Читать книгу Прокляте небо - Наталія Довгопол - Страница 16
Частина перша
Серп молодого місяця
Бджолине жало
ОглавлениеМарта, на щастя, була сонлива. А може, усе ще не могла оговтатися від учорашнього наказу батька, тож поводилася з Євкою чемно. Та відчинила вікна, допомогла панночці вдягнутися, а потім, розчесавши дівчину до сніданку, винесла надвір її нічний горщик.
– Ну й спека, – сама до себе проказала Євка, зливаючи шляхетські нечистоти у вигрібну яму.
– Євко, це ти? – озвалася тітка Веселина, виходячи з-за стайні.
Вона здавалася занепокоєною.
– Десь Ярема подівся, не можу знайти! – закусила нижню губу вона, від чого її щелепа ще більше посунулася наперед. – У хаті ніде не чутно, хіба десь надворі? Пани вже снідати мостяться.
– А в саду ти дивилася, тітко? – крикнула у відповідь Євка. – Ще ні? То я сходжу, він, певно що, там!
Ураз віддаючи няньці нічний горщик, дівчина чкурнула в сад. Нога вже майже не боліла, ніби Кальопа й справді була чарівницею. Лише туга пов’язка заважала, а шкіра під нею починала нестерпно свербіти.
У саду було тихо й безлюдно, як і належало о такій ранній порі. У повітрі стояв густий запах троянд, що червоними, рожевими та білими барвами облямовували доріжку до квітника, над якими пурхали метелики та дзижчали бджоли. Яремі подобалися квіти. Євка помічала, як він любить розглядати рослини, нюхати їх і торкатися, тож спершу дівчина шукала серед квіток. Але Яреми тут не було.
Євка побігла навпрошки по траві всередину саду, та ні в альтанці, ні поза нею не знаходилося жодного сліду панича.
– Яремо! – гукнула вона, забігаючи між дерев.
Ніхто не озвався.
– Паничу Яремо! Не ховайся! Снідати час! – повторила Євка, роззираючись навкруги.
Раптом біля самого ставка в тонкому очереті юнка помітила щось біле. Кинулась туди і ледь не стримала зойк: то біліла мокра сорочка Яреми, прилипаючи до плечей і спини. Він лежав скручений калачиком і тихенько скиглив. Руки обіймали кучеряву голову, затуляючи вуха.
– Паничу! – торкнулася його плеча Євка. – Чого ж тебе занесло в оце болото?
У черевики одразу ж налило води. Раз і вдруге дівчина штурхнула Ярему, але той не реагував. Тоді вона взяла його попід руки й витягла з очерету на суху траву.
Із очей Яреми котилися сльози, він так само продовжував затуляти вуха руками, ніби рятуючись від якогось лише йому чутного звуку.
– Свята Параскево-П’ятнице, що ж це таке коїться!
Серце калатало, усе тіло немов налилося гарячим свинцем. Євка зовсім розпустила стрічку, на яку був зібраний комір сорочки, і примусила себе дихати.
– Зараз, серденько, зараз покличу на допомогу!
Не розбираючи шляху, чіпляючись за траву й спотикаючись об кротові нори, Євка добігла до альтанки. Майнула тінь – усередині хтось був. Не тямлячи себе від жаху, дівчина не збиралася вгадувати, хто там всередині.
– Допоможіть! – лише гукнула вона, вбігаючи.
Амір лежав горілиць, залізши з ногами на лаву й виставляючи вгору гострі коліна. Побачивши змилену Євку, він навіть не поворухнувся, лиш тільки очі сторожко повернулися в її бік.
– Аміре! Врятуй брата! – розпачливо вигукнула юнка. – Треба його перенести до хати й покликати Кальопу!
– Чого б це?
– Я не знаю… Він лежить, не відзивається… руками вуха закладає…
– Чого б це мені його рятувати? – повів бровою Амір, анітрохи не змінившись у голосі.
Євка видихнула. Такого вона не чекала, тож, мов укопана, завмерла на порозі альтанки з роззявленим ротом.
– Аміре… Ярема – твій брат, – нарешті спромоглася вимовити вона.
Нічого розумнішого на думку не спадало.
– Брат? – Юнак підвівся й втупився очима в Євку. – У цій сім’ї в мене є брат?
Її очиська перелякано перебігали від Аміра до палацу, де можна було б і справді знайти поміч. Треба було кидати цього дикуна тут, а самій щодуху бігти до будинку…
Але Амір перетнув їй шлях рукою, припираючи до колони альтанки.
Євка глитнула слину, раптом уявляючи себе тією косулею й пам’ятаючи про ніж, який Амір завжди носив із собою.
– Аміре… паничу… милостивий пане, допоможи! – заїкаючись, прожебоніла вона. – Він же дитина…
Євка з благанням визиралася на Аміра. Очі в очі. Той навіть не моргнув.
– Паничу, – раптом прошепотіла дівчина, відшукуючи в собі залишки відваги. – Я на твоєму боці. Якщо ти хочеш, щоб тебе в цій сім’ї сприймали по-людськи, то сам будь людиною. Звірі добивають слабших. А ти допоможи.
Щось блиснуло в Амірових очах, куточки його вуст поповзли вниз. Він різко відвів руку й відвернувся.
– Чорт із тобою. Показуй, куди йти, – нарешті сказав він.
Євка пташкою стрепенулася з місця, хапаючи Аміра за руку й тягнучи в глиб саду.
Від несподіванки Амір ледь не втратив рівновагу. Рука дівчини міцно тримала його зап’ястя. Її пальці були холодними, навіть серед цього спекотного літа. Амір ніколи не торкався таких холодних рук. Та чи багато рук насправді його коли-небудь торкалося? Поміркувати далі Амір не встиг, бо Євка відпустила його, показуючи на щось поперед себе.
Ярема лежав на землі, так само скручений калачиком, щоправда, уже не тримаючись за вуха, а поклавши долоні на горло. Тут лише Євка помітила, що на ногах Яреми немає взуття, а ліва ступня розпухла й розчервонілася.
Амір теж це помітив. Вони стривожено перезирнулися.
– Дихати можеш? – запитав Амір.
– Важко…
Старший брат узяв Ярему попід руки й переніс до дерева, підперши спину. Далі оглянув ногу й витягнув жало, що стирчало просто з-під великого пальця.
– Ти ґава, – кинув він Євці. – Треба було одразу витягнути жало, доки отрута по всьому тілу не поширилася. Цемісце дуже небезпечне для укусів комах.
Євка втягнула голову в плечі.
– Треба було одразу прийти на допомогу, коли я покликала, – буркнула у відповідь вона. – То не довелося б дорікати мені за неуважність.
Амір гмикнув. Не дивлячись на Євку, він підняв Ярему на руки. Брат видався легким, і нести його було неважко без зайвого клопоту.
– Біжи вперед. Накажи розрізати цибулину й принести холодної води напитися, – звернувся до Євки хлопець. – І ще сухий одяг, щоб перевдягнутись. Жити буде – я ще не чув, щоб від бджолиного укусу помирали. Але тепер хоча б під ноги дивитиметься, коли босий по траві ходитиме.
Євка побігла. Ледь кульгаючи й плутаючись у полах спідниці й довгому фартусі, вона підняла на вуха челядь, а челядинці сповістили господарів. Усі домашні кинулися в сад, зустрічаючи Аміра з Яремою на руках. Сама княгиня підбігла до сина, голосячи, але вчитель відсторонив її, радячи спершу занести панича в дім, а потім уже здіймати галас. Послали за Кальопою, натерли цибулі, щоб прикласти до ранки, витягли зі скрині чисту сорочку й так до вечора, не спиняючись, лише й говорили про панича Ярему, підлу бджолу та байстрюка Аміра, що так героїчно врятував брата.
Дощ стукав у шибки, величезними краплями змиваючи всю денну спеку. Ярема лежав у ліжку й почувався жалюгідно. Чемна й тиха дитина, старанна в навчанні й ввічлива до старших, тепер уже вдруге за місяць завдавала стільки клопоту. А Яремі ж так хотілося бути в усьому правильним, щоб і батьки, і стара няня, і пан учитель пишалися ним. Ніколи раніше Ярема не хотів досягнути нічого надзвичайного: йому не кортіло бути в усьому першим, як Іллі, йому не потрібна була влада, як Марті. Йому навіть не хотілося визнання, як Аміру. Він просто радий був робити те, що кажуть. Він не знав, що могло бути інакше. Доки не зустрівся з Євкою.
Виявилося, що можна й одному гуляти в саду, граючи в уявні ігри з уявними друзями. А часом можна було й не підкоритися батькам, бо не такі вони вже й справедливі, якщо так сильно покарали Євку через нього. У неї, мабуть, на все життя лишаться шрами на спині, і її ніхто не візьме через них заміж. Попри те, Євка все одно не кинула його в болоті й навіть умовила Аміра допомогти… А він, Ярема, навіть не набрався сміливості, щоб подивитися їй у вічі, щоб подякувати й попросити пробачення. Він не гідний того, щоб зватися шляхтичем!
Ледь не плачучи, просто на ліжку хлопчик став на коліна. І, повернувшись обличчям до ікони святого Єремії, що, оповита рушниками, висіла в кутку, дав першу у своєму житті присягу.
– Клянуся оберігати рабу божу Євдокію від усього лихого. Амінь! – коротко помолився він, гаряче хрестячись і б’ючи поклони, мов церковний дяк.
Лиш тільки він перехрестився втретє, як у двер і постукали. Няня Веселина внесла кашу, а за нею, у прочинену шпарку, шмигнула Євка.
– Паничу, ти живий? Я так боялася! – палко промовила вона.
Ярема хутко заліз під ковдру, знову не сміючи підвести на неї очі.
– Яремо, Євка прийшла запитати про твоє здоров’я, – почала повчати Веселина. – Нечемно так поводитися. Особливо після того, як вона врятувала тебе сьогодні.
Геть присоромлений хлопчик помалу виліз з-під колючої вовняної ковдри.
– Дякую, – насилу видавив із себе він.
– Подякуй краще Аміру – це він тебе приніс до хати, – сказала Євка, наливаючи Яремі кухоль води. – Ви ж брати. Ви не маєте ворогувати.
– А тебе це потішить, якщо ми товаришуватимемо?
– Звісно! – усміхнулася Євка, підморгуючи Яремі. – Кому ж довіряти, як не рідному братові? Ну, добре, що ти одужуєш. То я піду?
Євка вже хотіла було вийти слідом за Веселиною, але Ярема гукнув її:
– Євко, хотів тобі сказати…
Та завмерла у дверях, за півкроку на виході з кімнати.
– Можеш сісти біля мене?
Сторожко зачинивши двері, Євка повернулася до ліжка й сіла на його краєчок. Вона знову усміхнулася до Яреми як до молодшого брата й погладила його по кучерявій голові. Євка ніколи не тримала на нього зла, а зараз їх хотілося пожаліти найменшого панича, уберегти його від кпинів і глузування старших.
Але Ярема заговорив зовсім не по-дитячому.
– Усі кажуть, що обов’язок челяді – служити панам, що це щастя для холопа догодити шляхтичові… Але, Євко, якби я не був паничем, ти б заступилася за мене тоді, біля церкви?.. Ти б витягла мене зі ставка сьогодні?..
Євка перестала перебирати кучері на Яреминій голові. Її здивувало питання від дитини, якій минуло лиш десяте літо.
– Не важливо, яка кров тече у твоїх жилах. Вона така сама червона, як і моя. Така сама гаряча. Я не шкодую ні про що і вчинила б так само, хоч ким би ти був – паном-шляхтичем чи бідняцьким сином.
– Євко… а можна, я називатиму тебе своєю сестрою?
Його сині очі, ще такі безмежно щирі й по-дитячому наївні, впритул дивилися на Євку. На душі потепліло, ніби хтось огорнув її теплим запиналом і міцно стиснув у обіймах.
– Це буде дуже почесно для мене. Я з гордістю носитиму звання твоєї сестри. От лише… збережімо поки що це в таємниці від усіх? Згода?
– А пізніше розкажемо?
– Пізніше розкажемо, – погодилася Євка, зітхаючи.
У палаці нікому не можна було довіряти. Хіба лише своєму новому названому братові.