Читать книгу Прокляте небо - Наталія Довгопол - Страница 3

Дунька стояла на воротах, переступаючи із ноги на ногу. Перед нею простягалося широке подвір’я панської садиби: ліворуч розташувалися стайня та льох, праворуч – повітка[2] та дерев’яний будинок для панських пахолків[3], що несли варту, підперши спиною копицю сіна й ліниво набиваючи люльку. Челядь поралася на обійсті. Хтось годував каченят, хтось підбивав коней. Це тут ще тиждень тому забили Ганку. Але схоже, тут теж було життя… Може, не такий страшний чорт, як його малюють? Дунька несміло ступила на вимощену каменем доріжку, яка звивалася поміж квітниками, намагаючись розгледіти серед челядинців знайомі обличчя.

Незчулася, як ззаду хтось схопив її за руку й потягнув за собою. Це була висока й худорлява тітка років сорока з на диво міцною хваткою. Аж рука заболіла.

– Та рухайся швидше ж, їй богу! Мало того, що спізнилася, та ще й плентається, як дохла муха! – вигукнула тітка скрипучим голосом.

Ледь не перечепившись через поріг, Дунька влетіла через бічні двері у високу білу будівлю, яку всі селяни побожно величали палацом. Здаля палац нічим не відрізнявся від звичайної хати, хіба що високими стелями та кількістю вікон. Він мав один поверх і вкритий був солом’яною стріхою. Його покриті глиною дерев’яні стіни були обмащені білилами, віконниці пофарбовані в ніжно-голубий колір, а над порогом намальовані волошки та маки, як і у всіх на селі. Але ґанок «палацу» підпирали чотири стрункі колони, тримаючи на собі трикутний портик в античному стилі. У ніші портика розташувався родинний герб панів Вітовських: щит із зображенням стріли, перевернутого півмісяця, царської корони та плюмажа з павичого пір’я.

Проте Дунька не встигла те все достоту розгледіти. Бічний вхід, яким належало користуватися слугам, продовжився вузьким коридором, галереєю, по один бік якої виднілася незліченна кількість дверей, а по інший – вікна в сад. Дуньці здалося, що вона загубилася в цьому коридорі із мальованими картинами, срібними підсвічниками та важкими оксамитовими шторами.

Зап’ясток, передавлений тіткою, занімів, а в голові запаморочилося. Вона досі не вірила, що потрапила сюди, усередину палацу! Змалечку цей палац лякав її і вабив одночасно. І хоч як зараз зробилося лячно, але серце билося так часто не від страху – тепер воно ледь не вистрибувало з грудей від захоплення.

– Чекай тут! – наказала схожа на сіру чаплю жінка, нарешті відпускаючи Дуньчине зап’ястя й зникаючи за високими дверима.

Дівчина послухалась. Ніби у мареві, вона втупилася в гобелен, що прикрашав стіну поряд із дверима. На майстерно витканому полотні були зображені юнки, вбрані в дивовижні, не бачені раніше Дунькою сукні, які виводили свій танок навколо гірського озера. Дунька зачаровано переводила погляд із однієї панночки на іншу, аж доки не спинилася на зображеній у кутку смаглявці. На мить їй здалося, що це вона сама, уквітчана лілеями й перевита стрічками. Вона, Дунька, належала до цього витонченого світу! Усією душею прагла належати.

– Я до тебе звертаюся! – смикнула її за рукав та сама висока жінка. – Ти що, надхмарні палати собі будуєш? Спустись на землю! Заходь, пані чекає на тебе.

Пані Серафима Вітовська, княжна Корецька, яку челядь із побожним придихом називала тут просто «княгинею», сиділа на високому стільці з червоного дерева, тримаючи спину так рівно, ніби хтось у неї поштрикав голками. Пані вишивала. Помітивши новоприбулих, вона мляво перевела на них погляд і продовжила вишивати.

– Ну, це та дівка?.. Як її там? – тонкі губи ледь ворушилися, нібито пані зберігала останні сили свого блідого, майже прозорого тіла. Або просто лінувалася відкривати рот.

– Так, ясновельможна. Це та сама дівка, Дунька.

Пані неспішно зробила ще кілька стібків та заколола голку. Нарешті підвівшись, вона підійшла до дівчини й ретельно оглянула її з усіх боків.

– Ти така чорнява – замурзана, чи циганка якась? – скривилася Серафима, поправляючи квітчасту хустку на своїй голові.

– Ні, пані. Я така вродилася, пані, – коротко відповіла Дунька, вклоняючись.

Від пані приємно пахло трояндовим маслом.

– А що ж сорочка? Латана-перелатана і якась недолуга. Крім того, хіба не можна було здогадатися, що в палац треба приходити у взуванці, а не литками босими світити?

– Сорочка моєї старшої сестри, пані. А їй вона дісталася від двох інших сестер. Нехай вона залатана та з чужого плеча, але чиста, випрана. Чесне слово, пані! – нарешті звела очі на княжну Корецьку Дунька.

Але одразу потупилася, продовжуючи:

– А ноги… Я не маю в що взутися, у нас дві пари чобіт на три сестри, а вони саме на стерню пішли, ноги поколють, якщо босими підуть…

– Ох ти яка язиката! – перебила її пані. – Ще й виправдовується, диви… Не знаю, чи вийде в тебе служити в палаці з таким довгим язиком…

– Вийде, пані! Я дуже хочу служити в палаці! – раптом зігнулася в низькому поклоні Дунька, склавши руки, немов у храмовій молитві.

Пані та схожа на чаплю челядинка перезирнулися.

– Справді? Я думала, про панночку йде дурний поговір, і її всі бояться. Ти ж знаєш, що будеш прислужувати панночці?

– Знаю.

– І не боїшся?

– Боюся.

– А чого ж хочеш служити в палаці? – підозріло примружилася Серафима.

Дунька замовкла, зціпивши зуби. Сказати правду чи те, що пані хотіла б почути?

– Пані, – почала Дунька, цього разу підбираючи слова. – Змалечку батько й мати вчили мене поважати панів-шляхтичів, усіляко догоджати їм, бо вони – наші господарі й наші захисники. Вони захищають нас від татар і рятують від голоду в неврожайний рік. Ми народжені на їхній землі, тож маємо їм вірно служити, так само, як вони служать нашому королю…

Княжна Корецька підняла руку вгору, жестом показуючи, що почула достатньо. На її блідому обличчі заграла ледь помітна усмішка.

– Ану, покажи мені свої зуби, – сказала вона, беручи Дуньку за підборіддя. – Так, добре. А тепер руки.

Дунька з острахом простягнула руки, насилу стримуючи трепет. Її довгі тонкі пальці підходили радше для гри на торбані, ніж для роботи в полі. Але під давно не стриженими нігтями забився бруд, а ліва долоня була вся вкрита довгими порізами.

– Що з рукою?

– Та… пообжинала. На вівсі.

– Чи ж ти не замала, щоб ходити жати? – примружилася пані.

– Усі йдуть, і я мушу.

– Відсьогодні – не ходитимеш. А зараз рушай за Веселиною, вона над тобою буде старша, усього тебе навчить, що треба.

– То я… відтепер служу в палаці? – не повірила своєму щастю Дунька.

– Ходи, дитя, ходи, – уже трохи лагідніше взяла її за руку Веселина, а за дверима додала: – На твоєму місці, я би так не раділа. Якби не чула, як гарно говориш, то подумала б, що ти несповна розуму.

Дунька продовжувала втішено всміхатися. Їй здавалося, що в животі розростається велика бульбашка, яка от-от вибухне й зробить щасливими всіх навколо. Їй навіть здалося, що смаглява дівчина на гобелені підморгнула їй і лукаво посміхнулася. «Я належу цьому дому», – майнуло в неї в голові, і від цієї думки вся спина вкрилася сиротами.

Дунька й незчулася, як опинилася на кухні. Веселина посадовила її на лаву й налила кухоль води.

– Пий, – суворо наказала челядинка. – І мерщій спускайся зі своїх небес на землю.

Зовсім не весела з виду, довготелеса жінка на ім’я Веселина схрестила руки поперед собою. Її сухе видовжене обличчя було розграфлене зморшками, а маленькі, глибоко посаджені очі вже давно втратили свій колишній колір. На її бороді пробивалося кілька сивих волосинок.

– Я нянька паненят. Слухайся мене й спробуй не потрапити в халепу.

Веселина говорила багато, повчаючи. Дунька слухала в піввуха. Було щось про те, як треба вбирати панночку, як заплітати, як поводитися на уроках і як звертатися до паничів.

Нарешті тітка дістала з шафи велику мідну тацю і, поклавши на неї пахучі стиглі груші та пряники, простягнула її Дуньці.

– Неси панночці.

Таця була заважкою. Дівчина ледь втримала її на двох руках. Похитуючись, вона попленталася за Веселиною.

На задньому дворі палацу розкинувся закритий від стороннього ока тінистий сад. Посипані дрібною галькою доріжки вели в різні куточки саду. Одна прямувала до квітника, над яким дзижчали бджоли та пурхали метелики. Друга бігла вниз до ставу, через який було майстерно перекинуто дерев’яний місток. А третя доріжка вела всередину саду, до головної його прикраси – круглої альтанки, оздобленої колонадою та статуєю оголеної жінки на верхівці. У цій альтанці, за круглим столом, панські діти полюбляли проводити уроки з учителем і гратися на дозвіллі. Тут зараз бавилася своїми ляльками Марта. Її біляві кучері були охайно зібрані в дві коси, обрамляючи кругле, наче повний місяць, обличчя дівчини та її пухкі щоки.

– Панночко, дивись, кого я до тебе привела, – лагідно звернулася до дівчинки нянька. – Вона буде тобі прислуговувати…

Але Веселина не договорила. Почувся брязкіт. То важка таця вислизнула з Дуньчиних рук, і груші покотом попадали на траву.

Дунька завмерла, як укопана, притискаючи порожню тацю до грудей, ніби щитом прикриваючись від своєї нової господині. Їй навіть привиділася мертва Ганка, що стоїть порубана та, сміючись, кличе тепер її, бідолашну Дуньку, до себе.

– Пощади! – лише спромоглася із себе вичавити дівчина, нажахана своєю уявою. – Не вбивай мене…

– Та де таких невихованих роззяв лише знаходять! – розлючено вигукнула Марта, виходячи з альтанки та грізно підіймаючи руку для удару. – Треба казати: «Прости мені, незграбі такій, ясна панночко!»

Дзвінко пролунав ляпас. Марта була на рік молодшою від Дуньки, і хоч мала ще зовсім дитячі риси обличчя, але виросла вже на півголови вищою. Та й рука в неї була міцна, бо росла панночка серед братів і мусила вміти постояти за себе.

Дунька стерпіла удар, навіть не пискнувши. Вона лише міцніше обхопила тацю й заплющила очі. Не було ні сліз, ні криків, ніби це й не ляпас зовсім. І це розлютило Марту ще більше.

– На коліна й благати прощення! – тицьнула пальцем вниз Марта.

– Годі! Панночці не личить знущатися на челяддю, – пролунав зненацька грудний чоловічий голос.

Дунька несміло повернула голову, щоб побачити, хто ж посмів суперечити її господині.

Вона знала, що його звати паном Орестом, що він теж шляхтич і нещодавно приїхав сюди з Києва навчати дітей Вітовських. Бачила його Дунька лише здаля, та чоловіка важко було не помітити: сухий і довготелесий, у темно-сірій довгополій свиті, завжди гладенько виголений і по-студентськи пострижений «під макітру». Красенем Ореста не назвати, але його обличчя, спокійне та осяяне легкою посмішкою, притягувало до себе погляди. Крім того, пан учитель мав той ореол таємничості, який так вабить до себе молоденьких дівчаток та поважних літніх пань.

– Вона провинилася й не вибачилася! – зовсім по- дитячому закопилила губу Марта.

– Тебе як звати, дівчинко? – звернувся до скам’янілої Дуньки пан учитель.

– Дунька, – усе ще боязко відповіла та.

– Фу, це наче «дулька». Бачиш, пане вчителю, ще й ім’я в неї якесь недолуге! Не хочу її, хочу іншу челядинку!

– Панночко, що я тобі казав про манери? – суворо сказав пан Орест і продовжив, знову звертаючись до Дуньки: – А як назвали тебе під час хрещення?

– Євдокія.

– Це давнє церковне ім’я. Так звали святу грецьку мученицю.

– Поки крикнеш «Єв-до-кі-я!», то вже півроку пройде, – заперечила панночка.

– То нехай буде Євою.

– Євою? Як перша жінка? Забагато честі! Тоді хай ліпше Євкою буде, – поставила руки в боки Марта.

Дунька нарешті розслабила пальці й опустила тацю.

– Євкою так Євкою, – ніяково погодилася вона, вклоняючись. – Панночко моя ясна, пробач, що вродилась незграбною. Наперед я буду обачніша…

Дунька присіла й заходилася підбирати з трави груші та пряники. Серце калатало. Здавалося, ще трохи – і вистрибне на тацю, а зніжена панночка з’їсть його на полуденок разом із грушами.

Марта тупнула ногою й побігла жалітися матері; Веселина мовчки забрала в Дуньки тацю й понесла назад на кухню. Дунька ж лишилася в саду наодинці з учителем, винувато схиливши голову долі.

– Не бійся панночку. Марта буває злою, нестерпною, але зрештою – вона ще зовсім дитина.

– Яка просто зі шкіри пнеться, щоб здаватися дорослою, – пробуркотіла Дунька, не підіймаючи голову.

– Дуже влучно кажеш! – усміхнувся пан Орест, лагідно плескаючи дівчину по заплетеній голові.

Його тепла рука на чолі, його добрий погляд і, звісно, уся його таємнича постать умить зачарували Дуньку. Так і не сміючи підвести очі, вона позадкувала на кухню. Думки роїлися й вистрибували з голови, не тримаючись купи, але одне дівчина знала напевно – вона кров з носа мусила зостатися в палаці.

Дівчина повернулася на кухню. Роззирнувшись і не знайшовши нікого, вона сіла за довгий дубовий стіл та обхопила голову руками. Так вона сиділа, доки не почула голоси, що долинали з коридору.

– …та я геть не візьму до тями, чого Дуньку на службу покликали. Вона ж ґава, робить нічого ладом не уміє. Ще й хирлява така, гляди, вітер подме й уже занедужає!

Дунька рвучко схопилася з місця й, недовго думаючи, заховалася за піччю.

Голоси наближалися й робилися чіткішими. Тепер Дунька могла навіть розпізнати молодиць, що говорили.

– Думаю, це через пана вчителя. Після його появи й так все йде шкереберть. Панночка тепер теж ходить на уроки.

– Ой, та не кажи! Раніше в матері всього, що треба, навчалася, а тепер… Навіщо їй та арифметика й латина, я досі не збагну. Як була дурепою, так дурепою й помре…

– Я чула, що княгиня радилася з учителем, яку покоївку їй краще взяти. І пан вчитель напоумив взяти їй однолітку, щоб вона сама серед парубків не росла. А тут якраз Стешка на очі княгині потрапила, коли яйця в льох заносила по обіді. Ну пані їй і каже: «У тебе ж дівка-підлітка? Приводь на службу».

– Дарма Стешка послухалася. Пропаде Дунька назря.

Далі розмова зайшла про буденне, що Дуньку мало цікавило. Молодиці стукали ножами, щось нарізаючи на панську вечерю, а Дунька думала, як непомітно вибратися зі своєї хованки. Аж раптом почулися кроки й у кухню увійшов іще хтось.

– Куди це паскудне дівча поділося? – впізнала Дунька голос Веселини.

– Дунька? Не знаємо. Тут не було.

– Тепер веліли називати її Євкою.

– Свята Богородиця, невже її таки взяли на службу? – зойкнула одна з молодиць. – Ох, не виживе вона в палаці, не виживе…

– Якщо вона зараз не з’явиться, то я її своїми руками придушу, – крізь зуби сказала Веселина.

– Я тут.

Дунька вийшла з-за печі, знічено потупившись на свої босі ноги.

– Підслуховувала чи що? – кинулася на неї одна з жінок, повнощока Марія.

– Так…

– Ще й зізналася! Ви подивіться лиш на неї! – вигукнула інша, рудувата Оксана.

– Я почула, що ви говорите про мене. Я…

Веселина форкнула й підняла руку вгору так самісінько, як і її господиня.

– Ходи зі мною. Підберу тобі пристойну одежину й черевики.

У скринях палацу знайшлося чимало незношених паненятами речей, із яких вони повиростали. Веселина мовчки підібрала дві білі сорочки, спідницю, корсетку та свитку. Складніше всього було зі взуванкою. Дунька була невисокою, худою, і розмір ноги в неї теж виявився крихітним, тож Веселина перерила купу старих речей, доки не знайшла маленькі черевики, які ще два роки тому належали Марті. Таких гарних речей дівчина навіть у руках з роду-віку не тримала.

– А що, як панночка впізнає свої речі й скарає мене за них на горло? – боязко запитала Дунька.

– Панночка свавільна, але такої влади вона не має, – повагом відказала Веселина, закляпуючи скриню. – Ганка, що в неї раніше служила, була вправна дівка. Надто вправна. Вона служила в палаці два роки і за цей час встигла накрасти столового срібла та підсвічників стільки, щоб вистачило на маленький маєток під Києвом. Звісно, Ганка натерпілася від панночки – ми всі натерпілися, але чутки перебільшують, домальовуючи їй ратиці та хвіст.

Додому Дунька прийшла, коли вже сутеніло. Райка з братовою[4] Наталкою поралися в корівнику, Оленка нарізала поросяті гичку, а батько вже після доброї чарки повчав брата Максима, як складати дрова на зиму. У хаті їх жило сім душ, до того ж Наталка була в поважному стані, чекаючи на восьму. А часом ще й сестриця Параскева до них ночувати приходила, коли її благовірний напивався та виганяв із хати. Тож на подвір’ї ніколи не бувало тихо: рідко обходилося без пісень і сміху, а ще рідше – без лементу й прокльонів.

Дуньці хотілося непомітно прокрастися на горище й заснути в копиці сіна, але варто їй було лише підійти до перелазу, аж не знати звідки перед нею стала мати – руки в боки, щоки надуті, із вуст готова зірватися чергова лайка.

– Де тебе носило? Марія, кухарка з палацу, сказала, що тебе ще вдень відпустили!

– Я… пішла через ліс, навпрошки, і заблукала… – почала виправдовуватися Дунька.

Однак це була напівправда. Село їхнє, Вітовське, було розперезане ярами та балками. Найкоротший шлях від палацу до їхнього дому на краю села проходив через балку, яка межувала з лісом. Кажуть, у тій балці жив Блуд, який міг водити людей по півдня й виводити аж під сусідній хутір. Дунька часто гуляла балкою й лісом, воліючи проводити час із пташками й деревами, аніж з однолітками. Заходячи в ліс, вона завжди йшла навмання, куди вели очі, міркуючи про щось своє. Коли ж хотіла спинитися й повернутися, то завжди знаходила дорогу назад. Так було й цього разу. Дівчина пішла просто за стежкою, а отямилася вже десь у лісових хащах, коли почало сутеніти, а повз неї пробіг дикий кабан.

Стешка замахнулася, щоб дати запотиличника, але Дунька ухилилася.

– Не бийте, мамо. Сьогодні панночка вже била. Облиште.

Сказала й пішла далі обмивати ноги біля криниці. Матір так і завмерла з піднятою рукою.

– Ач яка, – сплюнула Стешка, скривившись. – Лише одною ногою ступила в палац, а вже себе панею уявила?! То що, і матері більше не слухатимеш, суча ти доч?!

Стешка ще довго кричала, та так, що вся вулиця чула. Решта домашніх лише співчутливо поглядали на Дуньку, лишаючи її сьогодні в спокої. Тільки за її спиною перешіптувалися: «Не протримається вона там довго. Виженуть з ганьбою, або щось гірше, гляди, станеться».

Дунька нікого не слухала. Вона вовтузилася у своїй постелі з сіна, а сон ніяк не йшов. Зазвичай вона засинала одразу, як заплющувала очі, але зараз дівчина відчувала кожну колючу травинку, що пробивалася крізь ряднину й колола через тонку сорочку. Знадвору долинав запах нічної фіалки та чулися стишені голоси. Це до Оленки прийшов її любасик, Микитка.

Оленка була на два роки старшою від Дуньки. Щоліта вони вдвох, як наймолодші, ночували на горищі над сажем[5]. Оленка часом розповідала їй про Микитку й про життя, яке вони разом собі намріяли. Дуньці було тринадцять років, і все, що вона знала про кохання, обмежувалося притисканнями на вечорницях і безхитрими дівочими розмовами. А ще історією Оленки й Микитки.

Так, як Микитка дивиться на Оленку, як простоює з нею всі вечори перед плотом, як носить пироги та яблука і захищає перед парубоцькою громадою… чи не так само сьогодні захистив її пан Орест? Як тепло лунали його слова, якою теплою була його рука на її чолі… А ще він придумав їй нове ім’я – Євка… Євка… Відтепер вона зватиметься так.