Читать книгу Прокляте небо - Наталія Довгопол - Страница 4

Зранку Євці було дивно вбиратися в панське та йти в палац тоді, коли решта сільських жінок вирушали в поле, а діти гнали худобу на пасовисько чи поралися по господарству. У Вітовському заведено було так: п’ять днів роботи на шляхетському фільварку, один день на своєму городі та неділя для всілякої хатньої роботи, себто прання, випікання хліба на тиждень і такого-сякого відпочинку. Але в косовицю чи жнива про неділю ніхто й не згадував – доки сіно чи зерно не будуть прибрані з поля, доти селяни не знали празників. Бо гріх гріхом, а робити треба: спершу панське, а тоді вже своє, як дощем не намочить.

Така доля була у всіх, кого знала Євка. І хоч як нестерпно було думати, що все її життя замкнеться у трикутнику між фільварком, церквою та хатою, інакшого життя вона й не чекала. Дотепер.

Тепер, ідучи на світанку на службу до панночки, вона обсмикнула пишну квітчасту спідницю, гордовито підняла покриту зеленою хусткою голову, вип’ячуючи вгору своє гостре підборіддя. Вона зробила перший крок у нове життя. Просто в калюжу за перелазом.

– Ой! – ледь втримала рівновагу вона, щоб не хлюпнутися в багнюку. – Хто води поналивав? Дощу ж три дні не було?

З-за кущів почулося гиготіння. Це сусідські хлопчаки вирішили пошуткувати над новоспеченою челядинкою.

– А щоб вам! – крикнула на них Євка.

Низ спідниці заляпався, черевики були вимащені в бруд, але часу випратися вже не лишалося. Євка підібрала довгі поли і чимскоріше попрямувала до палацу.

Усе сталося швидко – Веселина вилаяла її за брудну спідницю, так-сяк змахнувши висохлий пісок ганчіркою, та, повчаючи, начепила їй фартух до самої підлоги й нарешті повела в кімнату до Марти. Там, у світлих і затишних покоях панночки, вони відчинили віконниці, поставили на стіл воду для вмивання та чисті білі рушники й обережно розбудили Марту. Далі умили її, зачесали, заплели й убрали в сукню, ніби дівчинці було не дванадцять, а вдвічі менше років. Доки Веселина була в покоях, Марта поводилася чемно, але варто було лиш няньці вийти за двері, як панночка зумисно розливала воду чи розкидала подушки, примушуючи Євку прибирати.

– Звикай, – підморгнула маленька господиня. – Схотіла служити в палаці? Я тобі покажу, як мої сорочки й спідниці носити!

Євка згадала, що краще мовчати. Вона вже давно на власному досвіді пересвідчилася, що спершу мовчання дратує задиру ще більше, але з часом цькування мовчазної жертви набридає. Може, і з панночкою це спрацює?

Після сніданку Євка мала прислужувати на уроках. Від однієї думки про те, що вона знову побачить пана вчителя, їй робилось гаряче. Ну то й що, що він років на десять її старший. Вона незабаром підросте, а він обов’язково її дочекається.

Овіяна такими думками, дівчина понесла писемне приладдя та книжки в садову альтанку. Погода стояла по-серпневому спекотна, тож Євка знайшла собі місце на траві в тіні крислатої липи, щоб звідти спостерігати за альтанкою та чекати нових доручень.

Паненята прийшли незабаром. Першою йшла Марта, пихато закинувши голову й зиркаючи в бік Євки. За нею прямували два брати: старший Ілля та молодший Ярема. Обох братів Євка бачила раніше, але ніколи зблизька. Вони їй були не цікаві ні тоді, ні зараз, але від нудьги дівчина почала їх розглядати.

Іллі вийшло вже шістнадцять. Він був високим, статечним і дуже схожим на свою сестру – так само пухким і круглолицим, біловолосим, мав м’які риси й маленький ніс, усіяний юнацькими прищами. Крім того, Ілля видавався таким же гордовитим і пещеним, як його сестра, зверхньо поглядаючи в Євчин бік і не звертаючи жодної уваги на її низький уклін.

Ярема ж був наймолодшим, йому нещодавно сповнилося десять. Пшеничні кучері на його голові розліталися в різні боки, додаючи йому схожості з білою кульбабою. Яскраво-сині жваві очі двома вогниками горіли на обличчі, усе шукаючи нових пригод, комашок і равликів. Йому теж не було діла до Євки.

Аж раптом у сад увійшов пан учитель, і діти шанобливо підвелися зі своїх місць, коротко вклоняючись. Євка теж стояла, опустивши голову, і лише коли розпочався урок, а їй дозволено було знову сісти, вона заходилася крадькома зиркати на пана Ореста, милуючись його струнким, перев’язаним слуцьким поясом станом і гарною мовою, що лилася, як річечка, з його вуст.

Спершу Євка навіть не звертала уваги на те, про що він говорив. Просто зазирала йому в рота, мріючи про щось далеке. Але згодом слова почали складатися в її голові, і вона незчулася, як сама уважно слухала урок. Паничі вчили польську. І коли вони записували нові слова на грифельних дошках, вона водила пальцем по долоні лівої руки, уявляючи, що записує там кожне слово. Вчитися виявилося цікаво.

– Євко! Євко, я до тебе звертаюся чи до кого?! – із палацу покликала Веселина, виводячи Євку із задуми.

Дівчина поспішно встала, ледь не перечепившись через пишні брижі спідниці, і поспішила на кухню.

Так минув день. Євка незчулася, як минув і другий, і третій. Вона приходила додому вже в сутінках, мало розмовляла, навіть у хату не заходила. Умивалася біля криниці та без вечері лягала спати до себе в сіно.

Але Стешці такий розпорядок до душі не припав.

– Степане, гляди, яке стерво ми з тобою виростили! – гукнула вона до чоловіка. – Та щоб ти побігла там, де люди не бігають!

– Ох, облиш її, Стешо… – відмахнувся старий Степан, ховаючи за спиною чергову пляшку.

– Чого це облишити? Я її годувала? Годувала! Та ще й одягала, леліяла! А тепер що, вона уявила себе панночкою? Ні в хату нічого не приносить, ні за холодну воду не береться!

– А що, правда, – встромила свій ніс Райка. – Марія он завжди з кухні щось своїм приносить! Ця б теж могла сім’ї помогти! Хай би хоч вечорами шити з нами до хати приходила. А то спить на своєму горищі, як і в Бога за пазухою, а ми горбатимося всю ніч над шиттям!

Євка лиш мовчки зайшла в хату. Знявши із себе панський одяг і накинувши свою стару сорочку, вона запалила лучину. У ці дні Євка втомлювалася більше, ніж на жнивах у полі. Постійні кпини панночки, докори й повчання Веселини: принеси, подай, занеси… А ще так багато нового почутого на уроках, що голова йшла обертом! І арифметика, і історія, і польська, і латина… А вона ж навіть письма не знала, бо школи в їхній сільській церкві не було – пан вважав, що дітям-селянам не варто вчитися, щоб, бува, думати не почали. І він мав рацію. Бо вже за ці кілька днів Євка почала думати вдвічі більше від звичайного.

Жіноцтво всілося навколо столу, кожна взяла до рук вишивку. Степан і Максим засопіли десь по своїх кутках.

Лучина світила тьмяно, майже нічого було не розгледіти, але вишивка мала бути гарною, бо це ж на Спаса всі мали гарними прийти, у нових вишитих сорочках – кожна у своїй. А як вийде погано вишита – то що ж люди скажуть?

Тому матір походжала навкруг вишивальниць, і як у котроїсь виходив невдалий стіжок, то колола голкою – чи в руку, чи в коліно. Євці діставалося найбільше, бо з вишиванням вона не ладнала.

– Руки колоти не можна! – не витримала вона. – Княгиня заборонила…

– Ах, княгиня?! А рідна мати в хаті тобі не княгиня! – Стешка вхопила дочку за її куцу косицю й відхилила голову назад так, що Євка ледь стрималася, щоб не крикнути. – Що ще тобі княгиня говорить?

Євка терпіла мовчки. Кажуть, що материні побої не болять, але цього разу боліло дуже. І голова, і серце.

Коли вже пішли спати, Оленка повернулася до Євки, кліпаючи величезними карими очиськами й переплітаючи свою розкішну брунатну косу в один тугий колосок.

– Завтра вулиця. Підеш? Про тебе хлопці питали.

– Та не хочу, ліпше виспатися, ніж тих юродивих цілувати, – відмахнулася Євка, заходившись і собі переплітатися.

Її смоляне волосся росло повільно й постійно ламалося, тож доводилося підрівнювати, підрізати. Від того підрізання часом і стрічку не було куди вплести. Тому Євка воліла радше ховати його під хустками, ніж виставляти напоказ.

– Минулого тижня ти теж на забаву не ходила. Це тоді мамка тебе покарала, упоперек до ґанку прив’язавши? Ти прямо як Ісус тоді весь вечір хрестом провисіла!

– Не нагадуй, – буркнула Євка, затягуючи свою косицю.

– А Іван зі старшеньких про тебе питався!

– Той Іван все до мене тулиться, наче інших дівчат нема. Ясно ж, що він просто шукає когось, хто з ним легко під копицю піде.

– То Іван тобі не до душі? А хто ж тоді? Може, панич Ілля? Він такий нівроку, хоч і прищавий…

– Та годі тобі! Я на паничів не задивляюся!

– А даремно. Як візьме тебе заміж панич, то й ти станеш шляхтянкою.

– Ой, а ти багато знаєш селянок і служниць, які панями стали?

– Ну, знаю, що в нашого господаря пана Вітовського є коханка з Татарії, – змовницьки прошепотіла Оленка. – Він її з походу привіз і поселив у своєму маєтку у Василькові. Кажуть, вона гарна, як дика троянда! Приїхала вже з немовлям на руках, і Вітовський прийняв того байстрюка, як свою рідну дитину!

– Та ти що! Брешеш!

– Я сама його бачила! Він до нас в село приїздив на котресь зі свят. А ти думаєш, чого пана вже другий тиждень немає. Що, у Києві він, на війні з турками, чи може, у Василькові? Спробуй, запитай пані Серафиму!

– Не вигадуй! – Євка повернулася на інший бік і зробила вигляд, що спить.

– Ти поміркуй над моїми словами, – після короткої мовчанки знову озвалася Оленка. – Відхопиш панича – будеш плавати, як вареник у маслі. Може, ти й не красуня, але ж і не дурна, як деякі думають. Ти розумніша за нас усіх.