Читать книгу Прокляте небо - Наталія Довгопол - Страница 9

Біля церкви було людно. Пахло свіжим гречаним медом і яблуками. У кожному дворі Вітовського росло по кільканадцять розлогих яблунь, тож сьогодні, на другого Спаса, люди несли свій червонобокий урожай, щоб зробити «свячене». Кошики, наповнені фруктами, горнятками з медом, сухими маківками та колосками, вишикувалися двома стрункими рядочками на споришеві перед старенькою дерев’яною церквою. Піп уже скінчив вранішню службу, але святити врожай не поспішав – чекав, доки пан із його сім’єю повагом вийде з церкви та сяде на своє чільне місце за завчасу приготованим йому дерев’яним столом із узваром, пирогами та горілкою.

Сьогодні був особливий день – не просто празник, а храмове свято. Церква, за легендою, побудована ще чотири століття тому славетними вітськими боярами, які звели тут Змієві вали та захищали Київ від орди, називалася Преображення Господнього. По-простому – Яблучного Спаса. Тож для села Вітовського сьогодні було храмове свято. Хто мав тут родичів – із Боярки, Будаївки, Віти та Василькова – усі поз’їжджалися святити та їсти свячене.

Усі Євчині родичі теж з’їхалися докупи – і сестра Хведора з іншого села приїхала, і двоє тіток, і старий дядько Василь, що ледь перебирав ногами. «Дунько, ану живо заплети мене! Щось стрічка розв’язалася!», «Чорнява, що ти одних червивих яблук набрала? Хіба очей не маєш?», «Гей, бісове поріддя, чого ти плентаєшся позаду? Якби я була на місці панночки, то давно вже тебе вигнала!» І так із самого ранку. Якби комусь із родини хотілось покричати чи вилити злість – Євдокія була тут як уродилася.

Тепер, стоячи перед церквою та приймаючи на себе щедрий ківш святої води, Євка крадькома дивилася на стіл, за яким сиділа панська сім’я. Раніше їй було байдуже. Скільки років підряд вона отак-от стояла біля церкви на Спаса й дивилася на панську родину, скільки разів терпіла стусани й прокльони від своїй рідні. Але нині все було інакше. Тепер менше за все вона хотіла бути осоромленою перед своїми новими господарями – панночкою й паничами, а особливо ж перед паном учителем, що поруч із іншими дрібними шляхтичами стояв за спиною Вітовських. Одна справа, коли нею потурали самі пани, а інша – коли своя ж сім’я межи людей.

Не встигли посвятити збіжжя, як де не взялися скрипки й басолі. Під гучну музику хлопці повели дівчат у танок. Євка ж поспішила сховатися в віддалений куток галявини, щоб не потрапити більше нікому на очі. Тут, на колоді під розлогим кущем горобини, уже сиділа тітка Кальопа, молода вдовиця, місцева знахарка, оточена старшими бабами.

– Заспівай нам своєї, тужливої, – улесливо звернулася до тітки баба Федора, якій було вже більше ста літ.

– Та якось не гоже на празник тужливе співати, – почала було Кальопа, примружуючись, ніби від яскравого сонця.

Усі знали, що то сказано було лише для «так годиться» і що її треба тричі просити. І не тому, що тітка Кальопа була така прохана й горда, а просто звичай такий.

Хоча Кальопа й справді мала славу гонорової. Попри те, що вони були сусідами, Євка завжди обходила тітку десятою дорогою – побачивши знахарку, дівчині хотілося забитися в куточок, зачаїтися й перечекати, щоб Кальопа її бува не помітила. От і зараз дівчина принишкла, ніби приростаючи до колоди, на якій сиділа.

Тим часом баби попросили втретє, і тітка стиха завела, підпираючи руками свою чепурну голову:

Час ніби зупинився. Уже не існувало ні гучних музик, ні попа, ні пана. Євка розчинилася в пісні й срібному голосі Кальопи.

Далі пісня розповідала про те, як козак зібрався в похід на Крим, залишаючи вдома молоду дружину на піклування своєї матері. Свекруха ж захотіла звести молоду невістку зі світу й відіслала її в поле жати жито. Та послухалася й працювала так довго й тяжко, аж доки не стало сил; тоді молодиця перетворилася на тополю, аби тільки втекти від лихої долі. Аж тут саме чоловік із війни повернувся…

жалібно протягла тітка Кальопа, та так, що Євці на очі навернулися сльози.

– Боже, невже він її зарубав? – не втрималася Євка, і баби на неї одразу прицикнули. А її старша сестра Хведора, що якраз підійшла до гурту, лише мовчки пустила очі під лоба, натякаючи, що Євка знову робить щось не так, як заведено.

Виявилося, що тополя вчасно заговорила до козака. Та ще й подарувала йому дитину, яку він знайшов у вітті. Але молода дружина так ніколи й не стала знову людиною.

– Ой, та що ти розрюмсалася, як мале дитя, чесне слово, – цього разу прикрикнула Хведора, сама насилу стримуючи сльози.

Але плакала не Євка. За нею на пеньку сидів Ярема й умивався дрібними сльозами.

– Матір Божа, паничу! А ти що тут робиш? – заголосили жінки. – Зараз пан тебе схопиться, скаже, що це ми тебе до сліз довели, велить різками покарати!

Жінки спробували заступити собою Ярему, але було запізно: пан учитель і панич Ілля вже прямували до їхнього кутка.

– Не можна, щоб вони дізналися, що я плакав через якусь пісню, – шепнув Ярема Євці на вухо. – Особливо Ілля. Він кепкуватиме.

Євку обсипало морозом, вона заклякла, ніби вкопана. Налякані погляди жінок і широко розплющені дитячі очі, сині-сині, замиготіли перед нею в калейдоскопі.

– Зараз усім нам дістанеться на горіхи, – беззвучно проказала баба Федора.

Чекати більше не можна було. Євка вхопила Ярему за рукав і, користуючись прикриттям, яке мимохідь влаштували жінки, шмигонула з ним у ліс.

Церква височіла на самому узліску, за яким починалася широка балка. Євка добре знала лісові стежки, тож, не відпускаючи Яреминої руки, чкурнула вниз, ховаючись під стовбуром нахиленого до землі дерева.

Діти важко дихали, прислухаючись. За ними ніхто не йшов.

– Ти така смілива, – нарешті спромігся сказати Ярема, поволі зводячи на Євку очі.

– Ой, ну а що лишалося робити, – ніби виправдовуючись відповіла та, втупившись у свої запилені босі ноги й ніби щось там колупаючи.

– Було ніяково. А ще було дуже страшно повертатися.

– Умієш тихо ходити? Нам треба обійти церкву з іншого боку. Думаю, твої сльози вже висохли. Обітрись рукавом.

Ярема послухався, насухо витираючи всіяні рудими веснянками щоки.

– Як спитають, де був, скажеш, що загрався й не помітив, як відійшов далеко. Ось тобі палиця. Уяви, що це твоя шаблюка. А тут, у балці, до речі, живуть чорти, – моторошним голосом сказала вона, зводячись на ноги. – Страшно?

Хлопчик згідно кивнув.

– Не бійся, ти ж лицар. У тебе й шаблюка є! Ходімо, лицарю!

Нагорі жваво грала музика й дзвеніли чарки з горілкою. А сюди, донизу, долинало лиш відлуння свята. Було так тихо, ніби в іншому світі. Діти пробиралися крізь чагарники, перестрибуючи через рівчаки та обламуючи сухе гілля, щоб розчистити шлях.

– Тут так…

– Лячно?

– Ні… Гарно. Мені тут із тобою подобається більше, ніж там, нагорі…

– Знаю, – посміхнулася Єва. – Я сама люблю тут гуляти. Коли зовсім нестерпно стає, я втікаю сюди. А люди бояться цього місця, наче проклятого, тому мене тут ніколи не шукають. Кажуть, тут живе нечистий з рогами, але цить, нікому про це не кажи!

Вони обійшли пагорб, на якому стояла церква, і поволі підіймалися вгору.

– Ось він! – крикнув хтось з-за дерева.

Це був Амір. Такого холодного й безжалісного погляду Євка не бачила ніколи в житті. І хоча Амір був однолітком Євки, але вдвічі сильнішим. Його спритне вишколене тіло рухалось по-котячому гнучко та беззвучно, тож Євка й незчулася, як він схопив її за зап’ясток, витягуючи за собою нагору.

– Як ти смієш викрадати панича? – гаркнув на неї юнак.

Музика стихла. Усі принишкли.

– Боженьки, і двох тижнів не пропрацювала, як уже в халепу влізла! Я так і знала, так і знала! Горенько яке! – зарюмсала Стешка.

– Мамо, мовчіть, – наступила їй на ногу Хведора.

– Вона не винна, ми просто гралися, – показав на свою палицю Ярема, але його швидко відвели вбік до няньки.

– Що це за пустощі такі? – звернувся до Євки пан Антанас Вітовський.

– Ми просто бавилися, – не сміючи підвести очі, відповіла Євка.

– Бавилися? Мій син зникає бозна-куди, повертається весь брудний, у пилюці, порізаний ожиною, а ти кажеш, що ви просто бавилися?

Євчині губи пересохли. Вона злегка їх облизала й відчула в роті солоний присмак крові. Усі дивилися на неї. Усі, і навіть учитель. Як він на неї дивився – жалісно чи байдуже? Євці забракло сміливості підвести очі й побачити. Вона топталася на місці, прикриваючи клаптем сорочки розідране ожиною коліно.

– Думаю, десять ударів батога тобі вистачить? І щоб я тебе в палаці більше не бачив!

– Тату! – викрикнула Марта.

Вона була вбрана, наче лялечка, у рожевій сукенці, шовковій хустці й щедрих намистах. Очей не відвести.

Марта закопилила губу:

– Тату, я не хочу іншу челядницю. Я хочу цю.

Євка не знала, радіти їй чи сумувати. Але від здивування незчулася, як підвела на Марту очі.

– Ну… – пан Вітовський роздумував. – Тоді нехай буде дванадцять канчуків[6]. А завтра на світанку, щоб ти вже була в покоях панночки! І щоб навіть близько не підходила до моїх синів. Побачу – власноручно приб’ю! Починайте.

Один із панських пахолків узяв батога. У натовпі зашепотіли:

– На Святого Спаса… Боже борони!.. Зовсім пан із глузду з’їхав чинити таке в празник…

Євку відвели до берези, що росла за церквою.

– Батьку, не треба… – тихенько почав скиглити Ярема, але було запізно.

Батіг дзвінко залящав у повітрі та боляче впився в спину Євці, розриваючи полотно сорочки.

– Матінко Божа, за що ж ти нас, грішних, так караєш? – заголосила Стешка, але в ноги пана так і не кинулася.

Ніхто з рідні не кинувся. Усі стояли й дивилися, як батіг, у черговий раз прорізаючи повітря, лишає слід на Євчиній спині. Та мовчала, лише злегка здригаючись. Вона закусила рукав, як вчила її колись сестра, і мовчки терпіла. Було гірко нести покарання за всіх. Боляче, соромно, нечесно…

Після четвертого удару дівчина перестала рахувати. Аж раптом десь, ніби далеко-далеко, залунав сріблястий голос, який підхопили десятки інших жіночих голосів:

Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси?

Чия ж то дівчина розпустила коси?

Вона незчулася, як усе закінчилося. Але хор продовжував виводити на два голоси тужливу пісню про тополю. Євка не могла більше стояти на ногах і важко опустилася на розпанахані ще в лісі коліна, сідаючи на витоптану траву. Усі якось дивно дивилися на неї, і Євка ніяк не могла взяти до тями, що ж дивного було в їхніх поглядах.

А малий Ярема тепер ридав, навіть не прикриваючись, лише винувато зиркаючи на Євку. Вона усміхнулася йому ледь помітно, кутиком вуст, і похитала головою. Він схлипнув ще раз і перестав плакати, мужньо шморгаючи носом.

Хор доспівав.

– У нас же свято, що ви розвели тут бабську печаль. Де музики? Чого не граєте? – гримнув пан Вітовський.

Знову заграла басоля, защебетала скрипка.

– Семене, ну ж бо, обережно перенеси її до мене в хату, – наказала тітка Кальопа, блискаючи очима й кидаючи палючий погляд на пана. – Чи ти вже п’яний, Семене? Тьху, батько називається. Хлопці, хто тверезий? Понесіть її. Та не торкайтеся спини! Стешко, неси свіжу сорочку!

– Та де я на таку чортову дитину сорочок напасуся! – крикнула Євчина матір, спльовуючи собі під ноги. – Оце мамці дісталася нагорода на старість. Треба було її тоді в полі забути й не вертатися!