Читать книгу Спершу найважливіше! Жити, любити, вчитися, залишити слід - Стівен Р. Кові - Страница 5

Ми постійно робимо вибір, на що витрачати час. Це стосується і значних відрізків часу, і щоденних миттєвостей. А потім живемо з наслідками цих виборів. І часто нам ці наслідки не до вподоби, особливо якщо виникає конфлікт між тим, на що ми витрачаємо час, і тим, що для нас по-справжньому важливе.

Я живу в шаленому темпі! Цілими днями мотаюся – зустрічі, телефонні розмови, папери, завдання. Увечері я, як витиснутий лимон, падаю в ліжко без сил, а ранесенько схоплююся, щоб знову впрягтися в усе це. Я багато встигаю, переробляю купу роботи. Але часом зупиняюся і думаю: «Ну і що? Що` з того, що я роблю, справді важливе?» І мушу зізнатися, я не маю відповіді на це запитання.

У мене таке відчуття, що я просто розриваюся. Сім’я для мене дуже важлива. Робота важлива не менше. І я живу в постійному конфлікті, щоб і вовки ситі, і вівці цілі. Чи можна бути справді успішним – і щасливим – і на роботі, і вдома?

У мене на все не вистачає рук. Рада директорів і акціонери нападають на мене, як розлючений рій, бо вартість наших акцій падає. І я весь час мушу бути суддею у війнах за вплив між працівниками. Нести відповідальність за якісні покращення в нашій організації – величезний тягар. Бойовий дух наших працівників упав нижче від плінтуса, і я відчуваю провину, що не спілкуюся з ними в неформальній обставі й не дослухаюся кожного. А на додачу до цього всього моя родина готова списати мене в утиль, бо вдома я майже не буваю, хоча не так давно провів відпустку з сім’єю.

Мені здається, що я зовсім не контролюю свого життя. Намагаюся зрозуміти, що для мене важливо, встановити цілі й досягати їх. Але всі навколо – начальник, колеги, дружина – весь час встромляють палиці в колеса. Я щось планую – а інші перебивають мої плани своїми вимогами до мене. Важливі для мене речі просто не витримують натиску важливих речей для інших.

Я чую від усіх, що досяг успіху. Я багато працював, багато пережив, багато чим пожертвував і нарешті добрався до вершини. Але я нещасливий. У моїй душі – пустка. «Невже оце й усе?» – як співає Пеґґі Лі в своєму старому хіті.

Я не можу діставати задоволення від життя. Якщо хоч щось починає мене радувати, тут же я згадую ще про десяток речей, які вганяють мене в депресію, і я через це почуваюся винним. Постійні спроби вирішити, що ж мені, врешті-решт, робити, – це постійний напряг. Як мені визначити, що найважливіше? Це реально? І як почати діставати задоволення?

Мені здається, я починаю розуміти, чим мені варто займатися в житті. Навіть записав свої думки про те, що важливо для мене, визначив цілі, щоб наблизитися до цього важливого. Але в щоденній рутині думки губляться. Як мені втілювати в життя ідеї про важливе?

Ставити найважливіші речі на перше місце – це одна з найвагоміших у житті справ. Майже всі ми відчуваємо, як практично розриваємося між тим, що хочемо робити, вимогами, які світ висуває до нас, і різноманітними обов’язками, що лежать на наших плечах. Усім нам нелегко даються щоденні, щохвилинні рішення, як найкраще використати час.

Якщо вибір стоїть між «хорошим» і «поганим», вирішити нескладно. Ми відразу бачимо, де час просто витече крізь пальці, не дасть нічого, крім нудьги, а то й зашкодить. Але багато хто з нас нині вибирає не між «хорошим» і «поганим», а між «хорошим» і «найкращим». І часто ворогом найкращого стає хороше.

Стівен. У мене був знайомий, якому колись запропонували стати деканом факультету бізнесу у великому університеті. Коли він вступив на посаду, то вивчив ситуацію на факультеті й визначив, що йому найбільше потрібно буде дофінансування. Мій знайомий мав неабиякі здібності в справі збору коштів, а тому сповнився переконання, що його місія на посаді декана – зібрати більше грошей для факультету.

І тут виникли проблеми: попередні декани зосереджувалися переважно на розв’язанні щоденних проблем факультету, а новий декан цим не займався, бо весь час їздив країною, збираючи гроші на дослідження, стипендії та інші потреби. А на повсякденні проблеми йому бракувало часу. Усі справи на факультеті доводилося розв’язувати через секретаря, і викладачі, що звикли мати справу з найвищим керівництвом, були незадоволені.

Працівники факультету так рознервувалися через відсутність свого декана, що відправили делегацію до президента університету з вимогою призначити нового декана або вплинути на нинішнього, щоб той почав працювати з ними «по-нормальному». Але президент, який розумів підхід декана, порадив їм просто розслабитися, дати йому більше часу і покладатися на секретаря, що добре знав свою роботу.

Невдовзі на факультет полився золотий дощ, і працівники зрозуміли підхід свого нового декана. Не минуло й кількох місяців, як вони щоразу казали йому при зустрічі: «Їдьте-но звідси! Ми вас і бачити не хочемо. Дуйте у відрядження і привозьте ще грошей. Ваш секретар керує справами краще за будь-кого».

Пізніше мій знайомий зізнавався мені, що його помилкою було те, що він приділяв мало уваги розвиткові гарних стосунків у колективі, не пояснював свого бачення розвитку факультету, своєї мети. Я певен, що він справді міг робити свою роботу ліпше. Але випадок мого знайомого багато чого мене навчив. Ми маємо весь час питати себе: «Чого потребує цей світ і в чому моя унікальна сила, мій дар?»

Цьому чоловікові легше було піти на повідку в інших працівників й задовольнити їхні вимоги. Він міг зробити кар’єру в стінах університету, і кар’єру блискучу. Але якби він не був здатен визначити справжніх потреб факультету – і власної унікальної здібності, якби не йшов до кінця за своїм переконанням, то ніколи не досягнув би найкращих результатів і для себе, і для факультету.

Що у вас є «найкращого»? Що заважає вам віддавати цим «найкращим» речам той час і енергію, які ви хотіли б їм віддати? Можливо, на вашому шляху стоїть забагато «хороших» речей? Для багатьох людей усе відбувається саме так. Результат – тривожне відчуття, що найважливіші речі в них не на першому місці.