Читать книгу Любов іншого виміру - Тетяна Миколаївна Бережна - Страница 10

Сатана не поспішав у Пекло. Він увійшов у літнє кафе, сів за столик, замовив пиво, огледівся. Спочатку йому здалося, що в кафе він один, та над сусіднім столиком велетенськими чорними мухами метушилися блискучі штучні нігті, гасали дві запалені цигарки та підстрибували дві філіжанки, зависали у повітрі і перекидалися, не проливаючи кави.

У вуха Сатани гайнув зловтішний сміх та брутальне лихослів’я пліткарок, що живилися драматичними почуттями інших людей. Він примружив очі і побачив двох зухвалих повій. Нещасні поховали свої сірі, майже безбарвні обличчя за модними чорно-синьо-фіолетовими макіяжами і нагадували померлих від побиття.

Мимоволі погляд Диявола наскрізь пронизав обидві жіночі плоті і сіпнув за щось живе їх хтиві душі, що слизькими підлими гадинками причаїлися під продажними серцями. Тіла дівок раптом вигнуло у визивні пози, а їх оголені душі кинулися до своїх вікон-очей і вчинили перед Сатаною таке безсоромне стриптиз-шоу, що той скорчив пропащим бридливу пику і в огиді відвернувся.

Не дивно, що він їх не помітив: бувають же і такі жінки – їх краще не бачити!

Не те що вона, Володарка його Диявольського серця… Голову і плечі Сатани овіяло ніжним серпанком замріяності, а з надр його чаклунських очей виринули зірочки захвату – її неможливо не побачити, в сяйві її аури виграють неземні кольори Вселенського життя, інколи навіть засліплюють спалахами Чистоти…

Несподівано владно скоривши Диявольську бурхливу уяву, яскравий Оленчин образ перехопив його подих захопленням. Перед очима Першого Лицаря Безодні примарою виникало обличчя Олени, що виглядало надзвичайно живим і принадним. Раз у раз чарівна усмішка таємничою квіткою розквітала на дивовижно гарних вустах дівчини- примари, сповнюючи її загадковим сенсом.

Сатана хворобливо зітхнув… Безперечно, вона належить до еліти людства: він не зміг прочитати в її підсвідомості колишні існування. Дівчина несе у собі неабияку таємницю, як складно закодовано її мозок і душу! Якби ж торкнутися її голови руками…

Люцифер поринув у світлі роздуми: коли він любив востаннє і чи любив?

– «Розумна дівчинка, вона здогадалась, що той пихатий голуб – я! До чого я дійшов!» – він пересмикнув плечима, криво усміхнувся, підкурив цигарку і відхилився на спинку стільця.

– Дядя, подай ради Христа! – раптом проспівав кволий дитячий голосок поряд, і за спиною дуже худенького хлопчика, що тихо підступив до Сатани, промайнула світла тінь Ісуса.

Малюк поглянув на Люцифера старечими, змученими очима. Що повинна пережити семирічна дитина, щоб так дивитись? Сатана знав що – жахи такого життя, що безсила змалювати навіть невичерпна уява Стівена Кінга.

На лобі сироти чорною хижою квіткою красувалося тавро раптової скорої смерті, видиме лише Вищими. Сатана полегшено зітхнув: це найкраще, що може подарувати Творець цій дитині.

Смертному не втекти від смерті, тому людська мрія про вічне земне життя сприймалася Дияволом, як переліт блохи через океан.

Сатана підхопив малюка під руки, посадив собі на коліна, пригорнув.

– Дима, чем тебе не понравился остров Сахалин? Зачем убежал из детского дома? Жить по подвалам и вокзалам лучше?

– Дядя, ты меня знаешь? Ты мой папа?! – і щира надія спалахнула у дитячих очах.

– Нет, Дима, я не твой папа, я волшебник. Сказки любишь?

– В детдоме любил!

– Через два часа ты попадешь в очень интересную сказку. Ничего не бойся, тебе не будет больно, тебе будет хорошо.

Він поклав на чоло хлопчика долоню, той миттєво заснув. Колисаючи малюка, Сатана ледь погойдувався, його очі, увібравши безмежжя Вселенського розуму, раптом відкрилися безоднями туги… У найпотаємніше його душі ввійшов сам Творець, і Сатана, відчувши у собі неперевершену велич Божої Досконалості, здригнувся від різкого болю у грудях.

– Облиш мене, годі… – простогнав Сатана, і Найвищий, висвітливши Божим Оком найтемніші закутки Диявольської душі, відпустив його до часу…

Зненацька прокинувся хлопчик і безтурботно засміявся: Люцифер загіпнотизував його проти болю і страху.

– Что ты хочешь, Дима?

– Яйцо киндера, чипсы, колу! Можно сигаретку, курить охота, – весело відповів хлопчик і зніяковів, – две сигаретки и два киндера, Сашка за углом ждет!

Люцифер вручив йому кілька стодоларових банкнот.

– Баксы?! Да ты что, дядя, их же заберут! – збуджено закричав малий.

– Ты прав, – і Сатана покликав офіціанта, поміняв у нього долари на гривні, віддав гроші дитині. – Беги!

– Спаси тебя Господи, дядя! Здесь же куча бабок, хватит на сто лет!

Саме не своє від радощів, підстрибуючи, хлоп’я побігло назустріч своїй смерті, назустріч тому клятому «Ягуару» з п’яним циганським бароном за кермом.

– Синку, можна я кину коло тебе свої старі кості?

Сивий маленький дідок виріс перед Сатаною раптом, як гриб після дощу.

– Кидайте, батьку! – люб’язно відгукнувся Сатана.

– Хочу пивка, а пити один не люблю, – у вуса посміхнувся дідок.

Люцифер пильно поглянув на старого: помре післязавтра, а хтось поцупив його гроші, що він заощадив на похорон.

– Заморився! – дідок упав на стілець, тремтячими руками дістав пом’яту хустинку, витер спітніле чоло. – Набігався я по тим фікусам, хай їм чорт! А їх і сліду нема, старий я дурак!

– Ви були в якихсь офісах, батьку? – здогадався Сатана. – Куди Ви вклали гроші? Хто Вас обдурив?

– Я по жизні обдурений, синку! Сначала дурили комуністи, а зараз до них стільки всякої сволочі добавилося, що й не розбереш! – і старий у розпачі махнув рукою.

– Хто конкретно обдурив Вас останнього разу? – запитав Сатана, бо дідок щось погано «читався».

– Гадіна якась, не то ящірка, не то гадюка… Знаєш, синку, вся у таких жовтих пятнах… Як же її в біса? Обіщали пишний похорон оформить!

– «Саламандра»?

– О!

– Гадаю, ті, що Вас пограбували уже за кордоном, та дістати їх можна!

– Та хто ж їх дістане? Хіба у нас діє закон, чи справедливість?!

Люцифер замовив ще пива.

– Пийте, батьку! – підсунув кухоль до старого.

– Дякую, синку. Люди стали, як собаки! Нікому ні до кого нема діла! Кажеш, їх можна дістати? Якби ж то! – зі смутком промовив дідок і відпив пива.

– Сатана дістане, він вище людських законів.

– Послухай, синку, якщо він їх дістане, я буду молитися на нього, як на Бога!

– Невже, батьку? – приємно вразився Сатана і на мить загіпнотизував дідка, вклав у його кишеню гроші і офіційно промовив – «Саламандра» возвращает Вам, Бойко Иван Иванович, деньги с процентами!

Ні за яких інших обставин старий не взяв би у Сатани грошей.

Раптом дідок здригнувся, прокинувся від гіпнозу, з задоволенням поплескав себе по кишені сорочки, посміхнувся:

– Таки повернули мені гроші антихристи! Похоже, злякалися Сатани! Пора мені, синку, бо ще спізнюся на автобус. Бувай!

– Щасти Вам, батьку!

Старий підвівся, пішов. Люцифер зітхнув: як не крути, а Зона є Зона, без вибриків благодійності ніяк… Хоча, Фобос діє навпаки: збирає по Землі гроші, байдуже де. Він грабує у Зоні, в Америці, у Західній Європі, деінде. Просто задля розваги.

Фобос, Вищий Чорний Янгол, не страждав від мук сумління, бо не мав його. Він вивчав Всесвіт, відкривав нові закони буття, робив те, що хотів, не зважаючи ні на кого і ні на що. Лише Творець вносив у його діяльність корективи.

Виключність становища Фобоса у Пеклі дратувала Сатану вкрай, він заздрив майже необмеженій Фобосовій волі, не дарував йому зухвалості та паскудних витівок, але по-своєму цінував: Фобос був Злим генієм Всесвіту такого ж високого ґатунку, як і сам Сатана.

– «До чого тут Фобос? Знайшов, про кого згадувати!» – Люцифер відмахнувся від думок про Фобоса, як від надокучних мух, відпив пива, замріяно посміхнувся. – «Дівчинко моя, на яку б дрібничку мені перетворитися цього разу, щоб влетіти у твоє вікно? Може, на скляну бабку, чи на яскравого метелика? Як же я хочу побачити тебе!» – полинув він до Олени подумки.

Виникнути перед нею у повній Диявольській величі і красі Сатана не наважувався: боявся налякати її і не хотів виглядати нав’язливим.

– «Треба, щоб хтось мене їй представив. Хто? Може, Маргарита…»

– «А ти презентуй себе сам, Сатано! Перетворися на клопа та й кусни її у те саме місце, про яке ти так розмріявся, що воно аж витіснило мозок з твоєї голови!» – раптом порадив найнахабніший голос Фобоса всередині Люцифера.

Нечувано! Сатана аж поперхнувся пивом від несподіванки і з розмахом кинув кухоль на стіл.

– «Якого біса ти вліз у мій мозок, сволото?! Забув рішення Пекельної Ради? Нагадати?!» – прогримів у собі Сатана, щосили стримуючи шалений гнів.

Зриватися не можна – геніальний негідник спостерігає за ним з глибин Сатанинського мозку. Як він туди потрапив? Невже розкодував вхід?

– «Та не турбуйся ти так, Сатано! Пам’ятаю я ту дурну нараду. Було так нудно, що я кожному чорному покидьку послав по одній влучній думці російською, і вся вища сволота заборонила голосуванням спілкування думками. Юрма дегенератів! Я ж наскрізь бачу їхні тупі голови!».

Ні пихатість, ні нахабство Фобоса Сатану не дивували. Його цікавило лише одне: як той вліз у його так складно закодований мозок?

Ключ коду знали лише Творець та ворог Сатани – Ісус. Якби Люцифер почув у голові голос Божого Сина, він би не вразився: як справжні, стародавні вороги, вони з Ісусом частенько обмінювалися роздумами, виказували один одному зауваження, побажання, а бувало, і сперечалися.

– «Ой, Сатано! Який тут у тебе крутий код! Я у дикому захваті!» – знущався зсередини мозку Фобос. – «Цноту твого коду я не порушив, не хвилюйся. Все просто: я у Пеклі допиваю віскі, а енергетичний подвійник мого мозку наскрізь просякнув твій мозок і читає твої думки. Як не дивно, а розміри і контури наших розумових субстанцій повністю співпадають… Це навіть неприємно, Сатано! А ось щодо якості сірої речовини, тут я на порядок вище за тебе! Прости, та правда є правда!»

Сатана похмуро вислухав, подумки виматюкався, ще й загрозливо додав: – «Правда у тому, що ти, бісовий нелюде, упхався у мою голову, щоб отримати від мене …!»

Очі Сатани налилися звірячою люттю, він уявив у своїй руці меч і аж затремтів від скаженого збудження: так загорілося йому проткнути серце Фобоса наскрізь! На жаль, убити покидька неможливо: як і сам Сатана, той безсмертний.

Влучивши у десятку, Фобос відчув напад натхнення:

– «Якого біса ти робиш у Зоні, Сатано? Зона перетворює тебе на недоумка! Не забув, що ти Антихрист, а не мати Тереза?! Від твоєї блядодійності просто нудить! Аби лицарі Безодні знали про напади порядності на тебе! Уявляєш, що було б, Сатано?!» – вкрай швидко шипів змієм Фобос у мозку Люцифера, і це було на межі його Диявольського терпіння. Він тримався з останніх сил.

– «Повертайся у Пекло! Чому я маю виконувати твої брудні обов’язки? Відволікатись на усіляку пекельну гидоту? Поки ти деградуєш у Зоні, я відбив аж три атаки чорних плям! А якого дідька мені це потрібно?! Я – геній! Саме зараз я займаюся проблемою співпадання тонких суттєвостей рівнобіжних світів…» – у голові Сатани забулькало, покидьок п’є віскі з пляшки, здогадався він, а той зухвало заявив: – «Присягаюся, якщо твій дурний Фріц потурбує мене ще раз, я викину його у чорну дірку! Негайно повертайся, клятий Звіре!»

Шалена хвиля гніву різко підкинула Люцифера на ноги. Він кинув об землю кухоль пива, жбурнув у фонтан стілець, розшарівся.

– Кто из нас Сатана, сука?! Ты, или я?! Я, или ты?! – грізно, несамовито заволав він: у хвилини гніву Диявол користувався виключно російською. – Подонок, ты смеешь мне приказывать?! Выйди из меня, сволочь, не то …!

В його яскраво-зелених очах, як здалося людям за сусіднім столиком, спалахнув буйний вогонь божевілля. Хтось поряд перелякано скрикнув:

– Вызовите скорую!

Сатана трощив стіл і так розсатанів, що ніхто не наважувався його зупинити. Йому це було необхідно: він мав викинути з себе зайве зло перш, ніж повертатися у Пекло.

– Или я поставлю тебя на место, или отсеку твою змеиную голову, туловище заброшу в одну дыру, а голову в другую! Посмотрим тогда, как ты реализуешь свои гениальные идеи, мразь! Жди меня в Рыцарском зале, тварь!

– «Я весь в нетерпении!» – захлинаючись сміхом, прокричав Фобос у його голові.

Швидка не приїхала, але до кафе вже бігло троє полісменів. Сатана зник: вмить розчинився у повітрі, ужахнувши аномальним спостерігачів.

А коли виник у Лицарській залі, піймав меч, кинутий Фобосом, і поглянув йому в очі, зрозумів – Фобос спровокував бійку з нудьги, щоб розважитися, бо засидівся у своєму кабінеті.

– «Коли нарешті я навчуся не дозволяти йому виводити мене з рівноваги?» – подумки виказав собі Люцифер і шалено атакував супротивника.