Читать книгу Ти знаєш, що ти – людина? (збірник) - Василь Симоненко - Страница 17

Вітер пісню співав стоголосо,

Але раптом в екстазі німім[20]

Зупинивсь біля тебе і млосно

Зазітхав у волоссі твоїм.

І підслухали зорі і трави,

І підслухали ріки й мости,

Як шептав тобі вітер ласкаво:

«Я такої не бачив, як ти…

Хочеш – хмари для тебе розвію?

Хочеш – землю в дощах утоплю?

Тільки дай мені крихту надії,

Тільки тихо шепни – люблю…»

I хоч ти не сказала нічого,

Бо не слухала вітрових слів,

Він, забувши солодку знемогу,

Розганяти хмарки полетів.

А як глянуло сонце із неба

Через сині зіниці ніш,

Закохалося сонце у тебе,

Засіяло іще ясніш.

Вітер в небі за хмарами гониться

І про тебе складає пісні,

Почалася у сонця безсонниця —

І подовшали раптом дні.

І обоє тобі заходились

Говорити у всякий час:

«Ми по вуха в тебе влюбились,

Усміхнися ж хоч раз до нас…»

Тож послухайте, сонце і вітре!

Перестаньте скиглить на мить!

Маю річ я до вас нехитру,

Ви послухайте, помовчіть.

Я б хотів, щоб мені ви сказали

Без брехні, без ридань і виття:

Скільки раз ви уже кохали

За своє безконечне життя?

У скількох у волоссі мліли,

У скількох іще будете мліть?

Ви всіх разом так не любили,

Як одну її треба любить!

Я для неї хмар не розвію

І дощами землі не заллю.

І хвалитись, як ви, не вмію,

Але я її дужче люблю.

Те, що кидали ви, як намисто,

Міліонам красунь до ніг,

Я в душі недоторкано чистим

Для одної для неї зберіг.