Читать книгу Ти знаєш, що ти – людина? (збірник) - Василь Симоненко - Страница 6

Я вклонюся землі і скажу їй:

– Спасибі,

що мені ти прослалася, тепла, до ніг,

що не кінчилась ти на дідівській садибі,

але ринула вдаль тисячами доріг.

Легко ніжність мою голубину збагнути,

ти сама, як святиню, її бережеш:

я сьогодні до тебе уже не прикутий

ланцюгами холодних безжалісних меж!

Це вони мені руки в’язали і ноги,

це вони мою мрію тримали в ярмі.

Ніби грати, вони обступали дорогу —

коридор у вселюдській жорстокій тюрмі.

Я, пригнічений ними, не бачив неба,

я, задавлений ними, конав у імлі,

клаптик щедрості брав я у тебе —

у безмірно багатої мами-землі.

А вони ж і тобі перекраяли груди,

не давали прорватись твоїй доброті.

Це було, моя земле, цього вже не буде

у моєму й твоєму довічнім житті.

У кісниках барвистих із райдуг веселих[4],

з білим бантиком чистих, замріяних хмар —

ти стоїш, мов дівча, і підносиш нам келих,

щедро ллєш в наші душі зелений нектар.

Ти напружила м’язи – і тріснули межі,

і сповзли з твого тіла рови-ланцюги,

щоб ішов я щасливий в твоїм безбережжі,

зачерпнувши із надр твоїх сили й снаги,

щоб думки мої пахли у білому хлібі,

щоб любов моя квітла пилком на житах.

Я кажу тобі, земле:

– Синівне спасибі!

Будь безсмертна в своїх трудівничих літах!