Читать книгу Любов іншого виміру - Тетяна Миколаївна Бережна - Страница 16

Поринувши у світ Світла, душа Олени увібрала у себе безмежжя простору і розчинилася у нескінченності буття. Усвідомивши, що Творець і Всесвіт – Єдине, її душа перетворилася на частку Вселенської любові.

Суттєвість Олени насолоджувалась фантастичним щастям, що не мало нічого спільного з земним. Це було щастя іншого, вищого виміру – її душа відчувала себе часткою Всесвіту, що несла весь Всесвіт у собі. Вона зрозуміла, що для Янгола – бути щасливим такий же звичайний стан, як для людини – бути заляканою, що для Світлого Янгольства творити добро на благо Вселенської громади – така ж звичайна справа, як для людства – удосконалювати зброю самознищення.

Збільшившись до космічних розмірів, душа Олени раптом побачила Землю брудним, забризканим кров’ю, м’ячем, що летить у таку глибоку прірву, звідки ніхто не дістане, хіба що Творець.

«Може, Він вирішив зупинити Земне падіння людськими руками?» – розмірковувала її душа.

Перепрограмувавши тіло Олени на двісті земних років без старіння і хвороб, Янголи-фахівці замурували у ньому її вічну душу. Однак душа, розбещена радощами злиття з Всесвітом, спробувала вирватися з тіла. Їй стало так затісно, так задушно, що вона відчула себе туго сповитою мумією у кам’яній тиші темряви. Її душа прагнула лише одного – звільнитися, тому Янголи присоромили душу, нагадавши їй, що на все є Воля Божа.

Вони занурили Олену у міцний, здоровий сон, що мав полегшити тягар її душевних мук від повернення у тіло.

Олена прокинулась, сіла у ліжку, уважно огледілась. Вона була у розкішній, старовинній спальні Розі, відтвореній до найдрібнішого дріб’язку. Олена тикнула пальчиком надбитого носика фарфорової ляльки Мімі і поглянула у розчинене вікно.

Райський краєвид приголомшив її неземним різнобарв’ям і казковою мальовничістю. Олена вдихнула на повні груди чисте, насичене п’янкою радістю, повітря, щасливо посміхнулася і забула і своє ім’я, і своє останнє існування.

«З фантазією у мене все гаразд! Який яскравий, дивовижний краєвид придумала, Рай та й годі!» – зраділа думці і вирішила, що все ще спить.

Несподівано у вікно білосніжною голубкою влетіла Маргарита і закружляла навкруги люстри, раз у раз грайливо торкаючись рукою кришталевих бурульок. Їх холодний, крижаний дзвін не сподобався Олені. Мабуть, погана прикмета! Вона невдоволено, напружено спостерігала за кожним рухом подруги.

Раптом Маргарита з розмаху, стрімко пірнула у перину поряд з Оленою: та аж підскочила і в ту ж мить відчула вологе тепло цілунку на своїй щоці. Без сумніву, цілувати уві сні – вкрай погана прикмета, тому Олена вирішила взяти контроль у свої руки.

– Що це ти дозволяєш собі, люба? Влетіла у мій сон, яко янголиця! Обличчя змінила геть! Годі прикидатися, Офеліє! Я тебе пізнаю будь-коли і за будь-яких обставин. І запам’ятай: у своїх снах переважно літаю я, а якщо ще хтось, то лише з мого дозволу, бо господиня своїх снів – я!… Ось зараз візьму і полечу у Рай! – рішуче промовила Олена і підвелася з ліжка з наміром розважитися фантастичним польотом.

Маргарита розкуто розреготалася.

– Ой, прошу! – аж зайшлася вона від сміху. – Невже, Олено, ти вчора не наліталася досхочу?!

– На що це ти натякаєш, подруго? – Олена сіла і миттєво згадала своє останнє життя.

Вона силкувалася пригадати, що було, коли вони з Маргаритою влетіли у Рай, і не змогла.

– Что-то с памятью моей стало… – невпевнено пробурмотіла Олена.

– То, что было не со мной, помню! – проспівала їй у відповідь Маргарита. – Не дивно, що ти не можеш пригадати! Мені страшно згадувати…

– Господи, не тягни, люба! Що було? – заблагала вкрай занепокоєна Олена.

– Ледве ми влетіли у Рай, як твоя душа наче збожеволіла з радощів і полинула над Першим рівнем Раю! Творець свідок, я намагалася перехопити твою розбещену від щастя душу, та де там! Ти, подруго, маєш вкрай прудку вперту душу!

– А, може, сильну, як гадаєш? – засумнівалась Олена. – Ну, а далі?

– Далі твоя душа вилетіла на Другий рівень Раю! Це нечувано, подруго! – і Маргарита осудливо поглянула на Олену. – Мені, пробач, туди не можна, я – Янгол Першого, тобто, Нижчого рівня…

– Так правий Сведенборг? – з гострим інтересом перервала її Олена.

– Так, правий. Існують три рівні Раю. Чим вище душа, тим на вищий рівень вона заслуговує. Янголи Другого рівня кажуть, що твоя душа силкувалася проскочити у Третій! Уявляєш?!

– Боже мій! Який жах! – простогнала Олена і закрила рукою обличчя, що розшарілося від сорому.

– А це ще не все, люба! Якусь мить ти затрималася на Третьому рівні і, як шалена, гайнула у Всесвіт! Далі продовжувати про твої душевні мандри?

Олена почула помітне знущання у тоні Маргарити.

– Будь ласкава, чим скінчилися мої розкішні мандри? – Олена відірвала руку від обличчя, відверто поглянула в очі подруги і замріяно повела: – Щось починаю пригадувати – моя душа насолоджувалася фантастичним щастям від злиття з Всесвітом! Що тут вдієш? Відчуваю, Всесвіт – моя колиска, Він колисає мої чудові мрії, напоює мене енергією, як матір молоком, ніжно пестить… А я, в свою чергу, люблю Всесвіт, як дитина – матір!

Маргарита пильно поглянула на Олену.

– А як твоя душа ледь не влетіла у чорну суперпотужну дірку, пам’ятаєш?

– Ні! – відказала Олена і відчула, як від жаху похолодала спина.

– Два Перші Лицарі Світла і Темряви ледве встигли спасти твою вкрай щасливу душу! – повідомила Маргарита і кинула на подругу невдоволений погляд.

– Спаситель і Сатана, так? Вони вирвали мене з небезпеки?

– Так.

Олена призадумалася.

– Чорна дірка – справжня безодня Смерті, так? Аби така дірка проковтнула мою вічну душу, я б не сиділа зараз проти тебе…

– Саме так! Аби ти бачила Ісуса після цієї пригоди! Він виглядав таким, яким Його зображають люди на розп’яттях! Геть знесиленим… Ні, ще гірше! Знятим з Хреста! – катувала подруга Олену спогадами. – Але тримав твою душу в обіймах і щось лагідно говорив до неї… А Сатані, мабуть, було ще гірше!

– Чому це?

– Тому, люба, що протистояння гравітації суперпотужної дірки знесилило Диявола, як і Спасителя. Але Наш Лицар Світла і Любові – могутній, міцний чоловік. Сатана теж нібито чоловік, – Маргарита невпевнено повела головою, – і сильний, але його кров постійно п’є тавро Звіра! Прокляття Творця зжирає Сатану і, кажуть, воно йому дуже болить…

Олена у відчаї заходила по кімнаті, почуття важкої провини важким тягарем лягло на її душу.

– Та хіба ж я цього хотіла? Я й гадки не мала, що мені у Всесвіті щось може загрожувати, так мені було добре! Як я жалкую! Не зможу дивитись в очі Спасителю і навіть Сатані!

Олена заплуталася у довгій мереживній сорочці і ледь не впала. Маргарита з осудом похитала головою.

– Так то воно так! Але з-за тебе вони ледь не загинули! Уявляєш, що було б? Одним словом, подруго, ти неабияк відзначилася у Раю! – виказала Маргарита, ще й виразно махнула рукою.

Настрій Олени різко змінився.

– Творець ніколи б не допустив їх загибелі! Це по-перше! А по-друге, я таки відзначилася, що тут вдієш?! – закричала вона. – А врятували мою душу Спаситель і Сатана тому, що, мабуть, я заслуговую на те! Ти розумна, Маргарито, тож знаєш: мало обраних. Відчуваю, число моїх перевтілень – нескінченність…

Власна бурхлива промова подіяла на Олену заспокійливо. Вона знову забралася у ліжко, пригорнула до грудей Маргариту.

– І чого це я розкричалася на тебе? В Раю ж ніхто не кричить. А чи їдять у Раю? Страшенно хочеться їсти!

– А як же, ще й як! – посміхнулася Маргарита. – Зараз поснідаємо та й полетимо на Молочну річку купатися!

– А чи не потурбуємо ми пухкопиких рожевих дітлахів, що вгризаються в її кисільні береги?

– Ніяким чином! Ці дітки – плід уяви слабоголових!

Обидві весело розреготались, в Олени відлягло від серця.

– Смієтесь, дівчатка? От і добре! – пролунав з порога знайомий лагідний голос.

У дверях стояла молода, струнка жінка у пурпуровому. Вона пригортала до себе вишуканий кошик з білими чудовими трояндами в краплинах роси.

– Матінко Жозефін! – радісно скрикнула Олена і побігла до дверей.

– Донечко моя люба, нарешті! – жінка звільнила від квітів руки і простерла їх назустріч донці.

Олена упала в її обійми, обидві бурхливо розридалися. Коли останні вибухи емоцій стихли, вони, утираючи сльози, геть знесилені щастям, сіли у старовинні крісла.

– Від кого ці прекрасні квіти, Жозефін? – слабким голосом запитала Маргарита, її очі теж зволожніли.

– А поглянь, Маргарито, там записочка, – прикладаючи хустинку до очей, ледь чутно промовила Жозефін.

Маргарита піднесла до ніг Олени кошик з трояндами, висмикнула з букета чарівну записочку, розгорнула.

– Матір Божа! Тобі, Олено, від Першого Лицаря Світла і… – вона передала записку подрузі.

– І Любові… – в урочистій тиші завершила Олена фразу Маргарити. – Спаситель бажає мені успіхів у Небесних науках.

– Яка надзвичайна честь, Розі, – щасливо прошепотіла Жозефін, – впевнена, ти не розчаруєш Його.

Деякий час мовчали. Тиха радість сповнила їх, по прекрасних обличчях блукали усмішки.

– Ці білі троянди неперевершеної краси! Такі тендітні, чисті… Як я люблю білі троянди… – ніжна, замріяна усмішка торкнулась Оленчиних вуст, – і чорні люблю…

У двері тихенько постукали.

– Увійдіть! – звеліла Жозефін.

Двері розлетілися, і на порозі виник величезний кошик з розкішними криваво-чорними трояндами, а під ним – дві кривенькі ніжки у кумедних черевичках. Ніжки жваво покрокували до вишуканого жіночого гурту.

Істота дитячого росту і начебто чоловічої статі, важко зітхнувши, майже кинула кошик троянд до Оленчиних ніг. Краплини чистої роси феєрверком злетіли з оксамитових пелюстків і влучили їй в обличчя. Вона здригнулася від несподіванки і засміялася.

– Що моросиш у Раю Сатанинськими сльозами, Рапунцель? – зневажливо кинула Маргарита, здогадавшись від кого квіти.

Олену неприємно здивував її тон.

– З Вашого дозволу, мадемуазель Маргарито, Ропунцель! – поправив її карлик і повернув смішне, усміхнене личко до Олени.

Спритно зірвавши з голівки дитячий капелюх, він шаркнув ніжкою по мармуровій підлозі і чемно уклонився.

– Мадемуазель Олені-Розі, Володарці серця Першого Лицаря Мороку і Жаху від Сатани, Володаря Пекла і Землі, ці троянди! – урочисто виголосив він дзвінким голоском і похапцем додав: – Там Диявол ще й записочку прилаштував!

Олена знайшла у кошику записку, прочитала її, перевела важкий подих, сумно вгледілась у Райський краєвид за розчиненим вікном. Рай вирував, гомонів щастям: веселими дзвіночками лунав дитячий сміх, радісно щебетали райські пташки, звучали мелодійні, сповнені затишку, голоси Янголів.

Тяжке передчуття каменем лягло на Оленчину душу.

– Що в записці Диявола, доню? – тривожно запитала матінка Жозефін.

– «Завжди до твоїх послуг, Володарко мого серця! Навіки твій, Сатана», – вголос прочитала Олена.