Читать книгу Рок-н-рол, стакан, кохання - Валентин Терлецький - Страница 4

Коли голишся, із дзеркала на тебе дивиться той самий Валентин, котрий стільки років був поруч, котрого ти знаєш і любиш, котрого ненавидиш часом і без якого вже не мислиш буття земного. Це він, що вміє цінувати і береже кожну миттєвість життя, кожну краплину цього жагучого і п’янкого коктейлю. А пити його хочеться щодня. До забуття. До втрати свідомості.

Колись ти почув це від свого друга Жені, під час рідкої редакційної перерви: «Потрібно насолоджуватись кожною хвилиною життя, бо з кожною хвилиною ми ближче до смерті. Потрібно використовувати кожну мить, жити на повну силу, не створювати собі зайвих труднощів і витягувати якнайбільше радості й добра з усього, що тебе оточує». Ти був тоді дуже зворушений, і ці слова найближчого друга запали тобі глибоко в душу. Ти дивився на Женю – цього світлого і життєрадісного хлопця – і тобі ставало легко і затишно у випромінюваннях його озонової енергії. І ти намагався жити за цими правилами.

Щоправда, радість інколи була примарною, ефемерною, але найбільший кайф якраз полягав у тому, щоби цю радість отримувати за будь-яких обставин. Рік за роком, день за днем, мить за миттю все важче було знаходити її на тому смітнику, що його деякі філософи називають дійсністю, а ти – ілюзією. Штучне щастя, роблене наркотиками, алкоголем, сексом, удачами на роботі, навіть творчістю, ніяк не могло замінити дивного відчуття блаженства, коли тіло наче відривається від землі, а дихання забивається прохолодним вітром. Коли хочеться лише одного – розкрити обійми назустріч невідомості й розтанути, розійтися кольоровими колами десь там у небі, розпастися на мільйони дрібних порошинок, цілу зливу теплих великих краплин, які падають в лазурну морську глибінь, і тебе стає так багато в цьому світі, що хочеться вмерти, аби народитися знову.

Такі вибухи щастя запам’ятовуються назавжди. Заради них, власне, і слід жити, творити, любити. Вони відбиваються десь у глибині різнобарвною райдугою, особливим сяянням, спалахами яскравого світла, котрі гріють душу теплим ласкавим вогнем усе наступне життя, аж до кінця… А ще запам’ятовуються окремі миті, одиничні образи, що наче шрами розлініюють голубу хмаринку душі, приємно і печально ятрять спогади, інколи болять, інколи тривожать, і завжди викликають особливе піднесення. Наче тремтіння самотнього вогника в тумані забутої станції, наче ледь чутний спів на світанку в горах, наче літній дощик у суцільній тиші передмістя. Відчуття щастя народжується саме такими образами, що виринають з пам’яті несподівано, раптом, невідь-чому й звідки і змушують зупинитися, на мить заплющити очі, зробити глибокий вдих, затамувати подих і слухати, слухати голос почуттів, які шаленими теплими хвилями накочують десь із підсвідомості, аж до повної втрати усвідомлення реальності. Так минає кілька миттєвостей, але за цей короткий час ти знову переживаєш ті моменти, коли був щасливий. І вітер якось шелестить по-іншому, загадково, і небо світиться втаємничено і радісно, і земля дихає під ногами. Цієї блискавки достатньо, аби дещо зрозуміти і йти далі, хоча навіть розум неохоче повертається із далеких мандрів раптовими спогадами.