Читать книгу Присмак волі - Володимир Кільченський - Страница 10

Присмак волі
Криваве збіжжя

Оглавление

Косовиця підходила до кінця, і люди поспішали впоратися, щоб літні дощі не намочили скошене збіжжя. З самого ранку до пізньої ночі гупали ціпи по селу, вибиваючи зерно з колосся нового врожаю. Андрій з батьком спішили у поле, щоб встигнути доваляти ячмінь і зробити снопи. Робота йшла успішно, учотирьох уже й закінчували в’язати, як почули зі сторони села шалений гавкіт собак та розпачливі вигуки людей. Усі, хто працював на полях, кинулись ловити своїх коней і, зібравшись гуртом, помчали до села, звідки вже було чути загальний крик, змішаний з ревом худоби, верещанням свиней і безладним скавучанням собак.

Улетівши в село, побачили, як ледь не з кожного двору ногайці (татари з приазовських степів) виводили зв’язаних людей, нещадно підганяли їх канчуками. Гнали й худобу. Повсюдно точилась смертельна бійка між скуластими ногайцями та поселянами. Федір гукнув хлопцям, щоб мчали до свого дворища рятувати сім’ю, а сам поскакав до церкви, звідки також долинали крики.

Незабаром він був уже там. Побачив, що декілька десятків татар насідали на жменьку козаків, які, стоячи спинами до церкви, відбивалися від нападників. Староста Підлужний підскочив до ватаги оскаженілих татар, відтяв голову одному з нападників, а далі став шалено рубати ворогів на всі боки. Уже не один чужоземець звалився з коня, і захисники церкви, підтримані старостою, прикінчили ще декількох нападників. Ті не очікували такого повороту подій, тож розвернули коней і з гиканням поскакали далі до хат, сподіваючись, що там спротив буде меншим і вони візьмуть собі ясир, за який поклали голови їхні товариші.

Піші козаки стрімголов кинулися у село, а Федір розвернувся і чимдуж поскакав до своєї оселі. Там уже йшла жорстока різня. Побіля воріт лежали порубані тіла. Федір влетів на подвір’я і побачив, що з десяток ногайців рубаються з Андрієм та його хлопцями. Батько з криком підлетів до гурту і несамовито став кришити ворогів, кров бризкала в обличчя під ударами його шаблі. Знахабнілі татари охолонули, але, маючи чисельну перевагу, продовжували завзято рубатися з хлопцями. Іванові та Андрію вдалося підрізати двох вершників, і вони, дико заверещавши, вискочили за ворота. За ними, не витримавши натиску, – решта нападників.

Усі спішилися і стали гукати матір, Даринку, менших дітей. Коли побачили, що вони вилазять з льоху, почали з радістю допомагати, а ті плакали від щастя порятунку. Батько наказав усім, щоб манівцями бігли до річки, пливли на другий берег і заховалися у лісі. Мати і Даринка, взявши дітей за руки, прожогом кинулися до річки.

Андрій з тривогою та сумом лише подивився їм услід. Оглянувши зброю, Федір повів за собою Андрія, Івана та Грицька у бік оселі Дубовиків. На своєму шляху ворогів не зустріли, а наблизившись до Устимової хати, побачили юрбу татар, що вже поралися біля бранців, зв’язуючи їм руки, і виганяли корів. Козаки швидко підскочили до спішених татар. Не встигли ті добігти до своїх коней, як уже каталися по землі у передсмертних конвульсіях. Із двору дядька Устима вискочило більше десятка загарбників, і з сусідніх хутірців мчали на підмогу ногайці з криками і улюлюканням.

Андрій краєм ока побачив серед бранців Тимоша й Орисю. Вони кричали йому, щоб допоміг визволитися. Андрій не встиг цього зробити, бо юрба ворожих вершників підскочила до нього, зав’язалася страшенна рубка. Четвірка захисників разом із Федором повернулись спинами до огорожі і тримали натиск. Усе змішалось у вирі бою за життя, а ногайці, бачачи свою чисельну перевагу, вже притискали їх до огорожі, смакуючи свою перемогу, та з балки вискочило декілька інших сельчан. Вони рішуче билися з ворогами, що насідали. Піт і кров заливали Андрієві обличчя. Витираючи їх поспіхом, побачив кров на рукаві і не міг зрозуміти, чия це кров: його чи ворожа. Нерівні були сили, і вже піші односельці один за одним падали, підтяті кінними ногайцями. Федір крикнув:

– Хлопці, прориваймося! Бийте всі в один бік, на того, хто в кольчузі!

Усі наполегливо стали тиснути на того бусурмана, який, напевне, був старшим, і декілька разів діставали його, проте ногаєць завзято захищався, і кольчуга не раз допомагала йому. У якусь мить він не встиг ухилитися, пропустив удар і, зігнувшись, відступився. Тепер усі четверо, махаючи шаблями, стали виходити з оточення. Навпроти Андрія бився завзятий татарчук, який вправно володів зброєю. Хлопець ніяк не міг дістати його своєю шаблею. Коли поранили старшого, ногайці послабили натиск, і Андрій, зловчившись, черкнув татарчука по плечу та полоснув по щоці. Він спритно перекинув криву шаблю в ліву руку і продовжував рубатися. Тут Андрій почув болісний зойк батька, побачив, як він, схилившись до голови коня, безсило сповзав до землі.

– Хлопці, за батька – рубай бусурманів! – ошаленіло закричав Андрій і вдарив по голові ближчого до нього татарчука.

Хлопці завзято рубали на всі боки нападників і пробивалися через оточення. Андрій затримався, аби глянути, що з батьком, і в цей час щось важке і незрозуміле гупнуло його по голові. Він відчув тупий біль, і тисячі сонць засліпили йому очі, а з душі вирвався крик розпачу: «Батьку! Даринко!..»

Присмак волі

Подняться наверх