Читать книгу Любов іншого виміру - Тетяна Миколаївна Бережна - Страница 19

Ричард привів Олену до рожевого водоспаду, що грайливо зриваючись з розщелини між блідо-сірих скель, утворював гарненьке озерце.

Олена замилувалася чорними і білими лебедями: величні птахи линули поверхнею райського озера поволі, мимохідь висмикуючи з прозорих вод сріблясту рибку.

Раптом крихітне озерце огорнуло ніжно-блакитним серпанком. Яскраве світло і туманець перетворили невидимих духів Добра, що зазвичай жили рожевими мріями над казковим водограєм, на мінливих істоток-ельфів. Радісне райське життя тендітними фігурками-спалахами заметушилося над водою, задзеленчало безтурботними голосками-дзвіночками, сповнюючи простір мелодійною луною.

Пустотливі духи-ельфи забралися на неймовірно різнобарвну веселку. Найхоробріші з них почали кумедно плигати з райдуги на спинки лебедів.

Спостерігаючи за їх невгамовною, шумною штовханиною, Олена вибухнула кришталевими скалками сміху, що надзвичайно її прикрашав. Її сміх розхвилював Ричарда.

– Ти не забула мене, Розі? – лагідно запитав він.

– Ні, не забула, але я більше не Розі! Крихітці Розі відсікли її чарівну голівку, пам’ятаєш?… Двісті років тому, – і Олена сумно посміхнулася.

– Ти стала ще прекрасніше, а твої дивні, фіолетові очі випромінюють таке… таке таємниче…

– А що це за дерево? Воно не схоже на інші, – майже грубо перервала Олена Ричарда: їй було байдуже до нього, тож не хотілося слухати його освідчення у коханні. Любов до нього померла два століття тому разом з Розі.

– Раніше ти була люб’язніше, – зауважив Ричард зі смутком в очах.

Олені стало жаль його, та вона вирішила не силувати себе, не замінювати жалем любов. – «Чи можна замінити те, чого вже немає?» – розмірковувала вона.

– Так що це за дерево? Ти не відповів.

– Це копія дерева добра і зла, але його плоди їсти не заборонено, – похмуро пояснив він, підійшов до дерева, зірвав райське яблуко, віддав їй.

Вона відкусила від соковитого червоного плода.

– Яка смакота!

Ричард поглянув на неї і знову розхвилювався.

– Двісті років я чекав на тебе! З жодною янголицею не дозволив собі поєднатися в насолоді від радощів супертрансцедентальних стосунків, а ти…

– А що це таке? – і Олена чарівно розреготалася, його слова здалися їй смішними.

– Я покажу тобі! – і, не витримавши тортур принадного дівочого сміху, схопив її за плечі, рвучко притягнув до своїх грудей, поцілував.

– Відпусти! Я не я, зрозумій це нарешті! Я інша і більше не люблю тебе! – запручалася Олена в обіймах Ричарда, ухиляючись від його цілунків.

Раптом Земля Янголів ледь здригнулася. Ричард, пригнічений Оленчиною відразою, відпустив її, але у відчаї вигукнув:

– Чому ти мене розлюбила?! Чому, поясни!

– Поясню тобі я, негіднику! Вона – моя наречена! Не торкайся її, не раджу, не перетворюй мене на Дракона! – глухий грізний голос Сатани пролунав дуже здалеку, неначе з глибин райських надр. – Ісусе, якщо Ти не спустишся нижче, я піднімуся вище!

В ту ж мить райський небосхил розколола осліплююче-біла блискавка, і перед переляканою Оленою, випромінюючи сяйво Вселенської Мудрості, постала велична статура Божого Сина.

– Що тут відбувається, Ричарде? – грізно запитав Спаситель.

Райське повітря сповнилося Його Величчю, і раптом Олена шкірою відчула, як всю її пестить потік Любові на ім’я Людський Син. Вона не посміла підвести на Нього очей, бо їй спало на думку, що вона така грішна, така безмежно крихітна істота, що не заслуговує на Його любов.

– «Хіба я варта Божої Любові?» – ледве розчула вона голос свого розуму через гулкі удари серця в голові, як несподівано з глибин її мозку виринула Його тверда відповідь: – «Варта!»

Між тим Ричард у пошані уклонився Спасителю.

– Моя наречена цурається мене, Господи, бо її знадив Сатана! Вона виривається з моїх обіймів, бо Антихрист…

– Антихрист – її доля, її єдиний наречений, за нього вона вийде заміж і подарує йому сина! – раптом чітко завершив пояснення далекий зухвалий голос Сатани.

– Олено, поглянь Мені в очі, – тихо звелів Ісус.

Вона підвела голову, боязко зазирнула у прекрасні сині очі Спасителя і помітила, як у них спалахнули яскраві зірочки, осяявши Його обличчя неземною вродою. Перший Лицар Світла і Любові був високої, могутньої статури.

Раптом Олена дивом усвідомила, що райське довкілля сповнюється Світлом Його Величі і збільшується в обсязі.

– «Боже! Могутність Спасителя поширюється на простір, змінює його! Жодна ікона не в змозі відтворити це!… Я… мене змінює тиск Божого погляду!» – відчула вона у надлюдському приголомшені.

– Дитино, чи має Сатана підстави вважати тебе своєю нареченою? – лагідно посміхнувся до неї Ісус.

– Ні! – видихнула Олена і похитнулась.

– Поки що ні, дівчинко моя, але такі підстави будуть: я – вічний, між тим без тебе моє майбутнє неможливе, бо ти – моє серце… – жахаюче тужно проволав Сатана знизу.

В Олени підкосилися ноги і потемніло в очах. Її вразлива душа потрапила у страшну скруту – чомусь душу розривало між Богом і Сатаною, біль був нестерпний. Ісус спритно підхопив Олену на руки.

– Відпочинь!

Вона миттєво поринула у щасливий, спокійний сон.

– Що з нею? – захвилювався Диявол.

– Щастя! Що може бути ще в Моїх обіймах? – заспокоїв його Ісус. – Не віддам тобі діву, Сатано. Як гадаєш, у Мене виникнуть підстави вважати її своєю нареченою?

– Ісусе, але ж не Ти обираєш собі наречених, а вони Тебе! – нагадав роздратований голос Сатани.

Тримаючи на руках сплячу красуню, Ісус огледівся. Місце пригоди оточив натовп Його наречених. В їх очах був подив.

– Люб’язні Мої наречені, ідіть. Саме час помолитися! – лагідно наказав їм Спаситель.

Райське повітря і плечі дів здригнулися від саркастичного Диявольського реготу.

– Це не до добра, – загомонів дівочий натовп, відступаючи на молитви.

– Ісусе, прошу, спустися до мене! Нам треба поговорити наодинці, є про що, до того ж ми не дограли партію, пам’ятаєш? – нареготавшись, голос Сатани прозвучав вкрай доброзичливо.

– Добре, Змію, але не зараз, згодом!

– Чекаю на Тебе, кінець зв’язку! – дружньо відгукнувся Сатана і забурмотів до себе: – Який там у біса кінець… Якщо не буду все бачити і чути, здурію остаточно…

Забравшись з чобітками у розкішне ліжко своєї пекельної спальні, Люцифер відкоркував пляшку віскі, розкурив сигару. Весь він вкрай зосередився, його мозок, серце і душа, об’єднавшись у єдине складне ціле, утворили унікальний пристрій стеження за Божим Сином. Сатана заплющив очі і погляд його розуму піймав напрочуд чітку картинку:

Ісус тримає Олену на руках так легко, як пір’їнку. Вона посміхається уві сні. Ісус кидає на Ричарда невдоволений погляд.

– Не хочу, щоб ти лишався у Раю! Ти сам сказав, що діяв всупереч волі діви, Ричарде!

– Прости мене, Господи! Любов до неї позбавила мене розуму! – у відчаї відповідає Ричард і падає перед Ісусом на коліна.

Сатана важко зітхнув, ковтнув віскі, зосереджено присмоктався до сигари.

– Негайно відправляйся на Дерміду, що в сузір’ї Дракона. Там зараз складні часи, тож важка робота у місії буде на користь твоїй душі, а громаді на благо. Іди і дій во славу Творця!

Ричард встав з колін, низько поклонився Спасителю і, опустивши зажурену голову, тихо відступив.

Ісус неспішно поніс Олену блакитною райською галявиною. Раптом вона розплющила очі і зніяковіла:

– Господи, я здатна іти сама!

– Ні, дитино моя, не здатна! Тобі лише так здається. Як, люба, ти можеш іти сама, якщо Я несу тебе на руках? – мило посміхаючись, заперечив їй Спаситель.

Сатана жбурнув пляшку віскі у комин, у багатті вибухнуло шалене полум’я.

– Воістину, Ти – мій найлютіший ворог, Ісусе! – вигукнув Диявол у нападі скаженої люті.

Він занервував, бо злякався, що Ісус лишить Олену на Небі. Тільки не це! Люцифер втратив рівновагу і вже не дослухався до їх розмови, аж раптом в його збудженій голові бомбою розірвався Оленчин щасливий сміх. Диявольські груди сіпнув різкий біль.

– Чудово! Чудово, дівчинко моя! Тобі весело у Раю?! Я теж не буду сумувати у Пеклі! – з викликом захворівшого ревнощами прохрипів Сатана, підхопив нову пляшку віскі і за мить злетів на дах пекельного замку.

– Ленін! Ленін! Де ти, хлопчику мій?! Лети до татуся, синку! – гучно проволав Диявол. Відчувалося, він добряче хильнув віскі.

– Роза! Бург! Люксем! Цеткін! Клара! Фрідріх! Карл! Енгельс! Марксику! Всі, гайда до татуся! – знову надривно прогорлав Диявол на все Пекло.

Над його головою закружляли могутні орли, опустилися на дах.

– Розважимося, криваві дітлахи революції! Леніну, я, як завжди, на тобі верхи, а ти очолиш клятий пролетаріат! – нагадав Сатана правила нехитрої гри красеню-хижаку Леніну.

Жахаюче велетенські птахо-монстри були витворами талановитого генного інженера-росіянина. За земне життя він був стійким атеїстом, тож, потрапивши у Пекло, не повірив у свою смерть, а вирішив, що спить і що сотворив їх у своєму нескінченному сні жаху.

Бідоласі «наснилося» стільки надокучних, огидно-пихатих, а головне, геть тупих потвор, що навіть Диявол йому поспівчував і дозволив працювати у найсучаснішій дослідницькій лабораторії.

Монстри-орли дивилися на пекельний позагробний світ очима революціонерів, на честь котрих отримали прізвиська, були розумнішими за шимпанзе і любили Сатану, як домашні тварини люблять свого хазяїна.

Виголосивши коротку промову до хижаків-улюбленців, Сатана присмоктався до пляшки. Похитуючись, закоркував її і зупинив зчудований погляд скляних очей на Кларі і Цеткін. Обидві горді орлиці, маючи єдиний жіночий погляд на п’яні вибрики Сатани, покосилися на нього однаково: бридливо, стримуючи гнів. У відповідь він скорчив їм невимовно пихату, дурну пику і забрався на спину Леніна, що не мав нічого спільного зі справжнім вождем пролетаріату, окрім прізвиська і його людських, «людяних» очей.

Володимир Ульянов займав окреме, власне пекло – Кремлівський Мавзолей. Його душа загартованого матеріаліста-марксиста була прикута до тіла міцними, невидимими для екскурсантів, ланцюгами. Кожного дня душа Леніна спостерігала за натовпами цікавих, що витріщалися на його нещасне тіло-мумію, як на експонат кунсткамери і неймовірно страждала.

Страждала у ті славнозвісні часи, коли тіло всесвітнього вождя пролетаріату показували за гроші, страждала у скрутні часи смути, коли одні пропонували віддати тіло землі, інші – лишити на подальший розгляд.

– «Невже це шана?» – вкотре у відчаї питала себе душа Леніна, і вічний вогонь людського прокляття охоплював її.

Згадавши про тортури Леніна, Сатана криво усміхнувся, хильнув віскі. З Кривавого моря, пронизуючи до мозку кісток, дмухнув колюче-холодний вітер.

– Вихри враждебные веют над нами, но победа коммунизма во всем мире неизбежна, товарищи! Вперед, верные сыны революции! – прокартавив Сатана, бездоганно зімітувавши голос Леніна.

Він дуркував з відчаю, намагаючись хоч якось відволіктись від болючих роздумів про Олену.

– Неси мене, Леніну! Ковток свіжого повітря нам не завадить! – прохрипів Сатана до свого улюбленця.

Розкішний хижак Ленін змахнув могутніми крилами і злетів, несучи на собі Володаря Пекла. Він взяв курс у відкрите море Людської Крові. Маркс, Роза, Бург, Люксем, Карл, Енгельс, Клара, Цеткін і Фрідріх приєдналися до Леніна з Сатаною на спині.

Ворожий крилатий гурт утворив у пекельному небі чіткий трикутник тортур з Дияволом у вершині: полосуючи псевдоклітинну плоть мучеників «жорстокими батогами», жахливе скиглення птахо-монстрів різало чутливі вуха їх душ «гострими ножами». А Сатана несамовито реготав.

– На що ти мене перетворила, дівчинко моя? – нарешті крізь Диявольський регіт запитав, ковтнув віскі, втомлено вдивився у Криваву безмежність обрію, – Леніну, любий, лети вище! Щось мене нудить від свіжості моря…

Пташиний гурт піднявся вище.

– Товарищ Роза! – п’яно гукнув Сатана улюблену орлицю.

Та підлетіла, повернула до нього голову з круглими, мудрими очима старої єврейки, поглянула на Сатану поблажливо.

– Поговорімо про любов, дівчинко! – розкуто нав’язав їй Сатана тему розмови. – Як гадаєш, на біса мені цей жах?… Ось, ти, Розо, наковталася грішної плоті досхочу, і тобі добре! А я?… Хто відтепер я?… Вважають, що Сатана, а я перетворився на жалюгідний прошарок болю між зовнішнім пеклом і внутрішнім… Так, Розо, кляте кохання це пекло, що горить всередині мене! Яке воно болюче, хай йому! – Люцифер непевною рукою дістав з кишені сигару. – Ведьма была права, для меня было бы лучше не встречать девушку моей мечты!

Журба виродила яскраво-зелені очі Сатани у безодні відчаю, хвороблива усмішка смикнула його вуста, якусь мить він помовчав і приречено констатував:

– Я геть здурів! Забув азбуку! Хто ж людей здатен уникнути зустрічі з таким клятим красенем, як я?!

Люцифер у досаді різко махнув рукою, його раптом хитнуло вбік, він втратив рівновагу, зіслизнув зі спини Леніна і полетів назустріч Кривавому морю. Орлиці Клара і Цеткін стрімко кинулися за ним і спритно перехопили: Клара схопила Сатану за комір, Цеткін за штани. Ленін пірнув під нього, підставив йому спину.

– Як боляче ти мене дзьобнула, Цеткін… Ледве не відхопила від мене шматок, – опинившись у безпеці, примхливо забурмотів Сатана і ліг на спину могутнього птаха, обхопивши його шию обома руками.

Міцний сон на холодному, просоченому свіжою кров’ю, повітрі здолав Сатану. Йому приснилося, що не Ісус, а він сам тримає Олену у своїх обіймах.