша і смажаться шкварки. Інакше – я не згоден!

– Правильно, правильно! – заволали інші. – Ми теж не згодні!

Галас щораз наростав, і віз став подібний до сходин, коли на них міщани посваряться.

Тоді старий король махнув своїм ясним скіпетром і мовив:

– Як нема згоди – то хай буде наказ!

І, звернувшись до Скробека, звелів:

– Вези нас, добрий чоловіче, куди хочеш.

Скробек хитро посміхнувся на ці слова і, примруживши одне око, глянув на Підземка. «Зажди-но, череваню, – подумав. – Усіх повезу з королем туди, де будуть ситі. Але тебе – то лиш до Голодної Вульки. Отам уже ти схуднеш, не бійся!»

Він ляснув батогом, і всі вирушили в дорогу.