Читать книгу Прокляте небо - Наталія Довгопол - Страница 14

День спливав у якомусь мовчазному тумані. Такий довгий, нескінченний день. Усі зиркали на Євку, але сказати нічого не наважувались. Поруч увесь час був учитель, готовий щомиті вдарити палицею по руках своїх вихованців за найменшу провину, за найменший кривий погляд на Євку. І те, що лиш учора здавалося недосяжною мрією, сьогодні було найсправжнісіньким – вона сиділа за одним столом із паненятами й виводила чорнилами на папері латинські букви та арабські цифри.

А коли діти нарешті розійшлися перед вечерею, Євка й собі вийшла на кухню. Усередині, мов після літньої зливи, розросталася велика бульбашка, готова от-от луснути. Хотілося кричати, сміятися й плакати одночасно. Хотілося вирватися з палацу й заблукати десь між байраками на берегах Віти.

На кухні готували їжу. Зранку саме зарізали порося, тож у повітрі стояв густий запах холодцю та свіжини. Для челяді на тарілці лежав кавалок кров’янки та обсмалені поросячі вуха.

– Голодна? – якось вкрадливо запитала Марія. – Каші насипати?

– Та чого ти питаєш? Звісно, що дитина за весь день ані макового зерна в рот не брала. Без їжі й віл не потягне, не те, що дівчина, – утрутилася Оксана.

Євка недовірливо покосилася на тіток, але за стіл сіла, підсуваючи ближче до себе тарілку з ковбасою. Не встигла вона відкусити і двох шматків, як у кухні з’явилися Веселина з Кальопою.

– Тітко Кальопо, а ти тут чого? – прожувавши сказала Євка, здивовано зиркаючи на пишногруду вдовицю.

– Мене покликали в палац, сказали, що котрась челядинка ногу підвернула, треба подивитися, – посміхнулася та, сідаючи навпроти.

– І хто ж це покликав? – знизала плечима Євка, зупиняючи погляд на Веселині, що з притаманним їй кам’яним обличчя обмивалася в рукомийнику.

– Поламаєш очі, – гаркнула Веселина, витираючи руки рушником. – Не знаю, хто це тепер про тебе так дбає, але коли пани раптом добрішають – чекай удару зі спини.

– Та не лякай її, небого! Ану, показуй ногу свою, Євко! Де це ти вже умудрилася її підвернути?

Кальопу завжди кликали, коли треба було когось вилікувати в палаці. Схоже було, що пан їй довіряв. Подейкували навіть, що він сам привіз її з іншого села десять років тому, уже вдовою. Більше заміж Кальопа не вийшла, хоч як її кликали – і старі, і молоді, і навіть заможні. Усе варила якісь трави, співала пісні, із усіма ходила на фільварок і так-сяк вела своє небагате господарство.

– Придумали – на панській кухні хвору лікувати! – знову гримнула Веселина, підіймаючи вгору довгий сухий палець. – Ідіть краще в мою кімнату. І не забудь, дівчино, – якось зловісно примружилася вона, – пані чекає на тебе по вечері!

Пан, пані, Амір, учитель… Чому не можна просто втекти від них якнайдалі в ліс сьогодні, а вже завтра думати, що з цим всім робити?

– Євко, – вивела із задуми юнку Кальопа, ніби відповідаючи на її німе питання. – Подейкують, що своєї долі й конем не об’їдеш. Але спершу думай про насущне – доїдай вечерю, лікуй хвору ногу, а вночі добре спи. Живи помалу. Всьому свій час.

Кальопа взяла дівчину під руку й допомогла підвестися. Євка тихо зойкнула. Ледь ступаючи на розпухлу ногу, юнка попрямувала за тіткою. Що ж, нехай так – спершу вона розбереться з тілом, а потім спробує привести до ладу голову.

Та це було зробити нелегко. Нога боліла після кожного доторку. У покоях Веселини за запнутими фіранками вже стояла миска з теплою водою, лежали чисті рушники й старий рантух. Кальопа зняла з Євки черевика, обмила ногу й поклала собі на прикриті фартухом коліна. Зціпивши зуби, юнка терпіла, щоб не закричати від болю.

– Що ж ти ще вчора не прийшла, солом’яна голово! Треба вправити кістку й міцно перев’язати. А поки допоможи мені.

Кальопа заходилася рвати рантух на довгі вузькі шматки. Євка потягнулася за рядниною, аж раптом зачепила сушені маківки, підвішені хрест навхрест до стіни. Вони з тріскотом упали на долівку.

– Яка я незграба! Зі мною завжди так! Невже це правда, що наша доля вирішена ще до нашого народження? Тоді мені вічно все розбивати й розливати…

– Не відаю, дівча, ой не відаю… – похитала головою Кальопа, підіймаючи з долівки маківки й неспішно кладучи їх на стіл.

Вона не сварилася. Здавалося, їй не було діла до тих опалих маківок. Її погляд полинув кудись у далечінь, і вона сказала:

– Люди кажуть, що у вдови плакана доля. Але я знаю – не така вона вже й плакана, як у деяких білоголових[7]. Знаєш, моя мамка, як заміж мене видавала, казала: «Гірка редька, та їдять; погано замужем, та йдуть». А я була менша від тебе, ледь минуло дванадцять літ. Жениха мені знайшли – поважного діда. Сім’я ж моя зовсім жебрацька була, а я гарненька: то вони думали, чи продати котрим багачам у найми, чи заміж мене видати за вдівця при грошах. Та хто зна’, може, якби не видали, то спухла б з голоду і я, і три мої не такі гарненькі сестриці. Найменша ще пішки під стіл ходила…

Євка забула про біль і про панів. Їй лише зробилося страшенно жаль маленьку Кальопу. Вона уявила рожевощоку дванадцятирічну дівчинку з великими ясними очима, худу від недоїдання, босу на першому снігу та в одній тоненькій хусточці поверх пухнастих заплетених кіс.

– Не хочу казати, як я з тим дідом жила, – продовжувала Кальопа, обережно масуючи Євчину ногу, – і як він мене, дитину, мучив. Нехай тепер собі в труні перевертається, скоріш би Судний день, то я би архангелам все про його гріхи розказала.

Її очі мов затягнулися пеленою. Великі груди важко здіймалися й опускалися під сорочкою, а повні губи ледь дрижали.

– Три літа так тягнулося, але старі кості не вічні. Відправив дяк по ньому панахиду, а я лишилася на господарстві, як панночка. Але тут мамка згадала, що в неї є дочка. Корів позабирала, курей, качок. Ніби це вона з дідом відмучилася.

Євка співчутливо зітхнула та не помітила, як Кальопа різко потягнула ступню, вправляючи на місце кісточку.

Дівчина йойкнула, але тітка, ніби нічого не сталося, продовжувала:

– Я знала, що не така, як усі. Як треба їй худоба чи збіжжя п’ять мішків – то хай забирає! Я не трималася нічого. Сама ходила до хрещеної – знаної на все село ворожки (вона така добра жінка була, що в неї півсела хрещеників) і вчила про всілякі трави та варіння. У свої шістнадцять я вже вилікувала панового коня, а потім і самого пана.

– Пана… Вітовського?

– Так, нашого пана Вітовського. Він до своєї коханки часто приїздив, аж якось його кінь спіткнувся просто біля мого двору.

– Ти..? – раптом запнулась Євка.

– Я зробила все, щоб вирватися з того села й втекти подалі від моєї матінки.

Нерозуміючим поглядом Євка дивилися на Кальопу, але та, нітрохи не знітившись продовжувала:

– Коли твоя хрещена відьма, то й ти чогось та навчишся. Пан Вітовський заплатив немало грошей, щоб викупити мене в мого пана, звів мені хату край села, і я нарешті відчула себе господинею. І своєї хати, і своєї долі.

Кальопа закінчила перев’язувати ногу, легенько плескаючи Євку по коліну.

– Вставай, мала. Але ходи обережно, під ноги дивлячись.

– Тітко, а чого ти так заміж і не вийшла. Ти… пана досі любиш?

– От, придумала! – закотила очі та. – Та з чого ти взяла, що я його взагалі любила? І навіщо мені йти заміж? Щоб чоловік здіймав на мене руку й дорікав, що піч йому мало протопила? Оце вже ні. Я сама собі господиня. Нехай люди й не кличуть удову на весілля та хрестини – що мені до них? Я і в шинку добре погуляю, як схочу. Нехай ремствують на те, що я бездітна, пуста. Вони хочуть зробити мене такою, як самі, але добре знають, що я краще помру, ніж разом із ними знову впряжуся в це ярмо.

Тепер Євка дивилася на Кальопу, ніби вперше бачила. Вона з дитинства знала цю красиву жінку з гордою поставою та норовом, яку просили заспівати на свято чи підлікувати якусь хворобу. Здавалося, усі в селі її любили та одночасно остерігалися. Дівчата просилися проводити в її хаті вечорниці, молоді чоловіки радо носили їй сіно на горище й допомагали перекривати стріху. То он як ціна була за це все заплачена…

– Чого я тобі це все розказала? – вивела Євку з задуми Кальопа, поправляючи комір її сорочки. – Ти мене запитала про долю… Хочеш, розкажу дещо й про твою? Не вір людям, що говорять, ніби ти слабка здоров’ям, ніби ти недолуга й доля в тебе проклята. Ти живучіша за нас усіх!

Кальопа дивилася на неї, куйовдячи чорні кучері, що вибилися з Євчиних кісок. Скільки сили було в цій жінці, скільки нерозданої ніжності та скільки рішучості! Євці зробилося моторошно. Вона воліла б не чути того, що їй скаже тітка. Руками вона вже вхопилася за клямку, щомиті готова вийти з цього в’язкого сну, повертаючись у свій знайомий світ. Але Кальопа продовжувала.

– Коли ти була малою, ти багато плакала. Тож Стешка, твоя дурна мати, вирішила, що тебе підмінив нечистий. Вона клала на тебе на гній і сікла березовим прутом.

У Євки перехопило дихання. Вона чула про таке, але навіть помислити не могла, що її рідна мати могла вчинити з нею подібне.

– Не знаю, як те кволе немовля й вижило, але після того ти більше не плакала. Мабуть, сліз більше не зосталося. Люди сказали, що відьма назад дитину віддала. А я скажу, що та дитина мусила вижити. Бо її доля не проклята, а благословенна. І якщо те, що я чула від пана Вітовського, правда і ти дійсно така обдарована, то…

Кальопа запнулася на півслові. Вона стисла губи й наморщила лоб.

– Іди, ступай на ногу обережніше й більше нічого собі не шкодь.

Євка вийшла. Мов сновида, вона попрямувала по коридору, зупиняючись біля «свого» гобелену.

– Це ти винен. Ти привів мене сюди.

Важко зітхнувши, вона відчинила двері княжої світлиці.