Читать книгу Любов іншого виміру - Тетяна Миколаївна Бережна - Страница 6

Глава 3

Оглавление

Олена йшла рідним селищем. Закуток українського села у хатках і садочках лишився недоторканим майже у центрі міста завдяки кручам. Місто загрозливо підступило до нього з усіх боків і зупинилося перед тими кручами, як ворог перед глибоким захисним ровом, оточуючим середньовічний замок.

Розмірковуючи про нічну пригоду у садку, Олена йшла поволі. Їй назустріч, перевалюючись з ноги на ногу, загодованими гусками сунулись Клава і Зіна, її сусідки. Жінок так згорбило під важелем тяжких господарських сумок, що їх незграбні, товсті тіла здавалися розплющеними. Олена привіталася до них першою.

– Зссте! – цикнули обидві у відповідь.

– Ведьмака, вырядилась, как проститутка, – гадюкою прошипіла Зіна їй услід.

Олена гірко посміхнулася, за три роки вона так і не звикла до свого прізвиська. Перехопивши відверто пристрасні погляди кількох зустрічних чоловіків, Олена вирішила не зважати на оточуючих і поринула у невеселі думи. Вона згадала про нещастя, що трапилося з її єдиною подругою Лідою.

Так, з її подругою сталося лихо. Обличчя Олени посуворішало. Лідочка, маленька пухленька білявка з личком ляльки Барбі, завагітніла. Дитина у дитині! Жахаюче безглуздя… А все через тридцятирічну Льольку, повію за фахом і покликанням. Психолог бісів, вона давно смикнула, що цнотливість свіженьких, гарненьких дівчаток – товар неабиякий, не все ж власним тілом заробляти на шмат хліба з маслом! Тож і обдурила довірливу Ліду, все торочила їй: – « Из тебя выйдет классная модель. Могу познакомить с нужными людьми, будешь работать за границей, заработаешь кучу баксов!»

Олена не змогла переконати Ліду, що Льоля більше схожа на дешеву шльондру, ніж на модель від високої моди, і що мати з нею справу небезпечно. Аж посварилися… І ось маєш! Ліда таки потрапила у пастку!

Сідаючи з Льолею в білий «Мерседес», вона аж розшарілася від незвичної приємності. Бритоголовий молодик, тупо жуючи жуйку, привіз дівчат у розкішний маєток за містом. Нещиро посміхаючись, Льоля відрекомендувала Ліду господарю, як майбутню кінозірку. Тому було років сорок п’ять. Кремезний, якісь стерті риси обличчя, а голос тихий та лагідний. Як безхитра, недосвідчена Ліда могла здогадатися, що перед нею високопоставлений збоченець-кібець, жадаючий лише свіжої крові?

Випили вина, Ліда чомусь знепритомніла… Отямилася під важким бридким чоловічим тілом. Гола, прикута до ліжка кайданами, вона силкувалася протистояти шаленому натиску ґвалтівника. Дарма! Її пручання ще більше заохочували розбещену тварюку. Ліда пережила такої сили шок, що ледь не втратила розум.

Коли він скинув з неї кайдани, жбурнув їй в обличчя одяг і дав шість гривень на дорогу, вона вигукнула крізь сльози:

– Будь ти проклятий, покидьку! Гори у Пеклі вічним полум’ям!

А згодом Ліда зрозуміла, що, лишившись цноти, придбала ще й дитину. Їй не хотілось жити.


«Чи звільнилася Ліда від дитини? Як вона перенесла „розтин“ тіла, принизливі тортури аборту?» – подумки питала себе Олена. Розмірковуючи про долю подруги, вона ввійшла в магазин, купила буханець чорного хліба, вийшла надвір. Спекотно і задушно. Схоже, буде дощ.

Густо сніжило тополиним пухом. Зненацька захурделило: вир гарячого повітря підхопив сіруватий пух, пил, кольорове сміття. Олена прискорила ходу, лише на мить призупинилася біля кіосків і раптом спиною відчула дивний приємний тиск сильного чоловічого погляду. Їй захотілося повернутися, та вона здолала чудне бажання.

Зграя брудних дітлахів, здійнявши куряву, пробігла повз Олену. Хлоп’я років восьми несподівано підскочило до неї і смикнуло за сумку, та вона різко потягнула сумку на себе, мале упало, забило колінце. Олена схилилася над ним, підвела його на ноги. Дитячі очі заметушилися зацькованими мишенятами.

– Отпусти меня, сволочь, отпусти! – зарюмсав малий, його брудне личко гнівно і водночас перелякано скривилося, він засіпався в Оленчиних руках.

– Я не сволочь, – лагідно заперечила Олена, – вот тебе, возьми, больше у меня нет.

Вона вклала у маленьку, чорну від бруду, долоню п’ятдесят копійок. Хлоп’я підвело голову, припинило плакати і, розглянувши її з відвертим захватом, гордовито відказало:

– Забери бабки. Вот, на тебе, добавь, купи себе шоколадку. Ты – классный бабец! – і він простягнув Олені свої п’ятдесят копійок.

Вона розчулилась:

– Нет, не надо, лучше собирай себе на «БМВ».

– Лады, куплю себе тачку!

– А мама у тебя есть?

– В гробу я видел мою маму, шоб ей бутылка водяры застряла в горле! – зневажливо кинув він. – Скоко щас?

– Час! – поглянувши на свого годинника, відказала Олена.

Він швидко потис їй руку і, шмигнувши носом, поплентався до своїх. Вони чекали на нього, тримаючись у купі, як вовченята, осторонь від людей.

Свідком цієї зворушливої сценки був високий білявий красень, його дивовижні яскраво-зелені очі поглинали Олену несамовито захопленим поглядом.

– В милицию надо было сдать, проучить, – суворо виказала Олені маленька бабуся у капцях і з ціпком. Колючі сірі очі старої пронизали Олену докорою наскрізь.

Олена пішла від кіосків геть.

– Пацаны, идите сюда! – почула вона за спиною приємний чоловічий голос і знову ледь здолала спокусу озирнутися.

Несподівано якась циганка стрімко перетнула їй дорогу. Циганка, як циганка: брудні ноги, купа зім’ятих рясних спідниць, блискучі цяцьки на шиї, у засмоктаному волоссі пір’я, у зубах цигарка і завеликий ніс на сіро-зеленому обличчі. Та Олені стало недобре.

– Дай гривну, красавица! Всю правду расскажу, завидуют тебе, порча на тебе, положи мне на руку бумажный деньги, сниму! – словоблудила циганка і важко тиснула на Олену нахабним поглядом чорних вологих очей.

– Порча заводится на порче, отойди! – і Олена спробувала обминути її.

– Стой на месте, не то схватит Сатана! – страшно прохрипіла ворожка.

– Смотри, чтоб тебя не схватил! – Олена таки відчепилася від циганки, прибравши її зі свого шляху рішучим поглядом фіолетових очей.

Тепер до Ліди. Олена швидко йшла вулицею, що була умовною межею між містом і селищем. Зосередившись на своїх думках, вона майже не помічала, хто і що її оточує. І даремно! Вона ледве встигла відреагувати, коли брудна долоня жалюгідного п’яниці з розмахом ляснула її по нозі. Олена різко відпихнула брудну руку, воно поточилося, але встояло. У тупому погляді скляних очей майнула звіряча лють, п’яниця заніс над дівчиною кулак.

– Сука! Та я тебя! – заволав він на всю вулицю.

Від нього гидотно тхнуло сумішшю перегару, сечі і поту. Олена похитнулася від шоку і відрази, в цю ж мить руку потвори перехопив білявий високий красень:

– Мразь…

Він ударив п’яницю кулаком в обличчя, той упав, встав на карачки і забубнив матюки. Кілька перехожих, весело коментуючи сцену, призупинилися.

– Неудивительно, ходят почти голые, – зауважила незграбна жінка з курячим виразом обличчя.

Від приниження Олена ледь стримувала сльози. Захисник простягнув їй хустинку, їх очі зустрілися і… Це було нове дивне відчуття: глибокі зелені очі незнайомця втягували у себе фатально, його особливий погляд заворожував… Олена почула у голові гулкі удари. – «Моє дурне серце!» – здогадалась. Вона перевела подих і зніяковіла, бо їй здалося, що він чудово зрозумів, якої сили враження на неї призвів. Між тим його вуста торкнула тепла усмішка.

– Успокойтесь, Вы такая редкая красавица, вот у негодяя и сорвало крышу, – лагідно промовив він.

Незнайомець невимушено користувався жаргоном рідного міста, однак Олені чомусь спало на думку, що він дуже здалеку. – «Не може він жити на Землі!» – приголомшенням промайнуло в її голові – «Де я його бачила?»

– Могу я Вас проводить? Вам небезопасно ходить по улицам, – люб’язно запропонував він, відверто милуючись нею.

– Спасибо, не стоит, – почервонівши, відказала вона, відвернулась і майже побігла.

Раптом її мозок тоненько проскрипів словами: – «Правильно робиш, біжи від нього, він дуже небезпечний для жінок». Олена аж остовпіла.

– Ти, нічна химера? Ти у мені? – вражено прошепотіла.

– «Я, але не в тобі, а поряд, не бійся», – заспокійливо озвалося в її голові.

Далі діалог продовжився подумки:

– «Здається, я бачила цього красеня уві сні. Хто він, ти знаєш?»

– «Сатана! Люди малюють його чортом з рогами і копитами, а він красень хоч куди!» – і у голові Олени пирснуло сміхом.

Дівчина саме проходила повз порожню лаву під тополею, тож безсило опустилася на неї і дістала люстерко. – «Боже! Невже я збожеволіла? Розмовляю з якимсь голосом, та ще й про Сатану! Це страшне…» – Олена перелякалась не на жарт. Важко зітхнула і вгледілась у люстерко, щоб перевірити, чи не забруднила фарба від вій її обличчя. Здається, все гаразд… Олена вимушено посміхнулася своєму відображенню, проте з люстерка їй відповіло милою усмішкою обличчя того незнайомця.

– Серце моє! Збожеволіла не ти, а я, Володар твого Земного Пекла, тому не вір Маргариті. Для тебе я безпечний і завжди до твоїх послуг, – ніжно запевнив він дівчину із дзеркальця.

Люстерко випало з її рук, але не розбилося: невидима рука перехопила його у повітрі і обережно поклала їй на коліна. – «Ніколи не розбивай дзеркал, погана прикмета!» – почула вона у мозку застереження Сатани. Так, Сатани! Олена була впевнена у цьому абсолютно, бо ще й мала речовий доказ: вона тримала у руці його хустинку з блакитною візерунчатою літерою «Л».

Любов іншого виміру

Подняться наверх