Читать книгу Рок-н-рол, стакан, кохання - Валентин Терлецький - Страница 5

Іноді буває навпаки. Спогади підкочують під горло, стискаючи слизькою рукою так, що перехоплює подих. Туга миттю заповнює тебе по самі вінця, до судоми, коли здається, ніби серце вже зупинилося і світ довкола втратив чіткі обриси, розпався на шматки болю й оціпеніння. Ця змія безжально вповзає в душу, жалить і отруює, позбавляє бажання опиратися, висмоктує сили. Тіло безвольно вклякає на місці, перетворюючись на холодну брилу спогадів. Тебе вже не існує, є тільки важка коричнева тиша і єдина пульсуюча думка, що це вже ніколи не вернеться. Відчуття втрати. Втрати, яка не має меж і координат, яка бринить стишеним покликом, яка притягує чорнотою невідворотності. Ти можеш дивитися в одну точку і бачити цілий вир, незворушно споглядаючи вічність, що минає…

Наче летиш у невідомість у темному потязі. Лише ніч, стукіт колес і спогади. І все навколо летить під три чорти, включаючи потяг і тебе в ньому. Летить, летить…

Саме в такі хвилини разом з відчуттям втрати з’являється відчуття загубленого щастя. Але тим воно сильніше і закличніше – щастя. Саме тепер гостро ріже здогад про те, що не вмів цінувати дарунка, що вчасно не зігрів душу, свою і ту, другу… Але думки не збігаються докупи, а швидше навпаки – розповзаються по темних кутках завмерлої свідомості, причаївшись, як сполохані звірі. І кричить криком душа у відкритий космос вікна, але крик той б’ється камінцем у льодову вежу самотності.

Туга, щастя – все воно поруч, переплетено, перемелено. І ти не помічаєш, як постарів за цю одну ніч пораненого щастя.