Читать книгу Прокляте небо - Наталія Довгопол - Страница 19

На Першу Пречисту скінчилися всі польові роботи, пан наказав гуляти, і Євка теж ні на службу, ні на навчання не пішла. Вона вже знала, що від самого ранку вдома їй доручатимуть найважчу хатню роботу, але не суперечила. Євка так рідко бувала у своїй хаті, що їй хотілося хоч трохи побути з родиною. Вона навіть скучила за материними прокльонами й обіймами батька, коли він веселий повертався з шинку та раптом помічав своїх дітей. Сестриці вилися навколо неї, усе розпитуючи, як там у палаці, і за яку-таку службу їй дали намисто. Євка багато не говорила, пліток не розповідала, і незабаром дівчата втратили до неї інтерес.

– Але ж ти підеш із нами ламати калину цьогоріч? – підморгнула Оленка. – Ти вже дівчина, я знаю, бачила, як по ногах текло!

Євка відмахнулася, але Райка підтримала сестру.

– Чого ти людей сторонишся? Геть зазналася у своєму палаці! Ми з дівочою громадою вже й пиріжків з калиною й маком напекли!

– Дунько, сходи, – кинув брат Максим, заносячи дрова в хату. – Про тебе й так недобре вже по селу говорять…

– Та про мене від хрестин недобре говорили, – раптом добродушно засміялася дівчина. – То що, іти через те на луг калиною мазатися?

Довго ще вмовляли, і нарешті Євка зголосилася. Вдяглася було у свою стару латану сорочку, але сестри зупинили її.

– Це ж празник! Вдягайся, мов панночка! І намисто своє почепи! – засміялася Райка, блискаючи карими очима.

Нічого було робити, вдяглася й заквітчалася пишним вінком із лугових трав. Ішли на леваду всі втрьох: неодружені сестри Райка, Оленка й Дунька, тримаючись попід руки й приспівуючи. Із сусідніх вулиць підходили інші дівчата, так само святково вбрані й заквітчані. На просторій викошеній леваді понад річкою ріс розлогий кущ калини. Увесь укритий червоними намистинами, він щоліта чекав дівчат на виданні.

Юнаки взялися в коло й завели танці навколо куща, співаючи та заламуючи калинові гілки. Червоні кетяги вставляли в коси одна одній, ягодами обмащували щоки, приговорюючи, щоб парубки любили. А тоді заходилися вгадувати імена наречених.

– Ой, не знаю, дівчата… – манірно закинула руку за голову Оленка, – хто ж мене може посватати? Може, якийсь Степан? Чи Петрусь? Чи, може, Микитка?..

Дівчата сміялися й дивилися на Оленку, не ховаючи своєї заздрості. Оленку хлопці вже давно називали найгарнішою дівкою на селі. Чисте рум’яне личко, високі брови, великі темні очі, як у всіх дівчат із їхньої сім’ї, і м’яка зваблива посмішка. Недаремно вона була коронована на обжинки й пройшлася через усе Вітовське з пишним вінком із колосків на голові, бажаючи достатку в кожну хату.

Тож тепер, обходячи навколо куща, дівоча громада завела на честь Оленки пісню-замовляння:

Дівчата засміялися, і Оленка зашарілася від останніх слів.

– А от як зватимуть Дуньчиного нареченого… – ніби замислюючись, сказала Оленка. – Я думаю, що Сеньо!

– Сеньо? – здивувалася котрась із дівчат. – А це ще хто такий? У нас такого немає.

– У нас немає, а десь, може, і є! – заходилася сміхом Оленка. – Що поробиш, як таке ім’я придумалось!

Назбиравши повні жмені калини, дівчата за звичаєм понесли пучки матерям, але донести не вдалося. Лиш тільки ступили в гай, як з-за дерев повистрибували парубки, заходившись ловити дівчат. Хлопці прийшли не самі, а з музиками, тож хутенько розвели багаття, розподілили залишки їжі, налили горілки й почали танцювати.

Євка дивилася на ті танці якось відчужено. Їй ніби й хотілося піти з усіма в танок і разом із тим здавалося, що вона вже не належала цьому світові. Може, правду говорили сестри і вона просто зазналася?

Іванко двічі зачіпав її, тягнув танцювати, але Євка пручалася.

– Нога в мене болить, підвернула, ледь ступаю, – лукавила вона, бо нога сьогодні вже майже її не тривожила.

Роздивляючись танцюристів, обмащених калиною дівчат і розпащілих хлопців, Євка помітила чужого юнака, не з їхньої громади, що час від часу позирав на неї. Цибатий і сутулий, він весело вистрибував, незграбно рухаючи ногами та підсвистуючи.

Вечоріло, і хлопці дістали ще горілки. Євка випила другу чарку й швиденько закусила гіркою ягодою просто зі свого вінка.

– Гратимемо в притули! – раптом сказав хтось із хлопців.

Дівчата кинулися врозтіч. Не кожна була готовою грати в притули, та й для дівочої честі годилося вдавати, що тікаєш, навіть якщо дуже кортить до когось притулитися. Та деякі дівки й справді повтікали додому, інші ж не посміли, навіть якби й хотіли втекти, бо потім уся парубоцька громада засміє. Євка втекти не змогла – хлопці затримали.

Усі стали навколо багаття – хлопці навпроти дівчат. Вогонь підсвічував налякані обличчя, хтось задрижав чи від холоду, чи від страху.

– Звичай каже, – раптом заговорив Іван, – для гарного гостя – гарний шматок! Перед тим, як ділитимемося, хто з ким спатиме, наш товариш Сеньо із Гнатівки обере собі дівчину першим. Пам’ятаймо, що дівчина відмовити не може, бо відмовляти гостю – гріх!

Усі завмерли, дивлячись, як Сеньо виходить уперед. Дівчата сторожко перезирнулися – ніхто не хотів притулятися до незнайомця, та ще й такого дивакуватого. Сеньо всміхнувся й повільно пройшов між дівчатами, вдивляючись в обличчя.

– Ось цю хочу! – нарешті сказав він, тикаючи пальцем просто в груди Євки.

– Та не піду я! – спробувала відсторонити його палець вона.

– А хто тебе, небогу, питатиме! – встряв Іван, підштовхуючи її зі спини. – Звичай є звичай! Чи ти хочеш наше село осоромити?

Євка озирнулася на всіх. Дівчата раділи, що чужинець обрав не їх. Іванко якось хитро мружився. «Мстився», – зрозуміла Євка. І Оленка про це знала! Євка знайшла її поглядом – та спокійно всміхалася й навіть підбадьорювала:

– Іди, сестро, не бійся!

Від нього тхнуло самогоном і потом. Його дрібні, глибоко посаджені очі були затуманені, долоні – вологими й слизькими. Страшенно хотілося випручатися й бігти геть, але парубок вів її по леваді, тримаючи за плечі. Потім легко штурхонув у спину під копицю сіна і, поставивши руки в боки, нетверезим язиком пробелькотів:

– Спатимемо тут!

З іншого боку копиці почулося шарудіння – то вмостилася вже інша пара. Чому Оленка їй нічого не сказала? Чому вмовляла йти сьогодні?

Чужинець ліг до Євки під копицю, повертаючись на бік, обличчям до дівчини. Євка виставила наперед руки, з-під лоба зиркаючи на Сеньо:

– Лише через сорочку! – попередила вона. – Зрозумів?

– Та зрозумів я, що ти дівка гонорова! – засміявся хлопець. – Через сорочку, так через сорочку. Чого ти б’єшся, як риба в ополонці. Попустися й лягай мирно.

Парубок узяв її за плечі й міцно притулився до неї, обіймаючи та водячи руками по спині, де ще відчувалися сліди від нещодавніх різок, і внизу, по сідницях.

Дівчині хотілося вирватися. Вона подумала про вчителя й про те, що він, учена людина з міста, не схвалив би таких дикунських сільських звичаїв. Сеньо поклав долоні на її маленькі груди й боляче стиснув. Його руки рухалися вниз, до живота й нижче.

Євка багато чула про притули. Чула, що всі дівчата до заміжжя через них проходили, лише котрійсь щастило самій обрати собі парубка. Іншим щастило менше, і після притул вони нерідко лишалися покритками й мусили все життя жити в соромі.

Євка відчула тугий прутень на своєму стегні. Довгі пальці Сеньо підіймали поли її сорочки.

– Я ж сказала, без цього! Думаєш, якщо заїжджий, то все можна?!

– Та не казися, нічого тобі не зроблю. Так, пограємося трошки…

Де й узялися сили. Євка з усієї люті відсторонилася й ударила Сеньо коліном у пах. Той завив від болю, відпускаючи дівчину.

Вибігши на відкриту галявину, підсвічену місяцем, тут і там вона бачила інших дівчат і хлопців по парах – хто під копицями, хто просто на траві. Її ніхто не порятує, треба було бігти до дерев і ховатися в яру, доки Сеньо не оклигав.

Вона озирнулися в бік яру, обрамленого вербами, і десь під серцем озвалася надія. На фоні підсвіченого зорями неба стояла постать, закутана в плащ. Ця постать здалася їй знайомою – довге розтріпане волосся, широкі плечі, струнка постава… Не розмірковуючи більше й миті, вона побігла до тієї людини, відчуваючи, що за нею, здіймаючи ґвалт, біжить її розчарований любасик.

Євка бігла щодуху й бачила, як постать відкрила одну полу плаща. Вона чкурнула під довгий полог, і рука юнака вмить огорнула її, ховаючи від переслідувача. Отак, загорнені, вони спустилися вниз і зачаїлися в ямі під коренем.

У руці її рятівника блиснув знайомий татарський ніж.

– Не треба! – прошепотіла вона. – Давай краще нишком втечемо. Он там є спуск до води.

Він не відповів. Почулися голоси – схоже було, що на галявині знялася справжня буча, і до Сеньо приєдналися інші парубки, бажаючи провчити незнайомця в плащі та непокірне дівчисько.

Так само прикриваючись темним пологом до п’ят, Амір устав, піднімаючи за собою і Євку. Кивком він указав на спуск до річки, і незабаром вони вже сиділи під кущем на іншому боці Віти, сушачи мокрі ноги та здаля спостерігаючи за переполохом.

Плащ тепер лежав розстелений на землі. Євка сиділа біля Аміра й розгублено мовчала. Той теж не зронив і слова, тужливо вдивляючись у віддалені вогні.

– Ти, певно, тепер думаєш, що я легковажна, – нарешті порушила тишу Євка.

– Чого б це мені про тебе думати? – відповів Амір, гмикаючи. – Але врахуй, що і я сам прийшов сюди, стояв і спостерігав. Це теж якось… не вельми шляхетно.

Євка засміялася.

– Я нікому не скажу, – підморгнула вона.

– Як тобі після цього буде? Ну… серед своїх? – хриплий голос Аміра лунав тихо, ніби шум води.

– Не гірше, ніж завжди, – відповіла Євка. – Думаю, вони не посміють мені нічого вчинити. Певно, парубки зрозуміли, що ти панич. Ілля вже одного разу перед ними заступався за мене…

– Ілля?.. – Амір насупився, і Євці здалося, що вона бовкнула зайве.

Він знову дістав з-за халяви чоботу ніж – тонкий і злегка заокруглений на кінці, у оздоблених виткими східними орнаментами піхвах.

– Розкажи мені про свій клинок, – перевела розмову дівчина, лягаючи на спину й закладаючи руки за голову.

Амір відрізав ним із куща довгу патину й почав із неї щось вистругувати.

– Це пчак. Його подарував мені один вельможний татарин із Бахчисарая – торік, коли ми з мамою їздили на Бабин торжок до Києва, вона зустріла там старого приятеля свого батька. Цей ніж – ніби згадка про те, ким я є насправді.

– І ким ти є насправді?

Євка так само дивилася в небо, але вона помітила, як погляд Аміра ковзнув по її обличчю.

– Ти така потішна! – раптом розсміявся Амір, лише зараз розгледівши червоні калинові щоки Євки. – Це так ти своїх парубків зваблюєш?

Євка легенько стусонула Аміра ногою, а той так само легко стусонув її у відповідь, сміючись.

– А ти, виявляється, вмієш сміятися, – тихо помітила Євка, заплющуючи очі.

– Я сміявся вже вчора. Із Марти. Мені сподобалося, – знизав плечима він.

– Смійся частіше, ти так стаєш схожим на людину….

Євка не розплющувала очей. Її схиляв сон. Хвилі Віти, що налітали на берег, заколисували. Десь далеко защебетали нічні пташки.

Амір не відповів. Він і далі продовжив точити свій патичок і тужливо озиратися на повний місяць.

Зранку Євка прокинулася від того, що зробилось прохолодно, а на волоссі випала роса.

Вона підвела голову й озирнулася. Амір мирно сопів під боком, укритий краєм плаща. «От тобі й притули», – посміхнулася Євка, підводячись.

Світало. Десь за річкою здіймалася рожева заграва, розмальовуючи чорні з ночі дерева в яскраві денні кольори.

На стерні за річкою підпадьомкала перепілка, а в небі над нею кружляв самотній кібець.

Торкнувшись плеча Аміра, Євка посмикала за сорочку.

– Прокидайся. Тебе шукатимуть у палаці!

І доки Амір устиг розплющити очі, вона вже вскочила в черевики та побігла вниз, до своєї хати.

– Гарна дочка, що всю ніч невідомо де гуляла! Чесна! – гаркнула мати на порозі.

– Так у притули всім світом грали. Як же мені в хаті сидіти? – жваво відповіла Євка, прямуючи до криниці, щоб нарешті змити червоні від калинового соку щоки.

Оленка схопила сестру за руку та, кивнувши Райці, потягнула Євку за хату.

– Хто то був?

– Із ким ти ходила?

– То правда був панич? Котрий із них?! – навперебій зацвірінькали, мов горобці, старші сестри.

Євка відсторонила Оленчину руку.

– Ви знали! Ви обидві знали, що Іванко приведе Сеньо спати зі мною, і ви навмисне потягли мене до калини! – мало не викрикнула Євка, ледь стримуючи свою лють.

– Та ми ж хотіли, як краще, сестрице! – затараторила Райка.

– Ми хотіли тебе розважити! Звідки ж ми знали, що в тебе з паничами… Хіба ж ми думали, що на тебе хтось не кривий і не косоокий бодай гляне!

– То хто то був? – знову втрутилася Райка. – Ілля чи той дикун, як його…?

– Нічого вам не скажу, – крізь зуби просипіла Євка. – Знаю вас, сорок, усе село вже ввечері балакатиме!

– Ну, скажи!

Але Євка випручалась і щодуху побігла в хату перевдягатися.

– Нічого, прилізе вночі спати на горище, я лоскотатиму, доки не зізнається! – мовила Оленка, ображено надуваючи губи.