Читать книгу Прокляте небо - Наталія Довгопол - Страница 8

Іллі ледь сповнилося три роки, коли він уперше побачив Аміра. Той довгоочікуваний ранок, коли батько нарешті повернувся зі свого довгого кримського походу, навік закарбувався в дитячій пам’яті. Побачивши тата – такого великого й рідного, у розкішній хутряній шапці й оксамитовій делії, Ілля хотів вирвати свою руку з материної та щодуху побігти в обійми. Але мама стримала його порух, а за мить і сам Ілля більше не міг ступити ні кроку: у відритому ридвані сиділа красива татарка, тримаючи на руках запеленане немовля.

– Знайомся, Еліаше, це твій брат. Звати його Амір Антоній Вітовський.

Той найперший спогад дитинства, такий далекий, але такий болючий, повертався до Іллі щоразу, коли мама брала його за руку й дивилася своїми сумними, глибокими очима. Як же матір пробачила батьку коханку? Як смів він привезти із собою татарську бранку та поселити її в сусідньому селі наложницею, удаючи, що ніхто про це не здогадується?

Батько примушував зустрічатися з Аміром, брататися, нібито вони й справді були рідними, тренуватися разом у бою на шаблях та в стрільбі. А тепер тато вирішив узяти до себе цього позашлюбного сина… Сама лиш думка про це примушувала Іллю скреготіти зубами й щосили зчеплювати кулаки.

А тепер ще й доводилося йти на уроки разом із цим виродком, їсти з ним за одним столом і спати в сусідніх покоях. От би прибити його ненароком…

Ілля першим вийшов з палацу й попрямував до альтанки. Він відчував на собі застережливий погляд учителя й намагався жодним чином не виказати свого роздратування. Він же уроджений шляхтич, не абихто, татарське поріддя…

– Аміре, а розкажи нам, які науки знаєш… – запитав пан Орест, коли діти підходили до їхньої оточеної липами галявини.

Ілля вже не міг стримався.

– Та він же дикун! – презирливо надуваючи товсті губи й задираючи вгору ніс, вигукнув він. – Дикуни не те що читати – вони й розмовляти гаразд не навчилися!

Амір змовчав, лише його розкосі очі звузилися ще більше. Він нагнувся було, щоб поправити сап’янець, але натомість, набравши повну пригоршню піску й стрімко крутнувшись, сипнув тим дріб’язком Іллі просто в обличчя.

– А-а-а, бісове байстрюча!

Але Амір уже скористався його сум’яттям і за лічені секунди повалив свого старшого та дужчого брата на землю. Лівою рукою він придавив горло, а правицю, стиснуту в кулакові, заніс високо, готуючи до удару.

– Припиніть! – гримнув учитель, і Амір послабив хватку.

Цього вистачило, щоб Ілля встиг випручатися й звестися на ноги, із силою відкидаючи брата просто на кущ шипшини.

– Досить!

Учитель став між ними, широко розводячи руки, позираючи на задирак з висоти свого зросту, готовий щомиті взяти одного з них за комір, мов шкодливе кошеня.

– Може, ви забули, але ви в мене на уроці. Як закінчаться заняття, то можете хоч повбивати один одного, але зараз поводьтеся так, як і належить синам поважного шляхтича.

Хлопці сіли на різних кінцях альтанки, час від часу хижо перезираючись.

– Коли знову захочеш здійняти на мене руку, то пам’ятай, що я перший син, а ти байстрюк, – шепнув Ілля, коли їх відпустили на перерву, а Євка простягнула миску пиріжків з грибами.

Амір тільки гмикнув у відповідь.

– Коли ти знову захочеш розлютити мене, то пам’ятай, що у мене є це, – Амір показав на татарський ніж, що висів на поясі в коштовно інкрустованих піхвах. – Гострій сталі байдуже, чий ти син і якого кольору в тебе кров.