Читать книгу Прокляте небо - Наталія Довгопол - Страница 18

Із самого ранку Марта встала не з тієї ноги. Таке з нею часто траплялося, що дратувало абсолютно все. Вона встигла набурчати на Веселину й прикрикнути на Євку. На сніданок, звісно ж, спізнилася, але батьків за столом не було – мати нездужала, батько знов подався кудись у справах, а пан учитель узяв вихідний, щоб навідатися до родичів у Києві.

Коли Марта сіла за стіл, брати вже їли кашу, а між тим, крадькома від Веселини, що стояла біля дверей і вдавала, що нічого не помічає, передавали одне одному яблуко – то під столом, то за спиною, то перекидаючи через весь стіл. Марта навіть посміхнулася, бо це справді видавалося кумедною забавою. Вона сама перехопила яблуко й покотила по столу далі. Їй завжди хотілося бути разом із братами. Попри те, що їхні ігри її не дуже тішили – вона не любила їздити верхи чи борсатися в траві, – сестрі хотілося бути причетною до щоденного життя братів.

Продовжуючи гру, юнаки посміювалися, позираючи на суворе обличчя Веселини. Навіть Амір долучився до забави, спритно перекидаючи яблуко просто в руки Яреми. Ярема теж не пас задніх і з усього маху кинув яблуко Марті. Але червонобокий плід не долетів і дзвінко влучив просто в Мартину тарілку.

Каша виплеснулася на всі боки, покриваючи стіл і новенький шовковий станик панночки, оторочений срібним кантом.

Миттєво обличчя Марти побагровіло й зробилося схоже на те саме бокасте червоне яблуко, що лежало в неї в тарілці. Брати захихотіли, прикриваючи руками роти. Панночка сильно вдарила ложкою по столу, розвернулася й чимдуж побігла у свою кімнату, а брати вже не стримувалися у своєму сміхові. Усміхнулася навіть Веселина, але для порядку намилила голови своїм опіканцям, щоб надалі поводилися чемно, як личить шляхетським дітям.

Панночка Марта лиш побила свою подушку, поплакала в хустину й, набундючившись, мов квочка, засіла за вишивання. Але довго так просидіти на самоті не змогла – знадвору невдовзі долинули звуки схрещуваних шабель. Це у хлопців почався військовий вишкіл. Сам отаман панських пахолків, старий козак Нетягниборода, давав хлопцям уроки, і Марта не могла пропустити таке цікаве видовище.

– Євко?! – гукнула вона. – Де ця ледацюга? Чому її ніколи немає на місці, коли мені потрібно?

Марта прочинила вікно й побачила Євку в саду. Та стояла поодаль від чоловіків і з цікавістю спостерігала.

– Чортова дівко! Ану біжи сюди! – ще дужче крикнула панночка, і Євка нарешті отямилася.

Доки Євка бігла, прикволюючи на ногу, Марта наготувала два кошики. В одному була вишивка, а в іншому шитво. Але на саме дно кошиків панночка поклала важку дерев’яну скриньку, мідний підсвічник, кілька разків коралового намиста й цілу купу інших важких речей.

– Пришвендяла? – спідлоба глянула на захекану Євку панночка. – Бери кошики та винось надвір. Розстели мені покривала, хочу сидіти на траві й дивитися на бій.

– Але, панночко… – розгублено почала Євка. – Хмарно. Збирається на дощ…

– Ти що, не чула?! – гримнула Марта, підводячись навшпиньки, щоб здаватися ще вищою за й без того коротку Євку. – Бери, неси й розстеляй! Просторікувати тут буде! Ач яка язиката! Думаєш, як добре вмієш рахувати, то вже вчена і все на світі знаєш?

Євка опустила голову. Нести так нести. Розстилати так розстилати. Справді, не їй, слузі, вирішувати. Дівчина взялася за кошики й ледь-ледь змогла підняти обидва. «Так і підірватися недовго», – подумала Євка, насилу підтягуючи за собою панський статок.

Надворі й справді зробилося прохолодно. У повітрі вже запахло дощем, що от-от збирався линути з неба. Юнаки того не помічали – вони були надто захоплені заняттям і своїми справжніми бойовими шаблями. Лише Ярема, якому важко було тримати зброю та зрештою ніколи й не хотілося фехтувати, стояв трохи обабіч і краєм ока спостерігав за Євкою, що виконувала забаганки панночки.

Коли Марта нарешті вдяглася в теплий жупан і вийшла надвір, почав накрапати дощ. Та не просто накрапати, а періщити, ніби з-під ринви. Великі краплі падали на пожухлу траву й розлоге липове листя, грянув грім, а небо прорізала яскрава Перунова блискавка.

Євка миттю вийшла зі своєї звичної задуми й кинулася рятувати вишивку й шитво. Але кошики були важкими, їх так швидко з дощу було не прибрати.

Хлопці теж зреагували на дощ і спинили свої вправи, ховаючись під ґанок. Мокра як хлющ Євка вже підтягувала під укриття останнє покривало, коли Марта з усієї сили штовхнула її в плече.

– Ти що, роззяво, не бачиш, що все шитво намокло?!

Євка, як стояла з уважистим покривалом у руках, так і похитнулася від того штурхана, падаючи на спину, але не випускаючи свою ношу.

Ілля був поруч. Один крок, і він підставив своє плече, випростовуючи руки, – Євка застигла, захилившись на 45 градусів від землі. Чомусь їй подумалось саме про ці 45 градусів, про які вони вчили вчора на уроці. Не встигла Євка здивуватися, як Ілля поставив її на ноги, а Ярема вигукнув:

– Марто, не треба так поводитися з Євкою!

– Тьху, і чого це? – пхикнула та, складаючи на грудях руки, але відступаючи на крок назад. – Вона всього лиш челядинка, яка не виконує своїх обов’язків, от як!

– Євка зробила все, що ти просила. Сама до рубця змокла, поглянь на неї! Як вона одна могла встигнути прибрати все твоє шмаття до дощу? – не вгамовувався Ярема.

– Я згоден з Яремою, – тихо, але впевнено мовив Ілля, і Марта здивовано повернула голову в бік брата.

– І я вважаю, що Ярема має рацію, – додав Амір, зосереджено витираючи мокре від крапель дощу лезо шаблі. – Якщо ти сердишся на нас за яблуко, то не треба зганяти свою злість на ній, ти можеш накричати на нас.

Марта ще дужче надула губи, готова вибухнути від люті. Євка ж стояла мов у воду опущена, не знаючи, що й казати. Власне, вона й була у воду опущена, а її змокле тіло вже вкривалося гусячою шкірою від поривів вітру.

– Та що ви всі її захищаєте?! – гістерично викрикнула Марта. – Та вона…

– Панночко, прости мені, ледащій! – раптом схилилася в поклоні до пояса Євка. – Це моя провина. Я неналежно прислуговую тобі. Надалі я знатиму своє місце.

За цими словами, Євка взяла все, що могла помістити в руки, і, вдаючи, що ноша її легка, потягнула до покоїв своєї господині.

Усі мовчки перезирнулися. У панночки теж забракло слів, і вона вже не знала, чи обурюватися, чи дивуватися.

– Вона ненормальна, – лише й змогла сказати Марта. – Блаженна якась.

Панночка стрімко повернулася й зайшла в дім, а старий Нетягниборода гучно засміявся у свою густу рудувату бороду.

– Дядьку, чого ти смієшся? – покосився на нього Ілля.

– Мудра дівка в Стешки виросла! Був би нежонатий, не вагаючись би послав до неї сватів!

– Де ж вона мудра? – не зрозумів Ілля, зневажливо пирхаючи. – Ми її всім світом захищаємо, а вона…

– Панове-лицарі, – поплескав його по плечу козак. – Ви ще до неї доростете, тоді й зрозумієте.

Ілля знову повів носом, криво усміхаючись, Амір звузив і без того розкосі очі, ніби замислюючись, а Ярема замріяно опустив руки в калюжу. Звук дощу віднедавна почав нагадувати йому про Євку.