Читать книгу Спершу найважливіше! Жити, любити, вчитися, залишити слід - Стівен Р. Кові - Страница 7

Буває, ми за дуже драматичних обставин усвідомлюємо конфлікт у своєму житті. Помирає людина, яку ми так любили. Раптом її не стає, і ми з безжальною ясністю бачимо, яким могло бути наше спільне життя і яким воно не стало, бо ми були надто зайняті дряпанням по «драбині успіху» замість того, щоб плекати сердечні стосунки.

Або нас можуть поставити перед фактом, що наш син-підліток – наркоман. І перед очима пропливають десятки картин: як усі ці роки ми могли робити щось із ним разом, ділитися, будувати стосунки… але нам було ніколи, бо ми надто переймалися зароблянням грошей, підтриманням корисних зв’язків чи просто читанням газети.

Компанія, у якій ми працюємо, реорганізовується, і наша посада підлягає скороченню. Лікар каже нам, що жити залишилося кілька місяців. Наш шлюб опиняється під загрозою розриву. Настає криза, і ми раптом усвідомлюємо, що витрачаємо час зовсім не на те, що насправді важливе.

Ребекка. Багато років тому я відвідала в лікарні молоду жінку, якій було тоді всього двадцять три роки і в якої вдома залишилося двоє малих дітей. Жінку щойно повідомили, що вона хвора на рак, невиліковний. Я тримала її за руку і намагалася придумати, якими словами можна втішити цю бідну душу. Аж раптом жінка заплакала: «Я б зараз усе віддала за те, щоб опинитися вдома й поміняти закаканий підгузок!»

Я багато думала про її слова і про власні стосунки з дітьми, поки вони були ще малі. Скільки разів і вона, і я змінювали підгузки, ковтаючи відчуття обов’язку, поспіхом, сердиті за незручності, що відволікають нас від важливіших справ. І не смакували цими солодкими моментами життя й любові, адже хто з нас знає, чи повторяться вони колись?

Поки не звучать такі «тривожні сигнали», багато хто просто не задумується про серйозні речі в житті. Замість лікувати старі хронічні хвороби, люди ковтають аспірин і накладають бактерицидний пластир, щоб зняти гострий біль. Натхненні тимчасовим полегшенням, вони все більше і більше завантажують себе «хорошими» речами. І не заморочуються, щоб зупинитися й запитати себе: чи те, на що витрачається найбільше часу, справді найважливіше?