Читать книгу Прокляте небо - Наталія Довгопол - Страница 12

Дні йшли за днями. Євка годила панночці, робила все, що наказували, та все нишком підглядала у вікно. Ярема зовсім змарнів. Кілька разів, коли вони бачилися з ним у коридорах, він мало не пускався в плач, низенько опускаючи голову.

– Як твоя спина? – якось запитав Ілля, проходячи повз неї.

– Уже ліпше, – відвела очі вона.

Учитель же взагалі, здавалося, не помічав її. Від того Євці робилося дуже сумно. Потайки вона за ним підглядала, стежачи, куди він ходить і що робить.

Одного дня, коли пан Антанас поїхав до Києва, Євка побачила вчителя біля покоїв пані. Зробивши вигляд, що витирає пилюку з гобелену, Євка припала вухом до дверей.

– Я чула, що це ти напоумив Антанаса взяти те поганське дитинча до нас. Скажи, що це неправда! – пролунав голос княжни Корецької.

– Це правда, моя пані, – приглушеним голосом відповів Орест.

Запала тиша, а потім щось голосно розбилося об підлогу.

– Ти ж знаєш, як я ненавиджу цього вилупка! Дідько б тебе побрав, Оресте! Чому ти це зі мною вчинив?!

– Так має бути, пані, – прошепотів він. – Це доля, яка написана на зоряному небі.

– То бодай те небо скоріш звалилося на землю, як на ньому такі зорі! – голос пані зривався, здавалося, їй от-от забракне дихання від гніву. – Забирайся під три чорти, щоб я тебе не бачила й не чула!

Євка швидко пірнула в сусідній коридор, зачіпаючи плечем свій улюблений гобелен, так що його гострий, оббитий металом край, чиркнув їй по шиї, лишаючи кривавий слід.

Повертаючись на кухню й важко переводячи подих, вона приклала до шиї ганчірку, що миттєво почервоніла від її свіжої крові.

– Що сталося? – збентежилася Марія.

– Е-е-е… порізалася нігтем! – бовкнула перше, що спало на думку, Євка.

Марія недовірливо покосилася, але більше не розпитувала, а юнка знову занурилася в роздуми. Це доля, написана на зоряному небі? Що за нісенітниця! Пан Орест був суцільною загадкою. Та хіба ця таємничість не робила його ще привабливішим?

– Євко! – суворий голос Веселини вивів її із задуми. – Хутчіше йди, пані наказала привести тебе.

«Невже пані дізналася, що я підслуховувала?» – нажахалась Євка, але вголос нічого не сказала, приховуючи своє занепокоєння. На ватяних ногах юнка попленталася в покої пані, готова до удару.

Але княгиня говорила зовсім не про те.

– Дівко, – хриплим голосом сказала вона, сидячи впівоберта до вікна. Куточки її губ були опущені донизу. – Понеси-но паничам полуденок.

– Але пан заборонив мені бачитися з паничами, – не думаючи випалила Євка, та останньої миті затулила рукою рота.

– Ти сперечатися зі мною будеш? – змією просипіла пані, і Євка побачила рясні зморшки навколо її очей та рота, яких вона раніше не помічала.

– Я не… Так, пані, – схилила голову вона, остерігаючись знову бовкнути зайвого.

– Куди пішла? Це ще не все, – гаркнула Серафима, коли Євка вже зібралася йти. – Ти будеш стежити за Аміром і все-все мені доповідати.

Такого Євка не чекала. Остовпівши, від здивування дівчина відкрила рота, але суворий погляд пані витверезив її.

– Так, ясновельможна, слухаюся тебе… Але про що саме я маю доповідати? – обережно вставила Євка, набираючись сміливості.

– Усе. Як він поводиться з моїми дітьми, як відповідає на уроках, про що говорить і про що мовчить. Зрозуміла? Сиди собі в куточку й спостерігай. А ввечері приходитимеш і доповідатимеш. Тобі зрозуміло?

– Зрозуміло.

Авжеж. Доносити й поклепувати, ніби ворона. Оце так честь!

Вийшовши з княжих покоїв, Євка трухонула руками, ніби струшуючи з себе помиї, якими її щойно облила пані з голови до п’ят.

«Куди ж ясніше», – прошепотіла вона сама до себе, поглядаючи на гобелен.

Виткані дівчатка так само весело кружляли в колі, осяяні сонячним промінням. Проте на краю полотна, ледь помітна для ока, виднілася червона смужка її крові. Спершу Євка потягнулася, щоб витерти її, але раптом зупинилася.

«Ну і нехай, – подумала дівчина. – Це не перша і, боюся, не остання моя кров, пролита в цьому палаці. У цьому проклятому Богом Вітовському».

Вона несла глечик свіжої води й кошик зі свяченими грушами, що лишилися зі Спаса. Її хустка вимастилася в червоне, тому Євка зняла її і вперше виходила простоволоса, сяк-так заплетена в дві тонкі косиці. Корсетка туго стискувала груди, тож дихати робилося ще важче – після довгої перерви вона знову виходила до паничів і пана вчителя.

Коли Євка підійшла до альтанки, то почула знайомі слова про множення та ділення. Це був урок арифметики. Учитель так просто й цікаво пояснював, що вона готова була слухати його вічно. Так і завмерла з кошиком на руці, просто за спинами учнів, підпираючи білу колону альтанки, аж доки Ярема не повернув на неї голову.

– Ой! – зойкнув він від несподіванки, а Євка ледь не випустила з рук глек.

– Я принесла воду й наїдки, – винувато сказала вона, зиркаючи на присутніх.

Ілля дивився на неї з неприхованою посмішкою, пускаючи бісиків. Важко було сказати, чи він кпинить на нею, чи так виказує свою підтримку. Ярема дивився спідлоба, винувато й присоромлено. Кривляючись, Марта висолопила язика й сказала:

– Хіба тобі не заборонено тут бути, холопко?

– Княгиня веліла, – коротко відказала Євка, ледь здіймаючи очі на вчителя й сподіваючись побачити в них хоч трохи тепла.

Але той дивився на неї спокійним поглядом, у якому нічого не відбивалось. Так дивляться на випадкових перехожих і ледь знайомих людей. Звичайно, безсторонньо, байдуже.

Так само байдуже на неї дивився Амір, захилившись на лаві й ліниво занотовуючи цифри. Оцей нехай ліпше й не помічає її, нехай він ніколи не дізнається, про ще її просила його мачуха. Бо коли Євка згадувала Амірів погляд у лісі того дня, коли він убив нещасну косулю, її спина вкривалася сиротами, після чого вона уявляла, що цей тринадцятирічний хлопчина зробить із нею, коли дізнається про її таємне завдання.

– Ще не час робити перерву, – вивів Євку із задуми пан Орест. – Став сюди їжу та піди присядь на лаву. Земля сира після вчорашнього дощу.

– Сісти на лаву? Це було більше, ніж Євка могла сподіватися від пана вчителя! Невже він хоче, щоб вона була поруч?

– Та не в альтанку, дурненька, – схопив її за плече вчитель. – Іди он туди присядь! – указав на лаву, що стояла далеко осторонь між кущами троянд. – Як щось треба буде – ми покличемо.

Щось боляче кольнуло в серці. Зробилося соромно. Звісно, як вона лише могла подумати, помріяти про те, щоб сидіти в альтанці з паничами й писати крейдою й чорнилами…

Із тієї лави було чути через слово і майже не видно обличчя пана Ореста. Але Євка ловила кожен звук і порух, ділила та множила разом із паненятами, що ліниво й повільно відповідали, зовсім не цікавлячись тією математикою.

Особливо відстороненим був Амір. Підставивши обличчя сонцю й відкинувши назад довге смоляне волосся, він відповідав мляво, ніби був не тут, а в якомусь своєму світі. Євка мимоволі почала роздивлятися тонкі, такі не схожі на батькові його риси обличчя. Амір відчув на собі її погляд і повернув голову. Євка вдала, що дивиться поверх крон, аж раптом знітилася.

«Боже, він уб’є мене, як дізнається. Або княгиня вб’є мене раніше».

Та того вечора Євку до пані Серафими не пустили. Її покоївка сповістила, що пані нездужає та не велить нікого приймати. Гора з пліч звалилася й дихати нарешті зробилося легше. Вона вижила в палаці ще один день. А кожен день в палаці тепер скидався на подвиг.

Додому Євка йшла в супроводі своїх добрих друзів – жаб і цвіркунів. І одні й другі заходилися співом, зливаючись у різноголосому хорі. Євка уявляла, що вони співають про ніч, яка так несподівано рано спустилася з неба, про рясну росу на траві й прохолоду. Сьогодні знову в селі вулиця, тож Євка, не слухаючись матері, знову пішла лісом – якнайдалі від настирних хлопаків. Вона була така виснажена, що хотілося лягти й заснути без сновидінь, щоб зранку прокинутися вільною від наказу княгині і щоб ніколи не ставати докажчицею. І нехай Амір і видається їй дивним і навіть жорстким, вона сама не зобов’язана ставати такою ж…

Раптом у листі щось зашаруділо. Євка вчасно відсахнулася, бо за мить із куща вистрибнув сам Амір Антоній Вітовський, тримаючи за вуха спійманого в тенета зайця.

У темряві його очі блиснули двома жевріючими вуглинами. Було в них щось дике, звірине, від чого хотілося тікати не розбираючи дороги. Євка оступилася й упала з голосним оханням. Відбігши вбік, Амір озирнувся, постояв хвильку, вдивляючись у ліс, і зник у гущавині.

Запала тиша. Спершись на дрючок, Євка поволі підвелася. Підвернута нога боліла, але сяк-так іти можна було.

– Що за напасть! Про вовка промовка! – лютуючи, викрикнула вона в сутінкове небо. – Налякав до півсмерті, штовхнув – і хоч би що! Будуть, будуть з тебе пани, як так по-панськи поводишся…

Кущі знову зашаруділи. Десь неподалік із дерева здійнялася зграя ворон.