Читать книгу Любов іншого виміру - Тетяна Миколаївна Бережна - Страница 8

Дівчата сиділи на веранді. Олена вгледілась у Лідині очі, і у неї защеміло на серці. Її весела, життєлюбна подруга геть змінилася: схудла, змарніла, під порожніми очима виникли синці. Здавалося, самої Ліди немає, а напроти Олени сидить лише її фізична оболонка.

– Як ти себе почуваєш? – порушила тишу Олена.

– Шо? – наче раптом прокинулась Ліда. – Шо ти сказала? А у тебе случайно нема сигарет?

– Ні, ти ж знаєш, я їх не купую, не хочу звикати до куріння, – нагадала Олена.

– А! Всєгда можна кинути, – байдуже заперечила Ліда.

– Так, кинути легко, деякі люди кидають куріння дуже часто, – посміхнулася Олена, намагаючись хоч якось розважити подругу.

Та думки Ліди були десь далеко, якщо взагалі були.

– Лідо, ти зробила аборт? – не витримала Олена.

– Да, я все тобі розкажу, та мені щось важко начати… Мені нічого не болить, та я якась наче висосана, пуста…

– Розповіси іншим разом, а зараз я піду, а ти поспи, відпочинь, – і, огорнувши Ліду співчутливим поглядом, Олена підвелася зі стільця, збираючись іти.

– Ні, ні! Не йди. Я хочу все тобі викласти, все, як було. Мені це нужно! Щас… щас, зберусь з мыслями…

Олена зазирнула у спустошені очі подруги і сіла. Знову гнітюча тиша. Раптом Олені примарилось, що ця тиша ожила і забриніла від болю. – «Хіба таке буває? Та що за день сьогодні такий?» – і, немов струшуючи з себе жахливого, смертоносного павука, пересмикнула плечима, задумалась.

Дівчата не помітили, як почорніло небо, а в повітрі нависла напруга. Збиралася сильна злива.

Зненацька сонячний промінь прорвав суцільну сірість важких хмар, висвітливши майже фантастичне довкілля: барви погустішали, дерева, кущі і трави набули насиченого їдко-зеленого кольору. На мить постріл блискавки перетворив позеленівший світ на осліплююче-білий. Небом покотився грім. По садку гайнуло різким вітром, гілки дерев та кущів дружно заверещали, і перша краплина дощу влучила Олені в обличчя. Вона здригнулася і відсунула свій стілець далі від вікна.

– Так от, – нарешті заговорила Ліда, – вчора утром ми з мамою приїхали в больницю. Мама з кимсь розмовляла, потім мене повели… Я помилась і мені видали влажну діркату сорочку. Я так замерзла, зуб на зуб не попадав!… Кстати! – і раптом Ліда зірвалася зі стільця, а за мить повернулася з якимсь зім’ятим папірцем у руках.

– «Бідолашна! Зовсім не обтяжена послідовністю, хоча таке перенести!» – подумала Олена. Ліда простягнула їй папірець.

– Ось, тіки полюбуйся на цю важну тварюку! Яку доброту, який умняк накинув на свою крисячу морду! Обклеїли цією пикою весь наш район! А наш шкільний забор так, що ніде курці клюнуть! – і Ліда аж затремтіла від ненависті.

– То це той самий ґвалтівник? Боже… Та він же балотується у депутати від нашого округу у Верховну Раду!… Що тут пишуть?.. Демократ, ну звісно,… семья, двое детей… старшая дочь – студентка университета… меценат… на благо общества… благодаря щедрым пожертвованиям на реконструкцию Преображенского храма… способный руководитель нового типа… – Олена перервала таке читання, її мозок напружено аналізував.

– Ти прочитала це?! – Ліда з розмахом тикнула у листівку пальцем. – У покидька дочка, старша за мене!

У Лідиних очах багаттям розворушилася жага помсти, однак Олена зраділа цьому, принаймні зараз вона виглядала живою.

– Так, це особливий виродок. Захід зі мною не погодиться, але, на мою думку, таких треба страчувати на площі… Що тут ще?.. Ага, итоговая встреча с избирателями в учебно-воспитательном комплексе №28… У нашій школі! Сьомого о шостій… Обов’язково підемо! – і Олена насупила брови, ніби промірковуючи якусь нечувану витівку.

– Та ти шо, Оленко! Мене стошнить від одного взгляда на цю падлюку!

– А ти не дивись на нього, – порадила Олена, – щось мені підказує, що ми примусимо цього покидька розповісти людям про його діяльність на користь суспільства відверто.

– Дивуєш ти мене, подруго! Кажеш, шо я наївна, а сама! Та він прийде туди, шоб брехати! – і у Лідиних очах знову загорілося праведне полум’я.

– Подивимось, подивимось, – по обличчю Олени майнула ледь помітна посмішка Мадонни. – Що ж було далі, у лікарні?

– Далі, як у казці: чем дальше, тем страшнее! Мені приказали лягти на те кляте крісло. Сара Абрамовна, гінеколог, маленька така, жирна, халат грязний, у крові… Ну, вона полізла туди та як заверещить: – «Вон из кресла! Тут почти три месяца! Первый аборт, на хрена мне этот риск? Тебе рожать пора, девка, слазь!».

– Господи! – тільки і видихнула Олена, прикипівши до обличчя подруги напруженим поглядом.

– Тіки представ так собі на мінуточку весь цей ужас: я йшла на цей аборт, як на казнь, так боялася! Як вона мене проганяла, то мені захотілося аж побігти! Та я должна була викинути з себе дитину нелюда! Я сама була собі протівна, пока носила всередині себе його плод… І я рішила – лучше вметри!

Олена мимоволі замилувалася подругою: яка вона гарненька, коли отак впевнена у собі.

– Тому, пока вона мене матюкала, я стала, як камінь: лежу у креслі і не ворушусь. Слава Богу, прийшла ця… анестезіолог, добра така, хороша. Подивилась, шо я перелякана в смерть і давай цю Абрамовну уговарівать: і так, і сяк! – Ліда заплющила очі, обхопила голову руками, по її щоках покотилися нестримні сльози.

А за відчиненим вікном не ущухав дощ, що перетворився на суцільну водяну стіну. Світ, замурований у товщі тієї прозорої стіни, набув химерного вигляду: раніш нерухомі речі, втративши чіткі обриси, ледь помітно рухалися.

Ліда розплющила мокрі очі і поглянула на подругу таким жалким, таким беззахисним звірятком, що та висмикнула з сумки хустинку Сатани, утерла її сльози і заговорила до неї, як до малої дитини:

– Бідолашна моя Лідочка, так натерпілася! Було дуже боляче?

– Який у тебе платочок, так приятно пахне, – і шмигнула кирпатим носиком, – та добра анестезіологша зробила мені у вену укол, нічого мені не боліло, тіки психіка моя пострадала з-за цього аборту, – і знову заплакала.

– Важкий наркоз?

Ліда ствердно мотнула головою і повела далі:

– Коли вона мене уколола, то я чомусь почувствовала себе куском м’яса, з якого будуть виймать жили… А тоді щось таке случилося! Не знаю, чи я спала, чи ні… Тіки бачу я себе зверху, наче мої очі під потолком, наче я вилетіла з тіла… Бачу перед собою Абрамовну, як вона там копирсається у мені… лязгають її інструменти, а я лежу біла, як полотно! І вдруг дивлюся – а я стала куркою! Була дівчиною, а стала куркою, такою здоровенною куркою без пір’я… І ця курка лежить перед Абрамовною, розкинувши товсті ножки, а та вдруг раз! і дістала з неї таке велике чорне яйце і каже: – «Это первое! Ты еще много снесешь черных яиц, девка!» – і Ліда гірко розридалася.

– Лідочко, заспокойся, не плач! Це був просто страшний сон, навіяний твоїм тяжким станом… Викинь його з голови і ніколи не згадуй!

Ліда судорожно вдихнула і продовжила:

– А потом мене відвезли у палату… у мене все пливло перед очима, наче я не я…

І так мені було холодно, наче мене з морозилки дістали… А як стала я нормальна, чого тільки не наслухалася у тій палаті!.. Це просто палата ужасів… Представ, є жінки, шо йдуть на аборт, як на… – вона наморщила лобик, – ну, як ми з тобою ходили на плавання, так часто вони роблять аборти!

– Дурні! – буркнула Олена, у неї раптом розболілася голова.

– Не дурні, а нещасні! – з почуттям заперечила Ліда.

– Нещасні, бо дурні. Так себе не цінувати! Є ж безліч засобів запобігти вагітності!

– Ось чому ти в нас така умна? – вибухнула Ліда – По-твоєму, я теж дурна?

Ліда знову заплакала, по-дитячому, щиро. Олена підскочила до неї, пригорнула до себе.

– Ну що ти! Тебе це зовсім не стосується! Хіба ти знала, що таке станеться? Просто ти дуже молода і довірлива. Повір мені, цей негідник ще отримає своє!

З глибини фантастичних фіолетових очей Олени спалахнули холодні, сталеві зірочки, вона ніжно поцілувала подругу у чоло. Та відсахнулася від неї і крізь сльози засміялася:

– Ти ж стріляєшся током!

– Може, це через блискавки?… Хоча… – Олена кинула погляд за вікно – дощ ущух. – Поглянь, Лідо, яка чарівна веселка! Годі тобі мучитися, горе у минулому, а майбутнє буде чудовим! Ми з тобою молоді, гарні, все життя попереду…

Відповівши Олені вдячною усмішкою, Ліда підійшла до вікна. Сонце перетворило світ на розкішну скарбницю: мільйони краплин, щедро розкиданих дощем по деревах та кущах, блищали коштовними діамантами. Стало чутно, як на різні голоси зраділо все живе: загавкало, защебетало, задзижчало, зареготало і раптом зовсім близько заспівало. Сповнений багатозвуччям простір, здавалося, збільшився в обсязі.

Ліда на повні груди вдихнула озонову свіжість і повернулася до подруги.

– У мене відлягло від серця! Це ти так повліяла на мене, Оленко! Ніколи, чуєш, ніколи не розрішу мужику торкнутися до себе! Ненавижу їх усіх! Всі вони подонки, всі обіжають нас, жінок! Буду їм усім мстити! – гордовито вигукнула.

Олена не відреагувала на «страшні» Лідині слова, бо у веранду несподівано влетів білосніжний голуб завбільшки з кібця. З рожевого дзьобика птаха випав чорний пролісок. Олена перехопила чудну квітку, піднесла до обличчя, вдихнула її аромат. Дивовижний голуб покружляв над нею і вилетів у розчинене вікно, та Олена встигла помітити на його грудях криваву ранку.

– Лідо, чому чорний пролісок влітку пахне, як конвалія? Як гадаєш?