Читать книгу Рок-н-рол, стакан, кохання - Валентин Терлецький - Страница 34

«У Розі є класна трава, – каже Марина, нервово підсміюючись. – Вона пропонує дунути». «Так ми, цей… приєднуємось», – завжди заклопотаний і зворохоблений Африка з’являється якраз вчасно.

Розя – дивакувата особа жіночої статі, що героїчно розривається між навчанням на психолога, рок-н-рольною тусовкою з усіма необхідними атрибутами і перманентним сексуальним незадоволенням, яке просочується кріз її тонкі губи брунатною слиною. Розя має гроші, але звідки – ніхто не знає. Розя частенько буває в Пітері й Москві, привозячи звідти фірмові джинси і рідкісні видання нових французьких авторів. Розя вимагає до себе підвищеної уваги, бажано чоловічої, а тому сповіщає трохи не весь універ, що має чудовий столичний драп.

Отже, ви зачиняєтеся в улюбленій підвальній аудиторії в передчутті нових вражень. Розя поважно витягає з-під блузи барвистий кисет у вигляді кішечки, в якому й зберігає привезене зілля. Виявляється, що ніхто з присутніх не має папірос. Тобі доводиться робити свисток. Зосереджений і похмурий Сергій Плющенко перший жадібно затягується скрученим абияк косяком. «Трава ніяка», – повідомляє він, передаючи далі по колу смердючу сигарету.

За вікном іде теплий весняний дощик. Студентське містечко спорожніло. Всі на заняттях. Косяк швидко закінчується. Ви зі змовницьким виглядом виповзаєте у хол другого корпусу.

Довготелеса Ярослава, популярна університетська поетеса, розгублено дивиться на вашу компанію. Велетенського зросту, у важких окулярах з товстими лінзами, завжди в оригінальних кофточках і з неймовірною зачіскою, Ярослава чомусь ніколи не посміхається. От і зараз вона якась напружена, немов пантера перед стрибком на жертву. Ярослава дивиться у вікно. Вона когось очікує.

Крізь центральні двері входить своєю повільною еротичною ходою, яка так подобається дівчатам, музикант групи «Епіграф» і студент біофаку Саня Шева, як завжди пританцьовуючи і вклоняючись всім знайомим. Він традиційно трохи нетверезий і по-філософськи усміхнений. Саню обожнюють не лише поетеси і відмінниці, його поважають і люблять усі місцеві рокери. З Шевою завжди можна поговорити не тільки про БГ і «Лед Зеппелін», а й просто про наше безталанне життя-буття, розпити пляшку-другу і довго слухати, як він, затиснувши у кутку губ цигарку і примруживши ліве око, співає рипучим голосом пісні Вертинського, неодмінно акомпануючи собі на піаніно. Шеву завжди оточує наче якась дивна таємниця, і це робить його бажаним гостем на будь-якій вечірці. З ним легко відпочивати, і він вдало користується своїм невідпорним шармом.

Уздрівши його ковбойського капелюха і традиційну клітинчасту сорочку, Ярослава починає дико верещати: «Це він вкрав мого червоного светра! Сволота, козел, наволоч! Ночував у мене, а потім зникли мої речі! Віддай мого светра, покидьок!» «Дурнувата сучка, – у відповідь випалює Шева, – Не треба мені твого светра. Трахатися не вмієш, блядь, ото й скажена!» Ярослава раптово кидається на нього з кулаками, здіймається вереск, на підлозі вже вовтузиться кілька тіл. Ти навіть не встиг помітити, як у гущі бійки опинилися Фатєр, Африка, Марина, Альона, ще хтось. Їх ледь розтягують набіглі знайомі. Шева витирає розбитого носа: «Сука, коли ж тебе хтось віддере на решті!» Ярослава вигукує якісь погрози. Розя втрачає свідомість, їй погано…