Читать книгу Любов іншого виміру - Тетяна Миколаївна Бережна - Страница 4

Несподівана хвиля збентеження стрімко жбурнула Олену в обійми страху: у тиші сутінок літнього садку раптом щось скрипнуло, не по-людському скрикнуло, і на стежині перед нею виникла химерна істотка росточком з трьохрічну дитину. Скута крижаним жахом, Олена прикипіла враженим поглядом до примарного личка крихітки: виразні зелені оченята, дивна усмішка, скуйовджене сріблясте волосся… Напрочуд тендітне, у мальовничому лахмітті, і випромінює сяйво, блідо-блакитне, ледь помітне…

Серце дівчини забилося спійманим пташеням, готовим вилетіти з грудей від страху. «Що це, привид?» – блискавкою стрільнуло у мозку. Аж раптом у голові Олени тоненько проспівало: «Несу благу вість! На тебе чекає райська мандрівка!» Ні разу не розтуливши рота, дивне створіння похитнулося і розтануло у прохолоді ночі.

Дмухнув вітерець, по стежині дрібно затремтіли мережива тіней від дерев та кущів. На мить Олені здалося, що її звичайний світ існування здригнувся теж. Холодне місячне сяйво лише посилювало ефект нереальності. Приголомшений подивом мозок відмовлявся від сприйняття фантастичної пригоди. «Ні, ні! Цього не може бути! Ні!» – як у латиноамериканському телесеріалі заграною платівкою закрутилося у голові.

Між тим сутінки погустішали і чудові пахощі нічної фіалки просякнули повітря наскрізь. Олена вдихнула на повні груди. Повз неї, майже торкнувшись її плеча, прослизнув величезний кажан. Хором застрекотіли коники, забулькотіли жаби у вологій траві. Відчувши лоскітливе тертя оксамитового вушка об ногу, Олена посміхнулася.

– Василько, теж злякався? – спитала свого котика.

– Няя! – ніби підтвердило ласкаве звірятко.

– Ходімо у хату, малий, – проворкувала Олена горлицею.

Вона зрушила з місця, під босою ногою розчавилося щось волого-слизьке.

– Який жаль! Мабуть, це равлик! – зітхнула Олена і пішла спати.

Тіло Олени намагалося заснути, та активно працюючий мозок заважав. – « Ну як таке може бути?» – настирно сіпала мозок думка. – «Ще й як може! Не тобі дивуватись, відьмо. Краще згадай про свої несподівані очі!» – раптом порадив у її голові хрипкий голос, сповнений зневаги.

І Олена згадала… згадала похорон свого батька… Це було три роки тому. Батько виглядав байдужим і зовсім чужим на святі Смерті, влаштованому на його честь.

Того страшного дня, порозкидавши то тут, то там веселі зелені галявини у червоних тюльпанах, у місто увірвався сонячний травень. Тому і на цвинтарі розквіт бузок і пустотливо цвірінчали горобці… Олена не плакала, а лише торкнулася холодного, скам’янілого чола батька долонею… На серці тужно занило: їй здалося, що її безжально кинули у чорну безодню Журби.

Чомусь Олена пригадала, як вона малою дівчинкою, граючись у садку, тикнула пальчиком порожню ляльку метелика і, зруйнувавши її, почула шелесткий хрускіт.

На цвинтарі, стоячи біля домовини батька, Олена знову почула цей ледь чутний хрускіт. Такої бринкої жахом самотності, як у ту особливу мить, вона не відчувала ніколи раніш. Їй спало на думку, що життя і смерть – безглузда комбінація і, якщо смерть існує насправді, не варто жити. Який сенс жити за умови, що смерть рано, чи пізно вирве душу з обіймів життя? Заради своїх дітей, що теж помруть?… Щось тут не так, зовсім не так, тому спостерігаючи, як вбивають цвяхи у віко домовини, Олена раптом страшно, на весь цвинтар, закричала:

– Цього не може бути, татко! Ти не можеш померти!

Дивно, але всім здалося, що з домовини долинає стогін. Домовину розкрили, хтось сміливий, взяв небіжчика за руку, спробував відшукати пульс… Марно! Оленчина мама, вся у сльозах, ледве трималася на ногах. Очі доньки були сухими. Домовину забили знову.

– А вона і не плаче, відьма… – почула Олена за спиною вороже шепотіння.

Не плакала Олена і під час галасливих поминок. Гірка грудка полегшення підкотилася до її горла лише тоді, коли останні п’яниці, досхочу напившись горілки, з реготом пішли з двору.

Вона влетіла у свою кімнату, упала на ліжко і несамовито, розкуто розридалася. До неї увійшла мама:

– Доню, люба, годі тобі, годі! Ми не повернемо татка…

– Облиш мене, дай мені спокій! – грубо відказала Олена крізь сльози.

Мама, важко зітхнувши, вийшла. Олена, здригаючись від вибухів ридань, непевною ходою підійшла до дзеркала, зірвала з нього чорну мереживну хустину, вгледілась у свої карі очі і раптом почула у голові лагідний чоловічий голос: – « Смерті немає, не страждай так, відпочинь…»

Чомусь Олена не злякалась з подиву, а роздяглася і лягла у ліжко. Вона не помітила, як міцно заснула. А коли вранці прокинулася і як зазвичай підійшла до дзеркала, остовпіла: її очі змінили колір – з карих перетворилися на фіолетові!

З тих пір, йдучи рідним селищем, вона часто чула вслід люте жіноче: « Відьма».

Три роки тому… Яскравий трагічний спогад покотив по її щоці гірку сльозу.

– Що ж, на все Воля Божа, як каже моя хрещена матір… Мандрівка, так мандрівка, – поволі засинаючи, промовила до себе Олена.