Читать книгу Прокляте небо - Наталія Довгопол - Страница 13

Коли наступного ранку, кульгаючи, Євка виносила паничам письмове приладдя, вона заклякла на виході з палацу. Пан Вітовський несподівано повернувся додому, і зараз він вишикував всіх своїх дітей на галявині перед квітником, наказуючи Амірові вийти наперед.

– Скажи-но, Аміре, голубе… Хіба я тебе сюди, до себе додому, привіз, наче рідного сина, для того, щоб ти поводився, мов татарин з-під Чортомлику?

Скуйовджене волосся спадало на очі, затулячи погляд зацькованого звіра. Новесенький жупан із червоного сукна здавався знятим із чужого плеча, смішно й недоречно накинутим на напівдикого татарського кочівника.

– Учитель каже, що ти відстаєш з усіх предметів. Але замість того, щоб старанно вчитися, як твої брати й сестра, ти бігаєш ночами по лісах?

Навіть здалеку Євка могла побачити, як міцно Амір стиснув і без того тонкі губи, як затрусилися його плечі. Він не каявся й не виправдовувався. Він мовчав.

– Я кого питаю?! – раптом підвищив голос батько. – Де ти був учора після заходу сонця?

– Зі мною, пане.

Відпустивши двері палацу, за якими вона весь цей час ховалася, Євка вийшла наперед. Її немов пойняло вогнем, але дівчина продовжила ступати, шкутильгаючи, аж доки не опинилася біля пана та його дітей.

– Що це за кривенька качечка, яка сміє тут крякати?! – обличчя пана розчервонілося, і здавалося, що його пишні вуса підстрибнули вгору, а живіт під шовковим жупаном роздувся й от-от лусне від люті.

– Я полоскала ряднини на ставку і…

– І..?!

Пан Антанас проймав її поглядом, а всі інші завмерли з відкритими ротами, чекаючи розв’язки цієї несподіваної драми. Завмер і Амір, примружуючи очі.

Євка й сама не розуміла, що робить, але раптом їй зробилося так шкода молодого панича. Його зачинили в цій золотій клітці, і немає зовсім нікого, хто б заступився за нього… Швидко метикуючи, Євка підбирала слова.

– А-амір прийшов до мене, – заїкаючись почала вона, – щоб я допомогла йому з арифметикою…

– Ти?! – тепер пан сміявся. Голосно заливався сміхом, підтримуючи руками живіт.

– Святий Юрій, це вже навіть весело! Що ви вивчаєте зараз, пане вчителю?

– Множення, ясновельможний, – вклонився Орест, із острахом поглядаючи на почервонілу Євку.

– Множення? Чудово! От ми й перевіримо твої визначні знання в арифметиці, дівко, і чим ти там могла допомагати моєму синові! Скільки буде сім на вісім?

– Пʼятдесят шість, – не замислюючись, випалила Євка.

– А дванадцять на три?

– Тридцять шість.

– Сто двадцять три на дванадцять!

Нарешті Євка замислилася, напружено підраховуючи. Пан хмикнув, збираючись було щось сказати, але дівчина випередила його.

– Одна тисяча чотириста сімдесят шість.

Тишу можна було різати ножем. Помітно було, як і пан, і учитель підраховують у голові. Далі учитель взяв із рук Євки дерев’яну дощечку й вивів крейдою цифри у стовпчик.

1476…

– Це якийсь жарт? – раптом спохмурнів пан Вітовський, озираючись на здивовані обличчя вчителя та його дітей. – Як таке може бути, що..?

Учитель відкашлявся. Він теж трохи зблід.

– Ясновельможний, – повагом проказав він, щось уважно обдумуючи.

Євка помітила, як у нього затрусилися руки.

– Ця дитина… Я маю ще перевірити, але схоже… Схоже, що вона має надзвичайний талант в арифметиці.

– Вона порушила мій наказ триматися якнайдалі від паничів! Вона посміла тявкнути, коли її не питали!..

– Милостивий пане, я розумію твій гнів, – схилив голову Орест. – Але якщо вона так добре впливає на паничів, та й панночка Марта просила за неї нещодавно, тож нехай ця дівка й далі приходила б до нас на уроки.

Антанас фиркнув і поправив на лобі шапку. Євка помітила крапельки поту, що стікали на його обпалене сонцем червоношкіре обличчя.

– Що ж… нехай! Але дивись сюди, дівко, – взяв її за комір сорочки біля самого горла пан. – Не забувай, де твоє місце! Ніколи не забувай!

Усе скінчилося так само несподівано, як і почалося, – учитель дав завдання та відпустив паненят до обіду, а Євці велів чекати на нього на тій самій лаві під калиною.

Коли він прийшов, Євка сиділа із заплющеними очима, поклавши долоні на груди й стримуючи своє серце – щоб так сильно не калатало.

– Скільки тобі років? – сів поруч він.

– Та… уже більше тринадцяти… – несміливо відповіла Євка, бо розгубилася в його присутності.

Це вперше з того дня вона лишилася з учителем на самоті.

– Твої іменини… Зажди, тебе назвали на честь святої Євдокії, отже, ти народилася…

– …першого березня, – одночасно з учителем сказала Євка.

Дівчина скоса поглянула на пана Ореста й побачила, що його обличчя зробилося кольору крейди.

– Цього не може бути… Дитина під констеляцією Риб… – ледь чутно пробурмотів він.

– Пане вчителю? Що ти кажеш?

– Нічого… Я кажу лише, що відтепер ти мусиш приходити на всі уроки й працювати разом із усіма. Зрозуміла?

– Так, пане вчителю, – схилила голову Євка.

Насправді вона не розуміла нічогісінько, лише відчувала. Глибоко всередині, десь аж біля серця, вона знала, що зараз відбувалося щось важливе й неймовірне. Те, що змінить усе її життя.

Потім вона пленталася на кухню, літаючи десь у захмарних висотах і підтягуючи за собою уражену ногу.

Амір наздогнав її в коридорі, сильно штурхнув плечем, заступаючи шлях.

– Я не просив за мене заступатися, – різко випалив він, дивлячись їй просто у вічі.

– А я що, заради тебе це зробила, думаєш? – треба було щось говорити, і Євка сказала перше, що прийшло в голову.

Від того вовчого погляду напівтатарина її коліна підгиналися, але вона силкувалася не виказувати страх. Не можна показувати звіру, що ти його боїшся.

– Просто це був єдиний шлях, щоб мене помітив пан учитель і я змогла бути на уроках разом із вами! – ледь не вигукнула Євка, і лише потім збагнула, що не можна так розмовляти з паничем і чим це їй загрожує.

Але той – на диво – пом’якшав.

– Добре хоч чесно зізналася, що просто пробиваєш собі шлях нагору, – сказав він, і на його вустах майнуло щось віддалено схоже на посмішку.

Юнак зробив до неї крок, і Євка, миттєво відступаючи, підперла спиною стіну.

Він дивився впритул. Його погляд пронизував, мов тисяча ножів. Господи, звідки ж він узявся в її житті? Євці треба було ще дужче злякатися, але раптом тієї миті вона зрозуміла, що більше не боїться Аміра.

– Але не смій більше прикриватися мною, – карбуючи кожне слово, сказав він.

– Добре, добре, я тебе більше собою не прикриватиму, – обурено випалила вона і знову запнулася.

Євка почула, як затріщали суглоби кулаків Аміра, які він дуже міцно стиснув.

Аж раптом юнак усміхнувся. Цього разу по-справжньому, широко, по-людськи. Уперше Єва бачила Аміра всміхненим.

– А ти достойна суперниця. Та все ж таки сподіваюся мати тебе на своєму боці.

Він відійшов, а Євка повільно сповзла по стіні вниз. Серце калатало. Вона його більше не боялася. Чому ж тоді серце поводилося так дивно?