Читать книгу Рок-н-рол, стакан, кохання - Валентин Терлецький - Страница 2

Прелюдія
Тобі майже тридцять

Оглавление

Тобі майже тридцять. Намагаєшся подивитися на себе збоку – і бачиш повну поразку. Нове століття швидко розплющило тебе об стіну нерозуміння, затягло потужним мутним потоком на глибину, звідки сонце нагадує ледь помітну світлу дірочку в савані непроглядного мороку, яка з кожною хвилиною життя темніє, темніє, поки зовсім не перетворюється на порожнечу. Нема нічого, лише зневіра і відчай. У системі координат теперішньої людини ти ніхто, хіба що об’єкт знущань. Ти завжди жив іншими принципами і цінностями, і врешті-решт твої цінності і принципи дали тріщину, яка почала розростатись, поступово перетворившись на глибокий каньйон. Повний крах, розгром, бідність. Ну подивись: ані машини, ані свого житла, ані елементарних побутових дрібниць, які роблять існування кольоровим, дзвінким, мобільним, чотириколісним. Старий затертий одяг. Зламане ліжко. Грошей ледь вистачає заплатити за квартиру і на їжу.

І враз – ти залишився без роботи. Начальники вирішили, що два редактори в економічному журналі – це забагато, і не подовжили твій контракт. А насправді злобний і заздрісний упир-президент торгово-промислової палати, де ти останні півтора року працював у редакції журналу, не зміг знести того, що в його задроченій і напівтюремно-армійській конторі є хтось незалежний та інакший, творчий і самодостатній, і що окрім нього – суворого і деспотичного князька – по телевізору так просто показують когось з його підлеглих. «У цій організації інтерв’ю можу давати тільки я!» – налилося кров’ю обличчя гидкого троля. Довелося піти.

І два – зламався і випав передній зуб. «Декаданс» у розпачі – потрібно поспішати із записом нового альбому, який тепер завис якраз на тобі: надійшла черга записувати вокал. Невдовзі очікується кілька концертів, а ти зараз схожий на потвору, до того ж відчутно порушено артикуляцію, так що доводиться наново вчитися говорити і співати.

І три – господарі виганяють вас з Оленою з орендованої квартири, треба шукати інше житло. Терміново виїжджаєте зі світлої і просторої квартири на Набережній, з чудовим видом на ріку і острів, у непривітну і похмуру конуру на Малому Ринку, де за вікном стирчить кістяк недобудованої школи.

Усе це сталося протягом одного тижня. Здається, важчого жовтня в тебе ніколи не було.

Навколо згустився морок, розпач. Підробляєш випадковими статтями, конферансом на сумнівних муніципальних вечірках, нечастими концертами. Вдається продати кілька примірників твоєї першої книги поезій, але цього ледь вистачає на поточні потреби. Друзі допомагають влаштувати кілька презентацій книги з живими концертами у вузах, але всі зароблені кошти йдуть на пиво після цих акцій. Студенти активно цікавляться твоєю творчістю, уважно слухають музику, знають і підспівують деякі пісні, задають серйозні питання на творчих зустрічах, беруть автографи, і ти цієї миті помітно розквітаєш, але ввечері тебе знову охоплює липкий страх безвиході.

Тебе начебто знають, нібито шанують, може, й поважають, але на постійну роботу ніде не беруть: «Нам тут “зірки” не потрібні. Тут треба працювати, а ви ж постійно зайняті творчістю. Ви ж такий популярний, невже вам необхідна ця робота?» – каже чергова фарбована сука, і ти розумієш, що нормального життя, такого, яким хотів би прожити бодай кілька років, у цьому місті, а може, й у цій країні тобі ніколи не буде.

Тобі не вистачає Колиної флейти, поетичних дискусій з Тимофієм, вибухової енергії Жужу. Коля став звичайним і прирученим, щодня їздить на роботу в сусіднє місто, де працює аналітиком у солідній фірмі, годує дитину, майже нічим іншим не цікавиться, музику кинув остаточно. Тіма спився, з ним тобі все важче розмовляти, ви вже не розумієте один одного, тобі його дуже шкода, але ти нічим не можеш допомогти – людина сама обирає свій шлях. Жужу… Сумуєш за телебаченням, згадуєш вірних друзів, котрих розкидало по всіх усюдах, підраховуєш втрачені можливості.

Ти знову почав пити. Але проблеми не вирішити алкогольними анестезіями, ти якраз про це добре знаєш. Ти опинився на краю. Черговий раз. Тоскно так, що хочеться блювати. Сутінки душі, блін…

Ти втішаєш себе тим, що рятувало тебе кожного депресійного разу – нема нічого з матеріальних благ, зате ти видав книгу своїх віршів – вважаєш, талановитих віршів, «Декаданс» завдяки тобі записав і випустив кілька альбомів, подвійний мультимедійний диск (ви – одні з небагатьох у цілій країні, хто спромігся на такий масштабний проект), ви зняли непоганий кліп на нову пісню, ви збираєте подвійні аншлаги на своїх сольних концертах, тебе впізнають на вулиці не тільки прихильники, а навіть їхні батьки, вас визнавали кращою групою року, ви записуєте шикарний новий альбом, котрий, напевно, прикрасив би собою будь-який західний лейбл. Ти, окрім того що музикант, ще і визнаний журналіст і літературний критик, якого залюбки друкують солідні столичні журнали. Тебе люблять і шанують твої друзі, які, можливо, і є головним багатством людини. Доля дала тобі любов, розум, мудрість, подарувала відданих і красивих жінок і барвисте, змістовне, божевільне та швидке життя, наповнене калейдоскопічними подіями, різноманітними цікавими людьми й перемогами. Тебе кохає жінка, і ти кохаєш її…

Втішаєш себе.

…Не було такого дня, коли б ти не жив і не дихав творчістю, ти написав музику і кілька непоганих текстів, котрі слухають і читають люди, а деякі твої пісні навіть співають під гітару в темних двориках підлітки. Ти таки написав кілька класних тем! Ти дістав повне задоволення, ти зреалізувався, хоч би і частково. Ти мав миті справжнього щастя, пізнав його. Ти вже залишив свій слід на цій землі, а значить, недаремно ходив по ній. І тобі ще немає тридцяти років…

Але – як багато і як мало водночас! На цьому віковому порозі ти опинився ні з чим, став бомжем без роботи, грошей і житла, ти – ніхто, Містер Бонус-трек. Життя черговий раз намагається знищити тебе, і, здається, успішно. Ти повторюєш, як заклинання, свої попередні успіхи і заслуги, але чи було все це успіхами і заслугами, а чи не суцільна ілюзія все твоє життя? Хіба не обманював себе, малюючи картини майбутнього щастя? І чи на потрібні речі витратив свій час? Інколи, разом з холодом і голодом, у тебе заповзає гидкий пітон сумнівів – що всі ці роки ти займався не тим, а втрачений час вже не повернути назад. І найстрашніше, що ти нічого більше в цьому житті не вмієш, та і навряд чи навчишся. Від усього цього стає моторошно. Всередині зароджується небажання, апатія і розпач, і ти перестаєш існувати…

Рок-н-рол, стакан, кохання

Подняться наверх