Читать книгу Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi - Марія Конопницька - Страница 23

I

– Куди нас повезе цей чоловік? – питали один одного краснолюдки, сидячи на возі бідного Скробека і турбуючись про долю двох своїх товаришів – Підземка і Кошалека-Опалека, що запропастилися десь у дорозі.

– Треба було б заїхати до якогось короля, щоб наш ласкавий володар мав добру компанію і щоб ніхто не зневажив його честі, – обізвався генеральний писар Котяче Очко.

– Добре було б, – підтвердив паж Кружальце і смачно облизався. – У королів, чував я, їдять найжирніші і найсолодші страви і щодня печуть калачі. От де можна поживитись!

– Краще помовчав би! – гримнув на нього Соломинка, напрочуд худий і тонкий. – І так уже ледве ходиш, став як барило. Ось-ось утратиш посаду, бо наш милостивий король візьме собі іншого, щоб носив за ним пурпурову мантію.

– На селі не так легко з королями, – перебив цю суперечку Синьоцвітик. – Але, може, цей добрий чоловік завезе нас хоч до якогось князя?

– У князя теж великий двір, двірня, кухмістри, – обізвався Світлячок. – Капела завжди є, музика грає, а столи аж вгинаються під срібними тарелями і келихами. Вночі все залите яскравим світлом, люди довго сплять, мало працюють і весело живуть. Ось там би нам було добре! Але князі також не валяються під польовими грушами, як гнилички, та й княжий двір не для кожного відчинений, як ото корчма. Далеченько треба їхати, щоб знайти котрогось князя!

– Ну, то хай везе нас хоч до якогось графа, – відповів Соломинка. – Граф теж добре живе і має великий двір.

– Еге ж! – мовить Помпончик. – А які в нього стайні! Які коні! Які мисливські собаки!

– А харчі там які? – стурбовано запитав Кружальце.

– Які? Звичайно, як у графа. Чудова кухня та й усе інше! На рожнах обертається печеня з сарни або дикого кабана, печуть пиріжки, торти і цукрові пряники, в келихи наливають із дзбанів золотаве вино… А яких щук подають на стіл на отакенних полумисках!

При цьому він розвів обабіч руки, а інші краснолюдки здивовано захитали головами.

Але Тямко, що був до всього скорий і меткий, як іскра, почувши про такі чудеса, зірвався зі свого місця і, штовхнувши Скробека, вигукнув:

– Чоловіче! Гей, чоловіче, чи ти знаєш якогось графа в цій околиці?

– Графа? – повторив Скробек, чухаючи потилицю. – Ніякого графа тут немає…

Помовчав хвильку, а потім, пригадавши собі, додав:

– На гірці є тільки стара руїна, комин і частина муру. Розказують, що там за давніх часів жили графи. Але тепер це пустка, і тільки міщани їздять туди часом по цеглу, якщо кому потрібно. Графи, кажуть, давно вимерли.

– Вимерли? – скрикнув Кружальце з щирим співчуттям і сплеснув у долоні. – Дивіться, і як це від такого добра люди вмирають? Ну, коли так, то нехай цей селянин везе нас до заможного шляхетського двору. Там кривди нам не буде. Заможний шляхтич – це також пан на всю губу.

– Авжеж! – обізвався Синьоцвітик. – Як прийде весна – то він собі встане рано, вийде до зорі на зелені поля, а тут йому жайворонок співає веселу пісеньку, роса сипле під ноги перли, квіти тчуть барвисті килими по луках, плуги орють чорну землю, ревуть воли, вигукують орачі, аж душа радіє, аж серце сміється. Прийде літо, чоловік бере рушницю, йде на болото, вполює дику качку, прив’яже до торби, гляне на синє небо, і весело стає на серці.

А довкола шумлять поля золотим колоссям, блакитно цвіте льон, на луках пахне сіно, червоніють ягоди, а на липі гудуть бджоли… Прийде осінь, то й яблуні, і груші, і сливи аж угинаються від плоду, в березовім гаю пахнуть гриби і рижики, золотиться обжинковий вінок і переливає то колосом, то квітами, то гроном горіхів. Вранці на полях лежить туман, а тільки вигляне сонце, – чоловік іде з собаками до лісу полювати на звіра. Бір затихає, прислухаючись до голосів гончих псів, на мисливців зверху дивиться білка своїми чорними очицями. Раптом бахнув стрілець раз, удруге: бах, бах, бабах! Широко котиться луна, чути радісні вигуки і звуки мисливських ріжків.