Читать книгу Любов іншого виміру - Тетяна Миколаївна Бережна - Страница 11

Після вечері Олена з мамою розклали папери і почали нарахування субсидій. Олена користувалася калькулятором, розміри субсидій виписувала на папірці і передавала мамі, що належним чином оформлювала документи для родин за межею бідності.

– Мамо, а ось за один місяць начислено гроші, а за два – ні. Треба ж за кожний з трьох, він не має права на субсидію?

– Це така довідка з його роботи?… А подивись, там ще одна є. Скористуємося нею: та ж сума виписана, як загальна за три місяця. Розділи на три і, виходячи з цього, нараховуй субсидію.

– А якби у нього не було цієї довідки?

– Тоді б ми не мали права нараховувати йому субсидію, доню.

– Це такий закон? Це ж смішно, мамо!

– І страшно, і смішно, а що вдієш? Хіба ми самі вигадали ті закони?

– Але ж…

– Оленко, годі дискусій, ще багато роботи, а мені завтра рано вставати. Хоч би видали на цій неділі платню, а то буде нам не до сміху.

Поки працювали, котик тихенько сидів під Оленчиним стільцем. Закінчивши підрахунки, Олена потяглася. Вона втомилася, але не так, як звичайно: в її душі вирував рій думок, збуджених зустріччю з Сатаною. – «Може, прийняти снодійне?» – майнуло у голові.

Василько попросився надвір. Олена привідчинила двері, звірятко безшумно прослизнуло у щілину.

– «Щасливе, геть вільне, бо дурне!» – про себе здихнула Олена і повернулася до мами.

– Іди спати, красуне моя, вигляд у тебе втомлений, – лагідно промовила мама.

Лежачи у ліжку напроти вікна, Олена вдивлялася у зірки. На мить її поглинуло безмежжя Всесвіту, вона навіть забула про нічну пригоду у садку і про Сатану.

– Недосяжна безліч яскравих загадкових світів, – у захваті прошелестіли Оленчині вуста.

Раптом у мороку кімнати спалахнуло кілька зірочок.

– Не така вже й недосяжна! – мелодійно пролунало поруч, і Олена зрозуміла сенс вислову «янгольський голос».

На стілець біля ліжка сіла дивної вроди жінка. Вона була вбрана у щось біле, величне, мала бездоганні риси обличчя, блакитне довге волосся і чудові сині очі.

– «Яка незвична краса! Невже це Снігова королева?» – вразила Олену чудна дитяча думка.

– Мир тобі! Рада, що не злякала тебе, як вчора у садку, – лагідно заговорила жінка. – Давно не була на Землі, забула, як легко лякаються люди.

– У садку Ви виглядали чудернацькою химерою. Чому? – запитала Олена і здивувалась своїй хоробрості.

– То була невдала витівка: хотіла розважити тебе, а замість того, налякала. Пробач!

– Не переймайтеся, бути наляканим – звичайний стан людини, бо страх – найсильніше наше відчуття. – Олена сіла у ліжку. – Чомусь поряд з Вами я почуваюся первісною людиною-потворою. Ви Янгол?

Сміх жінки вибухнув дзвінкими кришталевими скалками.

– Люба, ти гарна небувалою живою вродою, ти – взірець надзвичайної земної краси. А щодо мене… Так, я -Янгол, Маргарита.

– А я Олена!

– А ми з тобою знайомі, давно знайомі, люба. На жаль, у нас обмаль часу, поговорімо про головне: тебе запрошено на Небо!

Олена розхвилювалася.

– Та невже? Я ж молода і начебто не хвора! Сподівалася ще пожити… – почала Олена і осіклася, бо їй спало на думку, що Маргарита – її прекрасна смерть, і що лише людина, необтяжена розумом, може сперечатися зі смертю.

– Олено, я не твоя смерть… і до речі, смерті немає. Те, що люди називають смертю, просто вихід душі із земного життя в інший вимір існування.

Слабке срібне сяйво огортало статуру Маргарити, тому, не зважаючи на морок, Олена побачила, як розквітла усмішка на її вустах.

– Тебе запрошено у Рай за життя, ти повернешся на Землю. Ти серед дванадцяти, обраних для місії. Це надзвичайна честь, але ти маєш право відмовитися.

– А за що мені така честь?

– Входиш до складу еліти людства.

– Я? Та хіба я принцеса Діана?! – аж скрикнула Олена з подиву.

– Людські критерії не співпадають зі Вселенськими! – дещо роздратовано кинула Маргарита.

Олена уважно вдивилася в неї. Кого вона їй так нагадувала?

– Як ти знаєш, грішна Земля – володіння Сатани, та останнім часом стан його справ різко погіршився. Людська жорстокість та жадоба влади і грошей на межі божевілля, може початися некерований процес, тому Рай створює особливий загін людей, що мають запобігти перетворенню Землі на грудки астероїдів. Дванадцятеро будуть діяти у крайньому випадку: спасати планету, – і Маргарита раптом лукаво поглянула на Олену, – скажи, Сатана призвів на тебе враження?

– Призвів, він же красень, – буркнула Олена і подумки обурилась: – «Тобі що з того?»

– Та нічого! – безсоромно кинула Маргарита, прочитавши її думку. – З іншого боку, ми стародавні подруги, тож маю застерегти тебе – одягни хрест і не знімай! Сатана захопився тобою не на жарт. Це щось! Полетів вслід за тобою білим голубом! І сміх, і гріх… З аеродинамікою і з головою у того голуба явно було не гаразд: тричі падав!

Маргарита засміялася, а Олена почервоніла. Тричі падав! Чомусь їй стало незручно за вибрик Сатани.

– Маргарито, розкажіть мені про Диявола.

– А що саме? Про нього ж можна розказувати до Страшного Суду!

– Скажіть, будь ласка, головне, хто він?

– Перший Лицар Мороку і Жаху, Прокажений Всесвіту, Таврований Звір, – Маргарита здихнула, – у нього багато регалій… А коротко, Навіжений, що кинув виклик Творцю!

В Олени болісно стисло серце у грудях.

– Тобі жаль його? Безжального Звіра-монстра, Бога-хижака?! – суворо запитала Маргарита і додала французькою: – Розі, прошу облиш думки про Сатану, на тебе чекає цікава складна робота у місії.

Олена прикипіла враженим поглядом до співрозмовниці, несподівано її тіло сіпнулося, як від удару електричного струму, різко.

– Офеліє, це ти? Ти інакше виглядаєш, але це ти, ти! – несамовито закричала Олена французькою і кинулася в обійми Маргарити. – Ти говорила тоді, що мати дітей не наша доля!

– Розі, мила моя подруго, таки впізнала мене? Так, це я! – розчулилася Маргарита.

– Пам’ятаєш нашу страту? – і плечі Олени мимоволі здригнулися від вибухів нервового реготу.

– Ще б не пам’ятати! Дурні аристократки, як важливо було для нас, у що вбратися на ту страту!

– Ми збиралися, мов на бал, – крізь сміх пригадала Олена.

– Ти була у чорному оксамиті, а я у вишневому. Ми сподівались, що на наших сукнях плями крові будуть виглядати не так жахливо… Наші рідні і наречені поступилися заради нас своїми місцями у тій страшній черзі. Ми були першими, пам’ятаєш? – сумно посміхнулась Маргарита.

– Вони жадали, щоб наші муки швидко скінчились. Якою гострою, на наше щастя, була та гільйотина! Спочатку у кошик покотилася твоя голова, потім – моя… А, може, навпаки? – засумнівалась Олена.

– Спочатку твоя!

– Чому ж тоді я пам’ятаю, як сіпнулося твоє тіло, Офеліє?

– Ти пам’ятаєш весь той жах, бо після страти наші душі звільнилися від тіл і згори спостерігали, як страчують наших близьких, як Паризька голота шматує розкішні сукні на наших безголових тілах…

– Здається, нас стратили за наказом Робесп’єра… – дедалі Олена пригадувала все більше, – за наказом того кровожера. Страта за походження: ми були винні, бо належали до вельми аристократичних родин. Прояв звірячої люті на межі революційного безглуздя! Робесп’єр виглядав таким огидним, кострубатим пацюком із сірою мордою!

Подруги розреготалися.

– А Ричарда пам’ятаєш? – запитала Офелія-Маргарита.

– Так!

В уяві Олени калейдоскопічно швидко замайоріли уривки минулого життя: їй шість років – вона перед величезним старовинним дзеркалом виконує реверанси, схоже, виходить аж занадто шляхетно; їй дванадцять – поєдинок на галявині за замком, вона проти вчителя фехтування, як охайно підстрижені кущі! А ось їй вже шістнадцять – розкішний бал, вона і Офелія у вишуканих сукнях, їх тендітні руки, шиї і вуха сяють діамантами. Всі милуються ними, бо вони найвродливіші з дівчат. Високий шляхетний юнак запрошує її на танок, вона кохає його, а він її… Садок, альтанка, обгорнута дрібненькими квіточками. Що за квіточки? І знову він, дарує їй обручку. Вона його наречена, яке щастя!… Чорна карета, чорні коні, чорна сукня. Вона бліда і дуже струнка. З нею дві жінки, теж у чорному. Вартові, зброя, арешт. Сірі кам’яні стіни, молитви. Головне – не втратити мужності у ту жахливу мить…

Неймовірно пронизливий біль сіпнув Оленчин мозок, вона аж скрикнула, приклала долоні до скронь.

– Я згадала, згадала геть усе! Ще й французькою мовою… – Олена здивовано поглянула на Маргариту, – я ж її не знаю!

– Знаєш! – заперечила усміхнена Маргарита. – Знаєш з десяток земних мов, ті знання закодовані у твоїй душі. Рай розкодує їх, ти будеш вільно користуватися ними. Боже мій, на що пішов час? – Маргарита невдоволено похитала головою. – На розмови про Сатану, на спогади! Я ж мала розповісти тобі про Небо, про твою місію. Теж мені, Янгол! Мені час повертатися!

– А ти скажи у трьох словах, головне!

– В Раю ти прослухаєш курс лекцій, викладачами будуть Ісус Христос і Вищі Янголи Світла, потім складеш іспити…

– Кому? Ісусу Христу?! – захвилювалася Олена, аж кинуло у жар.

– Так, та не бійся ти так, ти дуже здібна, все буде чудово! – заспокоїла її Маргарита. – А місія – спасати Землю. Ну, на це, на жаль, зовсім немає часу, вибач, люба! Обміркуй все як слід, а завтра о першій ночі я буду чекати тебе на стежині у садку. Якщо тобі не байдуже до долі Землі, полетимо на Небо. До побачення!

Маргарита поцілувала Олену у чоло і розтанула у мороку, проте у відчинене вікно заскочив котик і нахабно заплигнув на ліжко.

– Чув, Василько? Це тобі не подорож у Петриківку автобусом! – промовила казково щаслива Олена і поринула у здоровий, міцний сон.