Читать книгу Любов іншого виміру - Тетяна Миколаївна Бережна - Страница 17

– Це ж наша їдальня із замку! – вражено скрикнула Олена на порозі величезного бенкетного залу у середньовічному стилі.

– Так, доню. У Раю весь наш замок, інакше Рай не був би для мене Раєм! Ти пам’ятаєш, як я люблю наш замок?

Олена пішла вздовж стіни, пильно вдивляючись в урочисту шеренгу портретів старовинного аристократичного роду.

– А ось і я!… У рожевій сукні… Мені пасував рожевий, мамо? – запитала Олена, розглядаючи портрет п’ятнадцятирічної Розі.

– Надзвичайно, дитино. Ти виглядаєш тут такою чистенькою, свіженькою, як пуп’янок рожевої троянди, – запевнила її Жозефін, з любов’ю поглянула їй в очі, – та зараз ти гарна якоюсь небувалою, космічною вродою!… Не дивно, що твої неземні, фіолетові очі вразили серце Сатани! Остерігайся Диявольської пристрасті, доню, не знімай з себе хреста!

– Авжеж, мамо, авжеж, – Олена ствердно хитнула головою, їй не хотілося говорити про згубні наслідки впливу Сатани на її душу. – Я так зрозуміла, що Рай це фантастичний вимір здійснення мрій, так?

– Так, Рай це Рай! У ньому знайдеться затишний закуток для втілення у реальність будь-якої мрії за знаком «плюс», доню. Ходімо до столу, пам’ятаєш, де твоє місце?

Олена безпомилково знайшла своє місце за довгим, святково накритим, столом, сіла. Маргарита сіла напроти Олени, Жозефін – поряд. Простір столу між ними було заставлено безліччю страв, що зазвичай пропонують у різних країнах Землі на сніданок. Помітивши тарілку з салом, чорним хлібом та цибулею, Олена посміхнулася.

– До нас приєднається хтось з моїх співвітчизників, матінко?

– Та ні, доню, так поставили, про всяк випадок!

– Не розумію, нащо стільки їжі для трьох тендітних жінок? Ще й вино на сніданок! Мамо, я пригадую, як Ви засмучувалися, коли Ваша талія збільшувалася в обсязі бодай на сантиметр, не дозволяли собі тістечка!

Жозефін засміялася, налила всім по келиху червоно вина.

– Вип’ємо, доню, за зустріч у Раю!

Дзвін кришталевих келихів пролунав радісно, випили.

– Люба, нікому з нас на Небі не загрожує зайва вага, бо ми отримали тіла з досконалим обміном речовин. А щодо тебе, над твоїм тілом ретельно попрацювали Янголи-фахівці, воно оновлене. Не постарієш і не погладшаєш впродовж двохсот років, тому їж тістечка, насолоджуйся солодким життям досхочу, люба! – і Маргарита підсунула до Олени тарілку з горою звабливих, смачних тістечок.

Їли неспішно, згадували старі часи. Їм прислуговував Ропунцель. Карлик виглядав поважно: на ньому був чорний костюмчик і білі рукавички, яскравий живий метелик, нишком сидячи біля комірця його білої сорочки, ледь ворушив крильцями. Ропунцель діяв майстерно, випереджуючи будь-які примхи аристократок за столом. Слідкуючи за спритними, чіткими рухами крихітного офіціанта, Олена похмурнішала.

– Іди, любий. При потребі покличемо, – лагідно звернулася Жозефін до карлика.

Той пішов, зачинив за собою двері.

– Мамо, у мене склалося враження, що для цього малюка – Рай не Рай! Хіба Рай не для всіх, хто у нього потрапив?

– Розі, Ропунцель – біоробот, створений, щоб прислуговувати. Він не має ані серця, ані душі, бо ніколи не був людиною, – пояснила Жозефін.

– Так, залізка є залізка! – приєдналася до неї Маргарита. – Воно не має ні сердечка, ні душечки! Біороботи полегшують Янгольству життя. Ми маємо удосконалювати свої душі – наближатися до Бога. Ми, Янголи, діємо на благо Всесвіту, його громади. Бруд важкої фізичної праці не поглинає наш час, це талан таких залізок, як Рапунцель, – і Маргарита звисока посміхнулась.

– Люба, не називай Ропунцеля залізкою, йому це не подобається, і взагалі, будь з ним ввічливіше, ти ж аристократичного роду! – виказала Жозефін Маргариті.

– Мамо, Ви сказали: «йому це не подобається»? Так це ж прояв емоції, він знає, що таке біль, – зауважила Олена.

– Та не може залізка цього знати, у ній все запрограмоване! – доволі голосно заперечила Маргарита.

– Думаю, запрограмувати емоцію неможливо, щось тут не так, – не погодилась Олена.

Раптом у їдальню увірвався карлик, прискорено крокуючи до жіночого гурту, задріботів кривенькими ніжками по мармуровій підлозі. Він виглядав вкрай схвильовано: його кумедне личко розшарілося від гніву, а яскравий метелик-краватка дрібно, нервово тремтів крильцями.

– Перепрошую, Ваше Високоянгольство, – звернувся він до Маргарити голоском, що зривався від образи, – я стояв за дверима і все чув! І ось що я Вам скажу: може, у мене немає ні серця, ні душі, але є щось замість них! Бо я бачу, що мадемуазель Олена-Розі набагато гарніша і добріша за Вас, перепрошую за відвертість, мадемуазель Маргарито!

– Що?! Яка нечувана зухвалість! – аж почервоніла Маргарита. – Жозефін, цей робот бракований, його треба негайно замінити!

– Люба, прошу, припини… – почала було Жозефін.

– Я не бракований, я – особлива особистість! – в обурені пискнув карлик. – Ось як кинуся в ноги Його Світлості Ісусу Христу з проханням дозволити мені організувати профспілку біороботів у Раю!

– Та ти що? – манірно вразилася Маргарита. – І хто ж тебе надихнув на такий хоробрий вчинок?

– Сатана, – зізнався Ропунцель, – він сказав, що, якщо ми, біороботи, не раби, тобто, раби не ми, то маємо створити профспілку, щоб захищати свої робітничі права.

Маргарита розреготалася, а карлик важко зітхнув і зажурився.

– Сатана розважився, це просто черговий Диявольський жарт! Профспілки біороботів у Раю ніколи не буде, Ропунцель! – виголосила Маргарита.

Олені стало щиро жаль малого.

– А чому ти так впевнена, що Сатана пожартував, Маргарито? І чому у Раю не може бути профспілки біороботів? Хто це вирішує, ти? – роздратовано запитала Олена подругу.

– Та Сатана – геніальний жартівник! – аж подалася вперед Маргарита. – І полюбляє саме такі прості жарти для простаків, як то: «Ми не раби, раби не ми!». До речі, поява країни Рад – наслідок його «дотепного» жарту, невже ти ще не здогадалася, люба?

Маргарита повернулася до карлика, лагідно посміхнулася до нього.

– Ропунцель, ти майже переконав мене, що в тобі відчувається щось замість душі, тому пробач мені зневагу до тебе!

– З радістю прощаю Вас, мадемуазель Маргарито! – вкрай задоволено продзеленчав карлик і його лялькове личко розквітло від щастя. – Вельмишановні мадам і мадемуазель, вибачте мене за недоречний вибух емоцій! Більше цього ніколи не станеться. Чи можу я іти?

– Іди, любий, іди, – сказала Жозефін.

Карлик уклонився дамам, чемно почимчикував до дверей, безшумно привідчинив їх і прослизнув у щілину тінню привида.

Маргарита поглянула йому услід, гірко усміхнулася.

– Як там у Горького, «Рожденный ползать, летать не может»? … Як гадаєш, Олено, створять наші біороботи профспілку?

– Нащо питаєш?… Хоча, Ропунцель має людського більше, ніж деякі люди, члени профспілок, – з сумом підсумувала Олена.

Впродовж сніданку Жозефін не зводила з доньки очей, милуючись і потайки пишаючись нею. Олена виглядала казково. Її золотаве волосся було підібране догори, оголена струнка шия вражала тендітністю, а фіолетові очі – загадковістю.

– Твоя чарівна голівка, доню, схожа на квітку фантастичної краси, що несе у собі таємницю Всесвіту, – нарешті у захоплені зауважила Жозефін.

– Як поетично, мамо! – Олена засміялася, мелодійне срібло її сміху відлунням відгукнулося від високої стелі, сповнивши зал сенсом щастя від життя. – Будьте ласкаві, розкажіть мені про Нижчий рівень Раю, поясніть головне.

– На Нижчий рівень Раю потрапляють душі порядних, віруючих людей, але не всі з них затримуються тут надовго, – Жозефін призадумалася, – душі людей можна порівняти з зернами, а Нижчий Рай з ситом. Занадто дрібненькі зернятка висіваються через це сито на Землю, або на інші планети, утворюючи проростки нового життя. Душі, що лишаються на Небі, удосконалюються до Янгольських і отримують нові тіла. Постійне удосконалення це закон Янгольського буття. Наближаючись до Бога, Янгол набуває нових знань, досвіду, приймає Божу Благодать і Любов, одним словом, збільшується! А згодом духовно-розумовий прогрес Янгола виштовхує його на Другий, а потім і на Третій рівень Раю.

– А чи бувають випадки деградації серед Янголів?

– Майже ні, принаймні, за все своє янгольське життя я ні разу не була свідком такої ганьби, доню.

Олена роздумливо поглянула на Жозефін.

– Не розумію, чому я одна з обраних? Не Ви, матінко, не Маргарита? Адже моя дрібненька душечка з легкістю прослизнула через дірку «сита»!

Жозефін лагідно посміхнулася, ніжно торкнулася долонею Оленчиної щоки.

– Мила моя дитино, модель «сито-зерна» тебе не стосується. Перш, ніж потрапити на Землю, твоя душа майже двісті років зберігалася на Небі. Така була Воля Господа Нашого, на тобі призначення, і, можливо, воно не тільки у твоїй участі в місії.

Олену приголомшили слова матінки.

– А… ці двісті років я спілкувалася з Вами?

– Ні, твоя душа відпочивала у просторі фантастичних мрій і казкових снів. Є на Небі такий простір, доню!

– Як все це дивно! – вражено промовила Олена і підвелася з-за столу.

Пройшлася. Біле, розшите сріблом, янгольське вбрання надавало її стрункій статурі величі.

– Мамо, наш замок мав дах, – згадала Олена, – хочу туди.

– Ходімо, куди забажаєш, моя Розі!

– Чудова думка, звідти і злетимо, – посміхнулась Маргарита, встаючи з-за столу, – ти ж полюбляєш літати, подруго?

– Аж занадто! Полетимо купатися на Молочну річку?

Жіночий гурт вийшов з їдальні і по кручених сходах поважно покрокував на дах.

– Може, прийдеться поплескати по сідничках пухких дітлахів на кисільному березі, щоб звільнили нам простір для загоряння, – безтурботною пташкою прощебетала Маргарита.

– Ти ж казала, що їх не існує! – аж зупинилася Олена.

– А це, люба, питання уяви! Якщо хочеш, щоб вони були, як ми прилетимо, вони обов’язково будуть і будуть верещати, як різані поросятка!

– Не хочу! – відказала Олена і розреготалася.

– Ледь не забула! – змахнула рукою Жозефін. – Ми вирішили влаштувати сьогодні на твою честь вечірку, доню. Кого ти хочеш бачити?

– … Мого татка, що помер три роки тому, татуся Філіпа, бабусю Тетяну… Мамо, нехай це будуть близькі мені люди з двох останніх моїх існувань, з передодніх нікого не запрошуйте. Не хочу згадувати! Мене зрозуміють?

– Авжеж, дитино. Не хвилюйся. Завтра почнеться твоє навчання, тобі не слід відволікатись на важкі, болючі спогади. Я й не очікувала почути іншу відповідь. А чи хочеш ти бачити Ричарда, доню?

– Ричарда?… Хто такий? – розгубилася Олена і згадала: – Мій наречений! А він знає, що я тут?

– Знає, доню. Він так чекав тебе!

– Чекав? Тоді запросіть і його, мамо… Дивно, але мені чомусь байдуже до нього…

Нарешті жіночий гурт піднявся на дах. Олена огледілась, у неї перехопило подих, а очі зволожніли від несподіваних сліз – ген, на рожевому обрії, за казковими Янгольськими садами та оселями, випромінюючи Сяйво Віри, Надії і Любові, височіла неймовірної краси алмазна скеля Віри Відданих Творцю.

Олена страшенно розхвилювалася – у цій міцній скелі було ще щось… щось невидиме оком, але дуже дороге і таке рідне, що стискало груди болем від щастя. Напружено, пильно вдивилася Олена у Безцінну Святиню Всесвіту і раптом прозріла серцем – увібравши у себе терпіння і страждання святих мучеників, страчених за Віру на смерть, Непохитна скеля надихає народи на Життя Силою Людського Духа… По Оленчиних щоках покотилися сльози.

– Заспокойся, донечко моя, – ніжно заговорила до неї Жозефін, утираючи її сльози хустинкою, – знаю, сприйняття Вищого вимагає неабияких зусиль, але ти у мене сильна дівчинка…

– Невже?… Це не просто, скеля Віри так приголомшує Силою Людського Духа, що я… я вірю, як повірю, що зможу літати – полечу, – запевнила себе Олена, але поглянула на матінку Жозефін розгублено, – а з іншого боку, я не пташка… якось мені боязко…

– Вчора, як навіжена гасала по Всесвіту, а сьогодні злякалась?! – вигукнула Маргарита і хороброю куркою злетіла на шпиль башти.

– Маргарито, вчора вона була без тіла, а відчуття тіла, як відомо, приземлює саму Найвищу душу, це по-перше! А по-друге, будь люб’язна, спустися і подай подрузі руку! – доволі суворо звеліла Жозефін.

Аж раптом Олена відчула, як Невидима Рука Першого легенько торкнулася її чола і сповнила радістю і впевненістю у собі.

– Не турбуйтеся, мамо. Зі мною вже все гаразд, впораюся сама! – посміхнулася Олена і уявила себе ластівкою.

Вона розбіглася, легенько відштовхнулася правою ніжкою від даху і спритною пташкою злетіла у Райське небо.

– Страшно, але надзвичайно приємно! – прокричала Олена, кружляючи над замком. – Куди летіти, Маргарито?!