Читать книгу Прокляте небо - Наталія Довгопол - Страница 11

Рожевий світанок перетворювався на ранок. Щебетали птахи, радіючи новому дню. Євка не чула того щебетання. Перед нею простягалася довга вулиця, яка вела до палацу, і вона повільно пленталася нею, спираючись на палицю й сподіваючись нікого не зустріти дорогою. Але, як на біду, назустріч ішов старий бондар Василь, а за ним дві материні подруги. Найгірше, що в кінці шляху вів свого коня Іван.

Дівчина втягнула голову в плечі, намагаючись здатися непомітною, але перехожі зупинялися перед нею, самі опускали очі й низько кланялися. Навіть Іван, проходячи мимо, тихенько сказав:

– Доброго ранку, чорнява.

Євка відповіла коротким кивком. Це було дивно й незвично.

Не зводячи голови, дівчина попрямувала далі, стиснувши зуби від болю й не звертаючи більше уваги на перехожих, доки не увійшла у ворота панської садиби.

Палац прокидався. Відчиняючи віконниці й заколюючи важкі оксамитові фіранки, щоб впустити світло в покої Марти, Євка спостерігала, як прокидається і її панночка, зніжена, вередлива дитина. Чому Марта заступилася за неї? Якби не вона, не служити б Євці більше в цьому розкішному маєтку та не бачити більше пана учителя, нехай відтепер і крадькома. Уперше вона відчула вдячність до своєї господині.

– Вітаю тебе, панночко. Уже час вбиратися до сніданку, – лагідно проказала Євка.

Марта манірно потягнулася в ліжку й перевернулася на бік, підклавши руку під голову й змірюючи Євку хитрим поглядом.

– Думала, ти й не підведешся після такого. Напевно, пахолок тебе пошкодував сильно бити. Наступного разу я попіклуюся про те, щоб били в повну руку.

Куди й поділася вся ніжність, яку мить тому Євка тримала для панночки. Дівчині захотілося вхопити зі столу глечик із квітами й щосили жбурнути його просто в обличчя своєї господині. Але вона стрималася. Натомість лише сказала:

– Чому панночка за мене заступилася вчора?

– Заступилася? Хіба? Я просто попросила лишити тебе собі. Бо ти норовлива конячка, а норовливих цікавіше приборкувати. Нехай хлопці приборкують кобил, а я приборкуватиму служниць. Далебі, тепер ти будеш сумирніша та слухняніша. Вважай, що це було лиш попередження.

Євка заплющила очі й дорахувала до десяти, щоб заспокоїтися. Так радив хлопцям пан учитель, щоб ті вчилися стримувати свій гнів.

Марта пішла на сніданок, лишаючи Євці завдання – закінчити вишивку, котру дала їй мати. Це була скатертина із такого тонкого полотна, що Євці лячно було його навіть торкатися. По ній золотими нитками стелилися фантастичні жар-птиці й квітчасті візерунки.

Сидячи в передпокоях у Марти, Євка дивилася на вишивку, ледь не плачучи.

– Я ж казала панночці, що вишиваю геть погано… – прошепотіла сама до себе вона. – Як не вишиватиму, то отримаю на горіхи, але як вишиватиму, то мене зовсім за таку роботу вб’ють…

Знадвору долинули веселі крики. Це панські діти пішли на заняття. Сьогодні вони мали розпочати з арифметики, яка так подобалася Євці. Певно, там зараз сперечаються Ілля з Аміром, міряючись силами на кулаках чи дерев’яних шаблях, Марта знову взяла своїх ляльок, а Ярема вираховує на пальцях, що не встиг зробити вчора самостійно. Там і пан учитель – стоїть і спостерігає за всім своїм доброзичливим поглядом, готовий щомиті заступитися за слабших й осмикнути надто гонорових.

Так замріявшись, Євка підперла спиною стіну й зовсім забула про вишивку.

– Слава Ісусу Христу, – пролунав над вухом юнацький голос.

Євка стрепенулася, щоб скочити з місця, але Ілля поклав руку на її плече.

Знітившись, дівчина лише коротко кивнула, відповідаючи на привітання.

– Мені заборонили бачитися з паничами.

– Але паничам не заборонили бачитися з тобою.

Ілля посміхався, а в його очах грали бісики. Якби не підлий прищ, що саме вискочив у панича на носі, круглощокий русявий юнак міг би здатися Євці красивим. Але й без чиряка вона не змогла б ним милуватися – ще надто добре дівчина пам’ятала недавню образу з розкиданими пиріжками.

Євка насторожилася, обережно відкладаючи вишивку.

– Виявляється, ти відважна, Євдокіє, – сів на крісло навпроти дівчини юнак. – Ярема розповів нам, як все було. Ти повелася нерозумно, але гідно. По-лицарськи. Тож я приніс тобі винагороду. Ось, тримай!

Ілля розгорнув серветку, у яку були загорнені маленькі коричневі грудочки.

– Їла колись марципани? – загадково примружив очі він. – Ну ж, не бійся, бери все. Але гарненько сховай, бо якщо тебе піймають, то подумають, що вкрала.

Євка відсахнула протягнуту було руку. Дуже хотілося їсти. Ба, більше, цікаво було, що то за звір такий – панські марципани, про які стільки чула. Але вони що, усі сьогодні з неї глузуватимуть?

– Дякую паничу, якось обійдуся без марципанів, – буркнула дівчина, вдаючи, що повертається до вишивки.

Ілля засміявся. На його щоках з’явилися привабливі ямочки.

– То ти не лише відважна. Ти ще й мудра! Ану ж, лисичко-сестричко, відкривай рот!

– Що?

– Відкривай, не бійся. Я не кривдити тебе прийшов.

Ілля справді звертався зовсім по-приятельськи, і Євка, переможена своєю дитячою цікавістю, відкрила рот.

Взявши коричневу грудку двома довгими пальцями, Ілля обережно поклав її до рота Євці. Задоволена посмішка не сходила з його обличчя, нібито це йому принесли солодкий марципан.

Повільно смакуючи, Євка прожувала частування та скривилася.

– То це він і є? Зіпсутий, чи що?

– Та ні! Свіжий! Учора привезли! – нелукаво образився Ілля.

– Паничу, не ображайся, але яблука з мого садка смачніші за твої марципани.

Євка обтерлася рукавом і знову взялася за голку.

Панич набундючився, ніби голуб у дощ. Він хотів було щось сказати, але в передпокій зайшла няня Веселина й суворо, як вона вміла, вигнала його на сніданок.

– Не жартуй із паничами, – звернулася до Євки стара няня, коли Ілля зник за дверима. – Краще взагалі тримайся від них чимдалі. Не принесуть вони тобі долі.

– А що ж принесе?

– Не знаю того, дитя. Якби знала, давно вже свою долю в руках тримала, – несподівано тужливо відмовила Веселина й додала у звичній манері: – Господи, та не муч ти цю вишивку! Дай мені, нещастя, закінчу за тебе!