Читать книгу Любов іншого виміру - Тетяна Миколаївна Бережна - Страница 12

Олена прокинулась аж о десятій ранку. Розплющила очі, скривилася і заплющила знову: болісно яскравий сонячний зайчик грайливо застрибав по її обличчю. Відчувши затишок на душі, Олена солодко потяглася і пригадала нічну розмову.

Відтепер її життя набуло надзвичайно важливого сенсу. Радість підхопила Олену і поставила перед дзеркалом.

– «Хочеться жити, а переконувати себе, що я гарна у мене немає потреби, це заняття для бідолашних нечепур! А я – левиця, ні, просто – Дияволиця!» – милуючись собою, самовпевнено, гордовито посміхнулася Олена і раптом злякалася.

– Оце так! Що це ти, дівко?! Невже ця зухвала думка твоя? Нахабо! – докірливо виказала вона своєму відображенню. – Права була Маргарита, треба знайти свій хрест, – забідкалася і почала шукати хрестик, та його неначе вкрали.

Олена припинила даремні пошуки, приготувала собі філіжанку міцної кави, сіла у садку під могутнім горіхом, глибоко задумалась.

– «Не знайшла, бо він не мій. Мабуть, мій хрест дещо важчий, ніж той, що подарувала мені моя хрещена мати! Я ж одна з дванадцяти… Багато званих, та мало обраних», – розмірковувала вона, п’ючи каву.

Вночі пройшов дощ. Олена огледіла садок господарським оком: утамувавши спрагу, рослини бадьорили душу свіжістю. Понад стежиною розквітли жовтогарячі ногітки, духмяні чорнобривці. Огорнуті серпанком солодкого аромату, пишні півонії пестили зір розвалькуватою рожевою розкішшю. Над квітами заклопотано метушилися бджоли, дрібні мошки. Пухнастий джміль-одинак виглядав поважно: він не поспішав, працював ретельно, уважно.

– Який красень-джентльмен! – замилувалась Олена джмелем.

Кілька яскравих метеликів теж закружляли над джерелами нектару, час від часу занурюючи свої довгі хоботки у ту насолоду. Обмірковуючи своє надзвичайне майбутнє, Олена не помітила, як занурилася у казково щасливий внутрішній стан. Нірвана, та й годі!

– «Я ж нічим не відрізняюся від метелика!» – спало їй на думку і вона, відганяючи від обличчя надокучного джмеля-джентльмена, тихенько засміялася. Заплющила очі і душею полинула у Височінь Всесвіту, туди, де починається Небо, але раптова думка пронизливим болем зруйнувала у мозку Олени уявний Рай: – «Чому я не спитала у Маргарити, скільки часу займе та фантастична мандрівка?… Хоча, я все одно погодилась би, не зважаючи ні на які важкі втрати!».

Тяжкі думи взаємовиключними протиріччями розтинали її душу, Олена ледь стримувала сльози. Та коли кілок нестерпного болю пробив її серце, вона гірко заплакала. Котик заскочив їй на коліна, заспокійливо замурчав. Олена міцно притисла до грудей живий співчутливий клубок, розридалася ще більше.

– Розумієш, звірятко, я втрачу маму, тебе, Ліду, мій садок і… бруд рідного міста, хай йому… – пробурмотіла Олена крізь сльози, здригуючи плечима. – Що ж написати мамі у прощальному листі?… Підкажи…

Олена виглядала зовсім маленькою, беззахисною дівчинкою з котиком на руках, а над нею джмелем кружляв Сатана.

Люцифер з труднощами здолав спокусу виникнути перед жаданою дівчиною у своїй повній Диявольській величі, схопити її в обійми і вирвати із Земного Пекла назавжди.

– «Дитино, твої дитячі страждання від незнань, не плач!» – лише прокричав до неї серцем.

Вона наче почула його, підвела здивовані очі на джмеля, утерла сльози. Річ у тім, що в Олени не було так багато знань, щоб як слід розібратися у теорії відносності Ейнштейна, але вона чула про вражаючі розбіжності у часі для спостерігача на Землі і мандрівника у космічному просторі. До того ж Олена згадала, що трапилося з космонавтами з книжки «Планета мавп» – як вони повернулися на Землю і вкрай здивувалися, що примітивні мавпи панують над геть дурними людьми та ще й ставлять над ними досліди! Ті космонавти з «Планети мавп» повернулися на Землю через кілька століть.

– « А коли повернуся я? Через сто, чи, може, двісті років?» – боляче сіпала мозок Олени жахаюча думка.

А з іншого боку, хто вона така? Так собі, пилинка Всесвіту! Але Творець чомусь звернув на неї увагу. Вона не знала, за що така честь, але розуміла, що то за честь. Тож які можуть бути вагання?

Доволі довго дзвонив телефон, Олена не зважала на дзвінок.

– Тобі дзвінок! – раптом проверещав Василько тоненьким дитячим голоском, зіскочив з її колін і побіг до хати.

Чомусь Олену не здивував неймовірний вибрик котика, вона просто підвелася з лави і ходою зомбі попрямувала за ним, у хату.

– Слухаю Вас, – піднявши слухавку, проговорила вона механічним, безбарвним голосом.

– Дитино моя, не пиши матері прощального листа, заспокойся. Твоя райська мандрівка буде тривати три земні години, тож завтра о четвертій ранку ти вже будеш вдома, – сповістив їй лагідний чоловічий голос.

На радощах Олена не найшлася, що відповісти.

– Відпочинь, поспи, – порадив голос.

Вона поклала слухавку, перевела подих, сіла. Відчула страшну втому від страждань, що щойно звільнили душу. Олені дуже захотілося спати, але перш, ніж лягти у ліжко, вона стала на коліна перед іконою Спасителя, у глибокій пошані перехрестилася. Відступивши від неї на крок, невидимий Сатана лише журно зітхнув.