Читать книгу Ти знаєш, що ти – людина? (збірник) - Василь Симоненко - Страница 4

Можливо, знову загримлять гармати,

І танк зімне пшеницю на лану,

І буде плакать і журитись мати,

Коли сини ітимуть на війну.

І хтось востаннє поцілує милу,

І хтось сльозу непрохану змахне,

А може, дехто втратить віру й силу,

Своє життя рятуючи одне.

Але не я… Я квиснути не стану[1],

Хоч як не буде боляче мені, —

За нашу землю, дорогу й кохану,

Я рад прийнять на себе всі вогні.

За тих дітей, що бігають до школи,

За матерів, змарнілих у труді,

За рідні наші верби довгополі,

За наші дні прекрасні й молоді.

І тут ні сліз, ні відчаю не треба,

І тут не треба страху і ниття —

Живе лиш той, хто не живе для себе,

Хто для других виборює життя.